Артур Конан Дойл
Оповідання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories
SIR ARTHUR CONAN DOYLE
THE SHERLOCK HOLMES STORIES
© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2019
© Л. Д. Киркач-Осіпова, художнє оформлення, 2008
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2011
Спілка рудих
Це сталося восени минулого року. У Шерлока Холмса сидів якийсь літній джентльмен, дуже повний, вогняно-рудий. Я хотів було увійти, але побачив, що вони обоє захопилися бесідою, і поквапився забратися. Однак Холмс затягнув мене до кімнати та зачинив за мною двері.
– Ви прийшли дуже вчасно, мій любий Ватсоне, – привітався він.
– Я боявся вам завадити. Мені здалося, що ви маєте справу.
– Авжеж маю, і навіть дуже цікаву.
– Може, я краще зачекаю в сусідній кімнаті?
– Ні-ні… Містере Вілсон, – сказав детектив, звертаючись до товстуна, – цей джентльмен неодноразово люб’язно допомагав мені в багатьох найбільш вдалих розслідуваннях. Не сумніваюся, що й у вашій справі він буде мені дуже корисний.
Гладун підвівся з крісла та кивнув, а його маленькі оченята, що заплили жиром, допитливо оглянули мене.
– Сідайте сюди, на диван, – запропонував Холмс.
Він опустився в крісло і, як завжди у хвилини задуми, з’єднав подушечки пальців обох рук докупи.
– Я знаю, мій любий Ватсоне, – зазначив він, – що ви поділяєте мій потяг до всього незвичайного, усього, що порушує наше одноманітне буття. Якби ви не мали цього прагнення до незвичайних подій, то не нотували б мої скромні пригоди із таким ентузіазмом… До того ж маю щиро зауважити, що деякі з ваших оповідок дещо прикрашають мою діяльність.
– Зайва скромність, ваші пригоди завжди здавалися мені дуже цікавими, – заперечив я.
– Не далі, як учора, пригадую, що казав вам, що найсміливіша фантазія неспроможна уявити собі таких незвичайних і дивовижних випадків, які зустрічаються в буденному житті.
– Я тоді ж відповів вам, що дозволяю собі сумніватися в правильності вашої думки.
– Однак, докторе, вам доведеться визнати, що я маю рацію, бо інакше я б закидав вас стількома дивовижними фактами, що ви були б змушені погодитися зі мною. Ось хоча б історія, яку мені зараз розповів містер Джабез Вілсон. Обставини, в яких вона сталася, цілком пересічні та буденні, однак мені здається, що за все своє життя я не чув кращої історії… Будь ласка, містере Вілсон, повторіть свою розповідь. Прошу вас про це не лише тому, щоб мій приятель, доктор Ватсон, вислухав її від початку до кінця, але й для того, щоб мені самому не втратити навіть найменшої дрібниці. Звісно, коли мені починають розповідати про якийсь випадок, тисячі подібних історій виринають у моїй пам’яті. Але цього разу змушений визнати, що нічого схожого я ніколи не чув.
Гладкий клієнт із певною пихою випнув груди, витягнув із кишені плаща брудну зім’яту газету та розклав її на своїх колінах. Поки він, витягнувши шию, пробігав очима стовпчики оголошень, я уважно розглядав його та намагався, наслідуючи манеру Шерлока, вгадати за одягом і зовнішнім виглядом, що це за людина.
На жаль, мої спостереження не дали майже ніяких результатів. Одразу можна було помітити, що наш відвідувач – звичайнісінький крамар, самовдоволений, товстий і повільний. Його штани були мішкуваті, сірі, у клітинку. Його не дуже охайний темний сюртук був розстебнутий, а на темній жилетці виднівся масивний мідний ланцюг, на якому замість брелока бовтався просвердлений наскрізь квадратний шматочок якогось металу. Заношений циліндр і вицвілий коричневий плащ зі зморщеним оксамитовим коміром лежали кинуті на кріслі. Коротко кажучи, скільки б я не вдивлявся в цього чоловіка, не зміг побачити нічого вартого уваги, крім вогняно-рудого волосся. Було ясно, що він вкрай здивований якоюсь неприємноюподією.
Мої погляди не уникли проникливих очей Шерлока Холмса.
– Певна річ, будь-кому ясно, – усміхнувся він, – що наш гість колись займався фізичною працею, нюхає тютюн, що він франкмасон, який був у Китаї, і що впродовж останніх місяців йому доводилося багато писати. Крім цих очевидних фактів, я не міг більше нічого вгадати.
Містер Джабез Вілсон випростався в кріслі і, не відриваючи вказівного пальця від часопису, витріщився на мого приятеля.
– Яким чином, містере Холмс, ви змогли все це дізнатися? – поцікавився він. – Звідки знаєте, наприклад, що я займався фізичною працею? Я й справді почав свою кар’єру корабельним теслею.
– Ваші руки розповіли мені про це, мій любий сер. Ваша права рука більша за ліву. Ви працювали нею більше, тому м’язи на ній розвинені краще.
– А нюхання тютюну? А франкмасонство?
– Про франкмасонство здогадатися неважко, адже ви, всупереч суворому статуту свого ордену, носите шпильку для краватки із зображенням дуги та кола.
– Отакої! Я й забув про неї… Але як ви здогадалися, що мені доводилося багато писати?
– Про що ж іще можуть свідчити ваш лискучий правий рукав і витерта матерія на лівому рукаві біля ліктя!
– А Китай?
– Лише в Китаї могла бути витатуйована рибка, що прикрашає ваше праве зап’ястя. Я вивчав татуювання, і мені доводилося навіть писати про них наукові статті. Звичай фарбувати риб’ячу луску в ніжно-рожевий колір притаманний лише Китаю. Побачивши китайську монетку на ланцюжку вашого годинника, я остаточно переконався, що ви були в Піднебесній.
Містер Джабез Вілсон голосно зареготав.
– Он воно що! – сказав він. – Я спочатку подумав, що ви хтозна якими хитрими методами відгадуєте, а, виявляється, це так просто.
– Гадаю, Ватсоне, – звернувся до мене Холмс, – що я помилився, коли пояснив, яким чином дійшов до своїх висновків. Як ви знаєте, Omne ignotum pro magnifico[1], і моїй скромній славі загрожує крах, якщо буду такий відвертий… Ви знайшли оголошення, містере Вілсон?
– Знайшов, – підтвердив той, тримаючи товстий червоний палець у центрі газетного стовпчика. – Ось воно. З цього все й почалося. Прочитайте самі, сер.
Я взяв газету й прочитав:
«Спілка рудих на виконання заповіту покійного Єзекії Гопкінса з Лебанона, Пенсільванія (США), відкриває нову вакансію для члена спілки. Пропонується платня чотири фунти стерлінґів на тиждень за суто номінальну роботу. Кожен рудий, не молодший двадцяти одного року, котрий перебуває при здоровому глузді та тверезій пам’яті, може виявитися придатним для цієї роботи. Звертатися особисто до Дункана Росса в понеділок, об одинадцятій годині, в офіс спілки на Фліт-стрит, Попс-корт, 7».
– Що, чорт забирай, це може означати? – вигукнув я, двічі прочитавши надзвичайне оголошення.
Холмс безгучно засміявся й увесь якось зіщулився в кріслі, а це слугувало безпомилковою ознакою, що він дуже задоволений.
– Чи не занадто пересічне оголошення, як гадаєте? – спитав він. – Ну, містере Вілсон, продовжуйте свою оповідку та розкажіть нам про себе, свій дім і про те, яку роль зіграло це оголошення у вашому житті. А ви, докторе, запишіть, будь ласка, що це за газета та її дату.
– «Морнінґ кронікл». 27 квітня 1890 року. Рівно два місяці тому.
– Дуже добре. Продовжуйте, містере Вілсон.
– Як я вам уже казав, містере Шерлок Холмс, – сказав Джабез Вілсон, витираючи лоб, – у мене є маленька позичкова каса на Кобурґ-сквер, неподалік від Сіті. Спочатку мої справи йшли не дуже добре, за останні два роки прибутків від неї вистачало хіба на те, щоб сяк-так заробляти на прожиття. Колись я мав двох помічників, але тепер залишився лише один; мені важко було б платити і йому, але він погодився працювати на півставки, щоб мати можливість вивчити мою справу.
– Є ім’я в цього невибагливого юнака? – поцікавився Шерлок Холмс.
– Вінсент Сполдінґ, і він уже не юнак. Важко сказати, скільки йому років. Кращого помічника мені не знайти. Я чудово розумію, що він цілком міг би обійтися й без мене та заробляти вдвічі більше. Але, врешті-решт, якщо він задоволений, навіщо ж я вселятиму йому думки, які завдадуть шкоди моїм інтересам?