Можна припустити, що маючи доступ до тих матеріалів, які маємо сьогодні, З. Фройд включив у свою систему аргументації чимало нового і, ймовірно, не тільки скоригував би деякі хисткі твердження своєї версії, а поширив би її на аспекти, які не наважився обговорювати саме за браком на той час відповідної фактографії. У своєму есе, обговорюючи тему «ідеальної гомосексуальності» Леонардо і згадуючи про те, як той оточував себе вродливими хлопчиками і юнаками, своїми учнями, автор не говорить про мотиви еротичні або інші, які схиляли Леонардо до використання їх як натурників, з конкретними результатами такої роботи, як у випадку Джан Джакомо Капротті, більш відомого як Салаї, одного з улюблених учнів Леонардо. Молодик став моделлю для жіночої постаті Монни Ванни, або «Оголеної Джоконди», спільної роботи самого Леонардо і Салаї. Подібність з портретом юного учня є більш ніж очевидною у картині «Святий Іоанн Хреститель». Але ж тільки у 1991 р. у Німеччині вигулькнув так званий «Втілений янгол», малюнок Майстра з явним еротичним змістом, надзвичайно подібний до картини Леонардо «Святий Іоанн Хреститель» (15081513), що зберігається у Луврі. Щоправда, зображення прутня у стані ерекції на малюнку «Янгола» має відмінний тон через застосування сангіни: не виключають, що йдеться про «жарт» учнів Леонардо не перший і не останній, це видно з деяких аркушів «Атлантичного кодексу» (зокр., 132v і 133v).
Салаї. Монна Ванна
Леонардо да Вінчі. Ескіз (Музей Конде)
Леонардо да Вінчі. Так званий «Втілений янгол»
Знавець мистецтва З. Фройд міг, однак, помилятися щодо мотивів написання «Святої Анни втрьох». Зазначаючи, що Леонардо обрав сюжет, який «нечасто зустрічаємо в італійському живописі», автор не враховує, що саме на той час, коли Леонардо брався до цього сюжету, культ cвятої Анни в Італії зазнав виняткового піднесення. Попри те, що доктрину Непорочного зачаття Марії cвятою Анною офіційно сповідували на той час тільки францисканці, легенда ця набула надзвичайної популярності, і з колишній францисканець Папа Сикст IV зробив день святої Анни обовязковим святом і заборонив теологам засуджувати ідеї Непорочного зачаття нею Марії як єресь. Тому картина Леонардо створювалась в атмосфері посиленого загального зацікавлення бабусею Ісуса, яка стала символом цноти, дублюючи в цьому свою доньку і залишаючись символом материнства. Знову ж таки, ці обставини не підважують міркувань Фройда, але могли б змінити характер аргументації, якби були йому відомі.
Можливо, головним закидом Фройду з боку критиків його есе, «навіть з числа друзів», стало те, що він ступився на чужу територію, тлумачачи мистецтво через методи психології. Робота засновника психоаналізу, яка грунтувалася на сміливих твердженнях про сексуальність і особистість Леонардо і про те, як твори мистецтва співвідносяться з реальним життям, стала класичним твором в історії психології, але упродовж понад ста років залишається майже непоміченою мистецтвознавством, попри нечисленні виключення, якими стали свого часу праці істориків мистецтва Кеннета М. Кларка або Мейєра Шапіро.
Хтозна, чи мистецтво підлягає теоретизуванню й поясненню з точки зору психологічної науки, надто коли фактичний матеріал такий обрідний і непевний, як у випадку, обраному Фройдом, але глибоке розуміння психіки і сексуальності у його спробі пояснити рушійні сили, що керували інтересами і мотивували Леонардо, аж ніяк не баналізують постать велетня Відродження. Авторитетний американський психоаналітик Джозеф Ліхтенберґ в інтервю Лінді Ґунсберг (квітень 2010) зауважив: «Фройд допустився помилок щодо Леонардо, але він знав, як функціонує геній. Такого Леонардо він вигадав, щоб написати своє есе».
В. ЧайковськийДитячий спогад Леонардо да Вінчі
I
Коли психоаналітичне дослідження зазвичай вдовольняючись кволішим людським матеріалом наближається до велетнів духу, то робить це геть не з тих мотивів, які спадають на думку обивателеві не для того, щоб «осяйне очорнити й піднесене у куряву стягти»[2]; не заради задоволення зменшити прірву між довершеністю ідеалу і недосконалістю пересічного. Натомість, варто зрозуміти у славетних все, що ми в них бачимо, бо навіть їм не завдає сорому коритися законам, які однаково суворо керують нормальною і хворобливою діяльністю людини.