Всего за 349 руб. Купить полную версию
Книжникові було до сліз прикро, що нікому не цікаві ні книжки, ні карти, адже – хто б міг подумати – Парку в атласі приділялася окрема чверть сторінки, назва «Кідленд» і детальна схема.
Руїни «Кідленда» починалися за декілька сотень ярдів за площею. Колись приїжджих зустрічали ворота, над якими височіли величезні кольорові літери. Тепер не було ні воріт, ні букв – лише металева основа конструкції, руда від багаторічної іржі, щоправда, вона досі зберегла напівкруглу форму. Влітку іржава арка заростала нахабним плющем і виглядала ошатно, узимку ж стирчала, як обгризене ребро, обвите колючим дротом сухого стеблиння.
Біля колишнього входу, на круглій клумбі, тепер спалювали жертв Нещадного – це був звичай, його виконували, бо так велів Закон. Усі розуміли, що ніякої небезпеки заразитися давно немає, що Нещадний рано чи пізно прийде до кожного з них, але за Законом, усіх, хто зустрів Нещадного, належало спалити. А з Законом не посперечаєшся!
Праворуч від центральної алеї розташувалося кладовище для тих, хто помер сам по собі: від ран, хвороб, в міжусобиці або в битвах. Воно дуже розрослося за останні десять років і вже давно вихлюпнулося за межі колишніх газонів, які втратили форму.
А Парк, що розкинувся на величезній площі, давно перетворився на ліс.
Атракціони обвалилися і згнили. Ті ж, що дивом устояли, нагадували величезні скелети доісторичних істот, покриті іржею і коростою облупленої фарби, обвиті все тією ж зеленою сіттю плюща та в’юнків. Парк був знайомий Книжнику з дитинства – тут вони грали, коли були бебиками і кідами, тому він досі пам’ятав, де можна через необережність впасти у відкритий колодязь, де скрутити собі шию, спіткнувшись об приховані в густій траві рейки.
А справжній ліс починався за межами парку атракціонів, і його Книжник боявся і не любив. Дім для нього був тут, серед старих стелажів, заставлених книжками, а найкращою постіллю на світі – древній, пропахлий вогкістю і мишачим послідом матрац, що лежав у кутку.
Двері Бібліотеки з гуркотом розчинилися, пропускаючи злого, як скажений вольфодог, Облома. За ним зі злорадною посмішкою на обличчі крокував Бігун. Він був найдрібнішим і найжорстокішим із вождів – сухий, швидкий, з неприємним гострим личком і кривими зубами.
– Вставай, хробаче, – наказав Облом і, не чекаючи, поки Книжник підведеться, рвонув його з підвіконня своєї лапою. – Чеши вниз, плем’я чекає на тебе, виродку!
Книжник відкрив був рота – благати, але наштовхнувся поглядом на холодні очі Бігуна і промовчав.
Внизу на площі, біля закривавленої туші діра, справді зібралися чели і герли з бебиками, далеко не всі зібралися, але це нічого не вирішувало.
Облом тицьнув Книжника в спину, і той ледь не впав.
– Дивіться, люди Парку! – крикнув Бігун своїм деренчливим фальцетом. – Цей хробак Книжник сьогодні проґавив діра. Це його вина.
Книжник стояв, опустивши голову, і чув, як гудуть обурені голоси.
– Мисливці встигли поранити діра, – продовжував Бігун, – але він вирвався і втік…
– Ми знайшли звіра обдертим, – вступив Облом. – Хтось вирізав із туші кращі шматки, і тепер ви не зможете з’їсти їх. Дехто з вас залишиться голодним через цей криворукий шматок лайна!
– Він даремно їсть наше м’ясо, – Бігун несхвально похитав головою. – Він не виконує Закон…
Натовп загув.
«Але ж я нікому з них не зробив нічого поганого, – подумав Книжник, не підводячи очей. – Я допомагав їм. Я міг допомогти там, де швидкі ноги і дубина нічого не вирішували…»
– Що говорить Закон? – запитав Облом, підвищивши голос, щоб його почули всі присутні. – Закон говорить: чел, який не може полювати, не їстиме. Той, хто не приносить племені користі, не повинен жити…
«Вб’ють», – зрозумів Книжник, але не побіг і не спробував сховатися, а тільки зітхнув приречено і втягнув голову в плечі.
– Що нам робити з цією марною книжковою міллю? Вбити?
У натовпі забубоніли, верескливий голос герли розрізав шум: «Убити! Убити!» У Тіма ноги стали м’якими в колінах, немов із них вийняли кістки…
– Тихо! – крикнув Бігун. – Слухайте рішення вождів! Цей чел довго жив серед нас, і ми не станемо його вбивати. Нехай це зробить Нещадний свого часу. Але ми його не годуватимемо! Ми проженемо його!
– Так! Так! – закричала юрба, і подивившись на неї, Книжник побачив перед собою усміхнену пику Ноги, який керував обуренням.
Нога підморгнув – він смакував розправу.
– Нехай чеше звідси! Нехай уйо…ує!
Книжник відчув руку Облома на своєму загривку, і його, немов цуценя, за комір потягли крізь натовп горлопанистих одноплемінників, абсолютно чужих йому, хоч і знайомих із самого дитинства.
На нього посипалися удари – сильно не били, не тому, що не хотіли, просто прийшли без палиць, але все одно було боляче і так принизливо, що Книжник ледь не завив від образи.
Облом і Нога тягли Книжника до огорожі, а натовп накочувався слідом. Не одноплемінники, а саме безлика юрма – ноги, цицьки, кулаки, вишкірені роти, кричали бебики й радісні кіди, які бігли поруч і жбурляли в Тіма все, що потрапило під руку. Одна з кинутих гілок вдарила в плече Ноги, і він заматюкався, намагаючись штовхнути кривдника, і кіди кинулися врозтіч із реготом і вереском.
Книжник перестав чинити опір – тільки перебирав ногами. Ці двоє з радістю переламали б йому кістки на прощання. Знерухомлений, він навряд чи доживе до ранку. Ліс безжалісний, він не любить слабаків.
Останню думку Тім піймав уже в повітрі. Облом метнув його, як камінь, викидаючи з Парку, із племені і з життя водночас.
Книжник повалився на землю, боляче забив стегно, але зразу ж встав похитуючись.
Плем’я дивилося на нього з-за спин вождів, кіди продовжували кривлятися, герли плювали в його сторону, чели робили непристойні жести.
Зрештою Облом підняв руку, і всі замовкли.
– Ти більше не наша плоть і кров… – промовив він формулу вигнання. – Ти – не з нашого Племені. Ти – чужинець. Кожен може вбити тебе, якщо побачить у Парку, і він не буде покараний. Ти більше не їси з нами. Ти більше не п’єш із нами. Твій будинок не тут. Іди геть і здохни першим!
Книжник хотів повернути Облому прокляття, але голос йому не підкорився, і він лише щось прогарчав – так кашляє розсерджена лисиця.
Нога у відповідь показав йому середній палець, заіржав і зник у натовпі. За ним подався Облом, і за кілька хвилин біля зруйнованої огорожі нікого вже не було.
Тім залишився один.
Він був неозброєний, хоча з його талантами зброя годилася скоріше для самозаспокоєння, легко одягнений, позбавлений елементарного, і що найголовніше – там, за парканом, залишилися його книжки, які тепер зовсім не його.
Сонце падало за зелену стіну лісу, насувалася ніч – скоро Паркове плем’я зайде в будинки, щоби спати в безпеці й теплі. Кожен знайде собі нору – і люди, і звірі. А йому треба пережити години темряви в хащі, яка лякала до смерті. Без надії на порятунок і притулок.
Тім зробив крок, другий, ноги його підкосилися, він сів у густу, вже трохи пожовклу траву і заплакав, немов бебик.
Сльози пропалювали брудні доріжки на його щоках, Книжник їх не витирав.
– Здохни першим! – крикнув він у сторону Парку. – Здохни першим, тварюко!
На цей раз голос прорізався, але той, кого він прокляв, не чув цього. Тім оскаженіло забив кулаками по землі, здираючи кісточки.
– Ненавиджу! Ненавиджу!
– Годі кричати!
Голос пролунав прямо за його спиною, буквально над вухом, і Книжник, похолонувши, звалився на бік, намагаючись намацати бодай якусь гілляку, але такої під рукою не трапилося.
Тім, повернувши шию, усе-таки розгледів того, хто говорив.
Білка, напевно, зістрибнула з дерева, поруч із яким Книжника кинули Облом із Ногою. Абсолютно безшумно – жодного звуку, навіть гілка не хруснула, поки вона не з’явилася у Тіма за спиною. Привид, Нещадний її забери!