«Не турбуйтеся про це, містере Вілсон! – заспокоїв мене Вінсент Сполдінґ. – З тією роботою я впораюся й без вас».
«Скільки часу я буду зайнятий?» – поцікавився я.
«З десятої до другої».
У позичкових касах головна робота відбувається після обіду, містере Холмс, особливо по четвергах і п’ятницях, напередодні зарплати, тож я вирішив, що непогано буде заробити дещицю й у ранкові години. До того ж я знав, що мій помічник – людина надійна та цілком може виконати мою роботу, якщо доведеться.
«Такий графік мене влаштовує, – погодився я. – А скільки ви платите?»
«Чотири фунти на тиждень».
«А в чому полягає робота?»
«Робота суто номінальна».
«Що ви називаєте суто номінальною роботою?»
«Весь призначений для роботи час вам доведеться перебувати в нашому офісі або принаймні в будівлі, де він розміщується. Якщо ви хоча б раз відлучитесь у робочий час, то втратите цю посаду назавжди. Заповіт особливо наполягає на точному виконанні цього пункту. Вважатиметься, що ви не виконали наших вимог, якщо хоча б раз покинете офіс у визначений час».
«Якщо йдеться всього про чотири години на добу, мені, звісно, й на гадку не спаде кудись відлучатися», – запевнив я.
«Це дуже важливо, – наполягав містер Дункан Росс. – Потім жодних вибачень навіть слухати не станемо. Ніякі хвороби чи справи не зможуть стати виправданням. Ви маєте перебувати в приміщенні, а інакше втратите роботу».
«А в чому ж ця робота полягає?»
«Вам доведеться переписувати «Британську енциклопедію». Перший том – у цій шафі. Чорнило, пера, папір і бібулу дістанете самі, ми ж надаємо стіл і крісло. Зможете приступити до роботи завтра ж?»
«Певна річ», – підтвердив я.
«У такому разі, бувайте, містере Джабез Вілсон. Дозвольте мені ще раз привітати вас із тим, що вам вдалося отримати таку гарну посаду».
Він кивнув. Я вийшов із кімнати й подався додому разом із помічником, радіючи своїй незвичайній удачі. Весь день міркував про цю подію й до вечора трохи занепав духом, оскільки мені почало здаватися, що вся ця справа – звичайнісіньке шахрайство, хоча мені ніяк не вдавалося вгадати, у чому може полягати суть такої витівки. Здавалося неймовірним, що існує такий заповіт і що люди згодні платити такі шалені гроші за переписування «Британської енциклопедії». Вінсент Сполдінґ щодуху намагався підбадьорити мене, але, лягаючи спати, я твердо вирішив відмовитися від цієї справи. Однак уранці я подумав, що варто хоча б сходити туди про всяк випадок. Купивши на пенні чорнила, прихопивши гусяче перо та сім великих аркушів паперу, я вирушив до Попс-корту. На мій превеликий подив, там усе було гаразд. Я дуже зрадів. Стіл був уже готовий для моєї роботи, і містер Дункан Росс чекав на мене. Він звелів мені почати з літери А і вийшов; однак час від часу повертався в приміщення, щоб переконатися, що я працюю. О другій годині він попрощався зі мною, похвалив за те, що я встиг переписати так багато, і замкнув за мною двері офісу.
Так відбувалося день у день, містере Холмс. У суботу мій господар виклав переді мною на стіл чотири золотих соверени – плату за тиждень. Так минув і другий тиждень, і третій. Щоранку я приходив туди рівно о десятій і рівно о другій ішов. Потроху містер Дункан Росс почав заходити в офіс лише вранці, а з часом і зовсім перестав там з’являтися. Проте я, звісно, не наважувався вийти з кімнати навіть на хвильку, адже не міг бути упевнений, що він не прийде, і не хотів ризикувати такою вигідною роботою.
Минуло вісім тижнів; я переписав статті про абата, артилерію, архітектуру, Аттику й вже сподівався незабаром перейти до літери В. Витратив цілу купу паперу, і написане мною вже ледь поміщалося на полиці. Аж раптом усе скінчилося.
– Скінчилося?
– Атож, сер. Сьогодні вранці. Я пішов на роботу, як завжди, о десятій годині, але двері виявилися замкненими, а до них був прибитий цвяшком клаптик картону. Ось він, читайте самі.
Він простягнув нам картон завбільшки із аркуш із нотатника. Там було написано:
«Спілка рудих розпущена 9 жовтня 1890 року».
Ми з Шерлоком Холмсом довго розглядали і цю коротку записку, і сумне обличчя Джабеза Вілсона; нарешті кумедний бік події затулив від нас усе інше: не втримавшись, ми зареготали.
– Не бачу тут нічого смішного! – спересердя вигукнув наш клієнт, схопившись із крісла й почервонівши до коренів свого пекучого волосся. – Якщо ви, замість того, щоб допомогти мені, маєте намір насміхатися наді мною, я звернуся за допомогою до когось іншого!
– Ні-ні! – заперечив Холмс і знову всадив гостя в крісло. – Вашу справу я не покину нізащо на світі. Вона буквально освіжає мені душу своєю новизною. Але в ній, даруйте, таки є щось кумедне… Що ж ви зробили, знайшовши цю записку на дверях?
– Я був вражений, сер. Не знав, що й робити. Обійшов сусідні офіси, але там ніхто нічого не чув. Нарешті я подався до власника будинку, котрий живе на першому поверсі, і спитав, чи не зможе він мені пояснити, що сталося зі Спілкою рудих. Він відповів, що ніколи не чув про таку організацію. Тоді я спитав, хто такий містер Дункан Росс. Він відповів, що це ім’я чує вперше.
«Маю на увазі, – не здавався я, – про джентльмена, котрий орендував у вас кімнату № 4».
«Рудого?»
«Авжеж».
«Його ім’я Вільям Морріс. Він юрист, орендував у мене приміщення тимчасово – його постійний офіс ремонтували. Вчора поїхав».
«Де ж його можна знайти?»
«У його постійному офісі. Він залишив свою адресу: Кінґ-Едвард-стрит, 17, біля собору святого Павла».
Я подався за цією адресою, містере Холмс, але там виявилася протезна майстерня; у ній ніхто ніколи не чув ні про містера Вільяма Морріса, ні про містера Дункана Росса.
– Що ж ви зробили після цього? – спитав Холмс.
– Повернувся додому на Кобурґ-сквер і порадився зі своїм помічником. Він нічим не міг мені допомогти. Радив зачекати й сказав, що, ймовірно, мені повідомлять щось поштою. Але мене це не влаштовує, містере Холмс. Не хочу поступатися таким чудовим місцем без бою, й оскільки чув, що ви даєте поради бідним людям, котрі потрапили в халепу, вирушив безпосередньо до вас.
– І добре зробили, – похвалив Холмс. – Ваш випадок – чудова нагода, і я щасливий, що маю можливість зайнятися ним. Вислухавши вас, роблю висновок, що ця справа набагато серйозніша, ніж може здатися на перший погляд.
– Куди вже серйозніша! – бідкався містер Джабез Вілсон. – Я позбувся чотирьох фунтів на тиждень.
– Якщо ж говорити особисто про вас, – продовжив Холмс, – то навряд чи ви можете скаржитися на цю неординарну спілку. Навпаки, ви, наскільки я зрозумів, стали багатшими фунтів на тридцять завдяки їй, не кажучи вже про те, що набули глибоких знань про предмети, які починаються на літеру А. Тож, по суті, ви нічого не втратили.
– Не сперечаюся, все це так, сер. Але мені хотілося б знайти їх, дізнатися, хто вони такі та навіщо так наді мною покепкували, якщо тільки це був жарт. Забава обійшлася їм досить дорого: вони заплатили за неї тридцять два фунти.
– Ми спробуємо все з’ясувати. Але спочатку дозвольте мені задати вам кілька запитань, містере Вілсон. У вас давно працює помічник… Той, хто показав вам оголошення?
– На той час десь близько місяця.
– Де ви його знайшли?
– Відгукнувся на моє оголошення у газеті.
– Лише він відгукнувся на ваше оголошення?
– Ні, відгукнулося загалом десь десятеро.
– Чому ж вибрали саме його?
– Бо він меткий і дешевий.
– Вас спокусила можливість платити йому півзарплати?
– Атож.
– Який він на вигляд, той Вінсент Сполдінґ?
– Маленький, кремезний, дуже жвавий. Жодної волосини на обличчі, хоча йому вже під тридцять. На чолі має білу плямочку від опіків кислотою.
Холмс випростався й розхвилювався.
– Я так і думав! – сказав він. – А ви не помічали дірочок для кульчиків у його вухах?
– Помітив, сер. Він пояснив мені, що вуха йому проколола якась циганка, коли був маленький.