Стало приказкою те, як повільно працював Леонардо. По найретельніших попередніх дослідженнях, він писав «Святу Вечерю» у міланському монастирі Санта-Марія делле Граціє упродовж трьох років. Один з його сучасників, письменник Маттео Банделі, що був тоді молодим ченцем у монастирі, розповідає, що Леонардо часто, рано вранці видершись на риштування, не випускав пензля з рук до сутінків, навіть не думаючи про їжу чи питво. Потім, по кілька днів, не торкався роботи; іноді годинами вистоював перед живописом і втішався, оглядаючи його. Іншим разом, просто з Міланського замку, де саме формував модель кінної статуї Франческо Сфорци, він приходив до монастиря, щоб покласти кілька мазків на одну з фігур, і одразу йшов геть[10]. За словами Вазарі, він чотири роки працював над портретом Мони Лізи, дружини флорентійця Франческо дель Джокондо, і ніяк не міг довести роботу до кінця. Ця обставина також може пояснюватися тим фактом, що картина ніколи не була передана замовникові, а залишилася у Леонардо, який взяв її з собою у Францію[11]. Придбаний королем Франциском I, портрет зараз становить один з найбільших скарбів Лувру.
Порівняння свідчень про стиль роботи Леонардо з вмістом надзвичайно численних залишених ним ескізів і етюдів схиляє нас відкинути припущення, буцімто у ставленні Леонардо до свого мистецтва могла виявлятися мінливість чи несталість. Навпаки, відзначається цілковите занурення у роботу, багатство варіантів, вибір між якими передбачає вагання, вимоги, які складно задовольнити, і гальмування у виконанні, яке неможливо виправдати самою тільки гонитвою творця за ідеалом. Від самого початку типова загайність Леонардо у роботі видається симптомом цього гальмування, провісником його відвернення від живопису у пізніші роки[12]. Саме воно визначило – не сказати б, що геть незаслужену – долю «Святої Вечері». Леонардо не міг примиритися з особливостями фрескового живопису, який вимагає швидкої роботи – доки ґрунт залишається вологим; з цієї причини митець обрав олійні фарби, повільне висихання яких дозволяло йому працювати над картиною відповідно до його гумору, настрою і вільного часу. Але ці фарби не трималися на стіні, відвалювалися від ґрунту; до цього додалися нерівності муру й подальша лиха доля будівлі – все разом спричинило неминуче псування живопису[13].
Унаслідок неуспіху дальших спроб з тим самим технічним експериментом, загинуло зображення кавалерійської битви при Анґ’ярі на стіні Дорадчої Зали Синьйорії у Флоренції, до якого він згодом узявся у суперництві з Мікеланджело і теж покинув незавершеним[14]. Складається враження, що тут сторонній інтерес до експериментаторства спершу підтримував у Леонардо художника, а згодом спричинив до пошкодження твору.
Вдача Леонардо виявляє також інші незвичні риси й сповнена суперечностей. Доволі наочними видаються певна його бездіяльність і байдужість. У часи, коли кожне прагнуло здобути якнайширший простір для своєї діяльності, що, звісно, потребувало енергійного вияву агресії проти суперників, він усіх дивував своєю погідністю, уникаючи будь-якої конкуренції чи суперечок. Він був м’яким і добрим до всіх; відмовився, як розповідають, від споживання м’яса, бо не вважав справедливим позбавляти тварин їхнього життя, і тішився тим, що купував на ринку пташок і випускав їх на волю[15]. Він засуджував війну і кровопролиття і визначав людину не так царем природи, як найгіршим з диких звірів[16]. Але ця жіноча тендітність почуттів не перешкоджала йому супроводжувати засуджених злочинців до страти, щоб робити ескізи їхніх спотворених жахом облич, ані винаходити найжорстокішу наступальну зброю, чи вступити на службу головним військовим інженером до Чезаре Борджіа. Він часто здавався байдужим до добра і зла, можливо, вимірюючи ці категорії за своїм особливим стандартом. Він супроводив Чезаре як активний учасник військової кампанії, що віддала область Романьї у руки цього найжорстокішого і найпідступнішого з деспотів. Жоден рядок у нотатниках Леонардо не містить жодної критики чи схвалення подій тих днів. Порівняння з ґете під час французької кампанії тут не варто відхиляти.
Якщо біографічне дослідження по-справжньому прагне проникнути у душевне життя особистості, не слід, як це відбувається у більшості біографій, з делікатності чи моралізму, замовчувати сексуальне життя чи сексуальні схильності цієї особи. Про Леонардо у цьому розумінні нам відомо дуже мало – і цей факт важливий як такий. У добу боротьби між буйною розбещеністю й похмурим аскетизмом Леонардо виступає зразком холодного відторгнення сексуальності, неочікуваного для художника, поціновувача жіночої вроди. Сольмі наводить вислів Леонардо, що демонструє його фригідність: «Акт продовження роду і все, з ним пов’язане, настільки огидне, що людство скоро вимерло б, якби не глибоко укорінена традиція та не гарненькі личка й чуттєві схильності»[17]. Посмертний архів Леонардо, що включає документи не тільки з наукової проблематики, але також геть тривіальні, які видаються нам заледве гідними такого великого розуму (алегорична історія природи, байки, дотепи, пророцтва[18]), цнотливий до ступеня такої абстиненції, що у белетристиці здивувала б навіть сьогодні. У своїх нотатках він так стережеться всього сексуального, наче Ерос, запорука підтримання життя, не є гідним цікавості дослідника[19]. Відомо, як часто великі художники в ескізах дають волю своїм еротичним фантазіям і навіть непристойності; у випадку Леонардо, натомість, маємо лише кілька анатомічних зображень внутрішніх статевих органів жінки, схему розташування плоду в утробі матері тощо[20].
Навряд чи Леонардо колись у житті стискав у любовних обіймах жінку, і не відомо, щоб він колись мав інтимний духовний зв’язок з жінкою, як Мікеланджело з Вітторією Колонною. Коли він іще мешкав на правах учня у домі майстра Вероккйо, юного Леонардо разом з іншими молодиками звинуватили у заборонених гомосексуальних стосунках, але зрештою його було виправдано[21]. Підозра впала на нього, схоже, через те, що запрошував натурником хлопчину з сумнівною репутацією[22]. Ставши майстром, він оточував себе вродливими підлітками, приймаючи їх учнями. Останнього з тих учнів, Франческо Мельці, який супроводжував учителя у Францію і залишався з ним аж до його смерті, Леонардо призначив своїм спадкоємцем. Не поділяючи впевненості, з якою сучасні біографи великого італійця відкидають імовірність сексуальних відносин між ним і його учнями як безпідставну образу славетного, набагато правдоподібнішим слід вважати, що ніжні стосунки Леонардо з юнаками не доходили до статевих дій. Не варто взагалі було б очікувати від нього високої сексуальної активності.
Особливість такого емоційного і сексуального життя у контексті подвійної натури Леонардо як художника і дослідника можна зрозуміти лише в одному сенсі. З біографів, яким психологія взагалі часто чужа, тільки один, Едмондо Сольмі, на мій погляд, наблизився до розв’язання загадки. Але письменник Дмитро Сергійович Мережковський, який обрав Леонардо як героя великого історичного роману, обґрунтував на цьому розмежуванні своє розуміння незвичайної особистості, яке дуже виразно висловив – нехай не у сухих термінах, а у поетичних зворотах[23]. Сольмі судить про Леонардо так: «Але незадоволене бажання зрозуміти все довкола і холодним розумом проникнути у найглибшу таємницю ідеального прирекло роботи Леонардо на довічну незавершеність». В одному з есе Флорентійських Конференцій наводиться вислів Леонардо, що демонструє його віру і надає ключ до його вдачі: