На одному прикладі, який зовсім далекий від економічних вартостей і саме тому придатний для унаочнення також їхньої принципової сторони, я хочу зобразити загальне значення віддалення для об’єктивно уявленої оцінки: на естетичному прикладі. Те, що ми тепер називаємо втіхою від краси речей, розвинулося відносно пізно в історії людства. Адже хоч би скільки ще й тепер виявляв її окремий випадок безпосередньо чуттєве насолодження, її специфічне все ж ґрунтується на свідомості поціновувати річ [Sache] і насолоджуватися нею, а не є тільки станом чуттєвої чи надчуттєвої збудженості, що його вона викликає в нас. Кожна культурна людина з великою певністю в принципі розрізнятиме між естетичною і чуттєвою втіхою від жіночої краси, хоч би як мало вона, мабуть, могла відмежувати одне від одного ці компоненти всього свого почуття стосовно цього окремого явища. В одному стосунку ми віддаємося об’єктові, в іншому – предмет дає себе нам. Навіть якщо естетична вартість, як і будь-яка вартість, може бути чужою для властивості самих речей і поставати якоюсь проекцією почуття на них, все ж їй притаманна досконалість цієї проекції, тобто зміст почуття немовби повністю входить у предмет і виявляється значливістю з властивою нормою, що протистоїть суб’єктові, виявляється чимось, чим є предмет. Бодай як в історично-психологічному плані дійшли до цієї об’єктивної, естетичної втіхи від речей, все ж чи неодмінно пов’язана примітивна насолода ними, із якої мусить походити будь-яка вища, лише з їх суб’єктивно-безпосередньою придатністю до ужитку [Genieβbarkeit] і корисністю? Імовірно, дуже просте спостереження дає нам ключ для цього. Якщо який-небудь об’єкт викликає в нас велику втіху чи схвалення, то при кожному наступному погляді на цей об’єкт у нас присутнє почуття втіхи, і навіть тоді, коли вже не йдеться про його використання чи насолодження ним. Ця втіха, що нагадує відлуння, має цілком властивий психологічний характер, визначений тим, що тепер ми більше нічого не воліємо від предмета; місце конкретного стосунку, що раніше пов’язував нас із ним, тепер заступає саме лише його споглядання як причина приємного відчуття; тепер ми його не зачіпаємо в його бутті, тож наше почуття пов’язується лише з його явищем, але не з тим, що є споживчим у ньому в будь-якому сенсі. Коротко кажучи, тимчасом як раніше предмет був вартісним для нас як засіб для наших практичних або евдемоністичних цілей, тепер він є самим лише образом споглядання, що приносить нам утіху, коли ми при цьому ставимося до нього стриманіше, на більшій віддалі, не торкаючись його. У цьому, мені здається, вже наперед сформовані вирішальні риси естетичного, яке одразу проявляється без жодних сумнівів, якщо це перетворення [Umsetzung] відчуттів простежити від індивідуально-психологічного до родового розвитку. Вже давно хотіли вивести красу з корисності, однак, як правило, залишалися в неуцькому огрубінні прекрасного, позаяк занадто наближували одне до одного. Цього огрубіння дається уникнути, якщо зовнішню доцільність і чуттєво-евдемоністичну безпосередність досить далеко відсунути назад в історію роду, таким чином, щоб із образом цих речей у нашому організмі було пов’язано подібне до інстинкту чи до рефлексу почуття задоволення, яке стає дієвим в окремому індивіді, що успадкував цей фізично-психологічний зв’язок, навіть без усвідомлення чи існування корисності предмета для нього самого. Мені не потрібно зупинятися на контроверзах про успадкування таким чином набутих зв’язків, оскільки для нашого контексту досить того, що явища пробігають так, немовби [als ob] набуті властивості є спадкові. Так, прекрасним для нас було б спочатку те, що виявилося корисним для роду, і сприйняття чого викликає в нас через це задоволення, хоча ми як індивіди не мали якогось конкретного інтересу до цього об’єкта – що, звичайно, не означає ні одноманітності, ні сковування індивідуального смаку середнім рівнем чи рівнем роду. Ті відлуння загальної корисності сприймаються усім різноманіттям індивідуальних душ і далі розвиваються до наперед зовсім не визначених особливостей – тож, мабуть, можна було б сказати, що те відокремлення почуття задоволення від реальності його початкової спонуки перетворилося б, зрештою, на форму нашої свідомості, незалежно від тих перших змістів, які спонукали її формування, і вона виявляє готовність приймати в себе будь-які інші [змісти], які вростають у неї завдяки психічній констеляції. У випадках, коли ми ще маємо спонуку до реалістичного задоволення, наше почуття стосовно речі не є специфічно естетичним, а конкретним, воно зазнає метаморфози щодо неї тільки через певне віддалення, абстрагування або сублімацію. Тут дуже часто трапляється, що після встановлення певного зв’язку якийсь зв’язувальний елемент втрачає чинність, бо більше не потрібні його послуги. Зв’язок між певними корисними об’єктами і почуттями задоволення став настільки міцним у роді внаслідок успадкованого або якось інакше переданого механізму, що тепер уже простий погляд на ці об’єкти перетворюється для нас на задоволення, навіть без того, щоб ми насолоджувалися їх корисністю. На підставі цього можна пояснити те, що Кант називає естетичною незаінтересованістю, байдужністю до реального існування предмета, якщо дана тільки його «форма», тобто його зримість; звідси те прославлення і та надземність прекрасного – остання викликана часовою далечінню реальних мотивів, на ґрунті яких ми відчуваємо естетичне; звідси в уявленні, мовляв, прекрасне є чимось типовим, надіндивідуальним, загальнозначущим – адже родовий розвиток давно геть вичистив із цих внутрішніх порухів усе специфічне, суто індивідуальне в окремих мотивах і досвідах; звідси досить часта неможливість раціонально обґрунтовувати естетичне судження і та протилежність, в яку воно інколи ставить себе до того, що корисно або приємно нам як індивідам. Увесь цей розвиток речей від їхньої вартості корисності до їхньої вартості краси являє собою процес об’єктивації. Коли я називаю річ прекрасною, її якість і значення у зовсім інший спосіб незалежна від диспозицій і потреб суб’єкта, ніж коли вона суто корисна. Доки речі тільки такі, вони замінні, тобто кожна може заміняти іншу річ, яка має той самий результат при використанні. Щойно вони постають прекрасними, вони дістають індивідуальне для-себе-буття, тож вартість, яку одна річ має для нас, зовсім не може замінитися вартістю іншої речі, яка у своєму різновиді так само прекрасна. Нам не треба простежувати ґенезу естетичного із цих мізерних натяків у багатстві їх формоутворень, аби пізнати: об’єктивація вартості виникає у відношенні віддалі, яке утворюється між суб’єктивно-безпосереднім витоком оцінки об’єкта і нашим відчуттям його в даний момент. Чим більше віддалена у часі і забута як така корисність для роду певної речі, яка спочатку дозволяє пов’язати інтерес і вартість із предметом, тим чистішою є естетична втіха від самої лише форми і споглядання об’єкта, тобто тим більше він протистоїть нам із власним достоїнством, тим більше ми надаємо йому значення, що не розчиняється в тому, що він у випадковий спосіб стає суб’єктивно спожитим, тим більше той стосунок, в якому ми оцінюємо речі тільки як засіб для нас, звільняє місце для почуття їхньої самостійної вартості.
Я обрав цей приклад через те, що об’єктивувальна дія того, що я називаю віддаленням, особливо унаочнюється на часовій відстані. Звичайно, цей процес є інтенсивним і якісним, так що суто символічною є кількісна характеристика через певну віддаль. Тому однаковий ефект може бути викликаний рядом інших моментів, як це фактично вже було показано: через рідкісність об’єкта, через трудність досягнення, через необхідність відмови. Навіть якщо в цих суттєвих для господарства випадках значливість речей завжди становить значливість для нас і через це залишається залежною від нашого визнання, усе-таки вирішальний момент полягає в тому, що згідно з цими лініями розвитку вони протистоять нам мов сила до сили, як світ субстанцій і сил, які своїми властивостями визначають, чи задовольняють вони нас і наскільки саме задовольняють наші бажання, і наскільки вони вимагають від нас боротьби і зусиль, перш ніж віддадуть себе нам. Тільки коли постає питання відмови – відмови від відчуття, на якому, зрештою, лежить вага, – має місце спонука до спрямування свідомості на предмет цього відчуття. Стан, що його стилізує уявлення раю і в якому ще не роз’єдналися суб’єкт і об’єкт, бажання і виконання – стан не якоїсь там історично обмеженої епохи, а такий, що постає всюди і в дуже різноманітних ступенях, – такий стан, звісно, приречений до розладу, але саме через те і знову до замирення: сенс будь-якого віддалення полягає в тому, щоб воно долалося. Туга, зусилля, жертовність, які рухаються поміж нами й речами, і є тим, що повинно спрямовувати їх до нас. Віддалення і наближення суть замінні поняття також у практичному досвіді, кожне припускає інше й обидва утворюють сторони того стосунку до речей, який ми суб’єктивно називаємо нашим бажанням, а об’єктивно – їхньою вартістю. Звісно, спожитий предмет ми маємо віддалити від себе, щоб його знову бажати; однак на противагу далекому це бажання є першим щаблем наближення, першим ідеальним стосунком до нього. Це подвійне значення бажання – що воно може виникати лише на віддалі щодо речей, яку воно прагне якраз подолати, але все-таки вже припускає яке-небудь близьке буття між речами і нами, щоб узагалі відчувати наявну віддаль – Платон висловив у прекрасних словах, мовляв, любов є середнім станом між володінням і не-володінням. Необхідність жертви, той досвід, що бажання недарма вгамовується, є лише загостренням чи посиленням цього співвідношення: він доводить до найбільш переконливої свідомості віддаленість між нашим теперішнім «Я» і насолодою речей; одначе саме через те, що він спрямовує нас на шлях до подолання віддаленості. Цей внутрішній розвиток до одночасного зростання віддалі й наближення виразно постає і як історичний процес диференціації. Культура спричинює збільшення обводу інтересів, тобто периферія, на якій перебувають предмети інтересу, дедалі більше відсувається від центру, себто від «Я». Проте ця віддаленість можлива лише завдяки одночасному наближенню. Якщо для сучасної людини вітальне значення мають об’єкти, особи й процеси, що віддалені від неї на сотні чи тисячі миль, то вони спершу мусять бути наближені до неї порівняно з первісною людиною, для якої взагалі не існує таких; тому для цієї останньої вони взагалі перебувають іще потойбіч позитивних визначень: близькість і віддаленість. Обидва поняття зазвичай розвиваються тільки у взаємодії на підставі того індиферентного стану. Сучасна людина мусить працювати зовсім інакше, докладати цілком іншої інтенсивності зусиль, ніж первісна людина, тобто відстань між нею і предметами її воління надзвичайно більша, набагато жорсткіші умови перебувають між обома ними; однак зате набагато більшою є величина того, що вона наближує до себе ідеально, через своє бажання, і реально, завдяки своїй жертовній праці. Процес культури – саме той, який переводить суб’єктивні стани потягу і насолоди в оцінку об’єктів – дедалі швидше розпорошує елементи нашого подвійного ставлення близькості та віддаленості щодо речей.