Джозеф Конрад - Кінець неволі стр 7.

Викликаючи в пам’яті швидкоплинні, повні подробиць о5брази минулого, капітан Уоллей немов при сполохові магнію зазирав у ніші темної зали спогадів. Він бачив речі, що колись багато важили, бачив зусилля дрібних людей, зростання великого діла, тепер збезціненого величністю здобутків і надій… На мить він майже фізично відчув спливання часу, так усвідомив незмінність наших почуттів, що зупинився разом, ударив палицею об землю і скрикнув в уяві: «Якого чорта я тут роблю!» Він, здавалось, нестямився з подиву; коли це хтось покликав його задиханим голосом, потім ще раз, – і він повільно повернувся на каблуках.

До нього наближався, велично перехиляючись, старомодний і подагричний на вигляд чоловік, з таким же сивим, як і в капітана Уоллея, волоссям, але з голеними рум’яними щоками. Цупкі кінці краватки, схожої на шийну хусточку, витикалися з-під його підборіддя. Він мав круглі ноги, круглі руки, круглий тулуб, кругле обличчя, – взагалі вся його постать справляла таке враження, ніби її розтягли за допомогою повітряної помпи, доки витримали шви одежі. Це був начальник порту. Начальник порту – те саме що й доглядач гавані, тільки вищого рангу, – на Сході досить велика персона у своїй сфері: урядовець, хазяїн над водами гавані, з широкою, але погано визначеною адміністративною владою над моряками всіх рангів. Зокрема за цього начальника порту говорили, що він уважає свої права за мізерні і невідповідні до його урядового стану, бо вони не поширювались на життя та смерть моряків. Але це було лише жартівливе перебільшення. Капітан Еліот був цілком вдоволений своїм становищем і тлумачив дуже широко свою владу. Його зарозумілість і деспотизм не давали їй зав’янути в його руках невикористаною. Буйна холерична його відвертість у міркуваннях про вдачу і поведінку людей справді нагонила страх. Хоч було багато таких, які запевняли, що не звертають на нього найменшої уваги, а інші весело усміхалися, почувши його ім’я, хоч дехто навіть зважувався узивати його «старим задиракою, що скрізь суне свого носа», а проте, майже кожному з таких було так само до вподоби зустрітися віч-на-віч з капітаном Еліотом, коли той лютував, як і піти на певну згубу.

V

Приступивши близенько, він пробуркотів:

– Що я чую, Уоллею? Чи правда, що ви продаєте «Красуню»?

Капітан Уоллей, відвернувшись, відповів, що справа вже скінчена, гроші сплачені сьогодні ранком, – і начальник порту похопився похвалити такий надзвичайно розумний учинок. Потім він повідомив, що зліз із своєї бідки, щоб розім’яти перед обідом ноги. Сер Фредерік має непоганий вигляд напередодні демісії. Правда?

Капітан Уоллей не міг нічого відповісти на це запитання: він встиг лише помітити, як проїхав сера Фредеріка екіпаж.

Начальник порту, засунувши руки в кишені альпакового кітеля, неподобно куцого і вузького для людини його віку і статури, виступав бундючно, трохи шкутильгаючи; його голова ледве сягала по плече капітанові Уоллею, що йшов легкою ходою, дивлячись просто себе. Багато років тому вони були добрими товаришами, майже приятелями. Тим часом як Уоллей командував уславленим «Кондором», Еліот був капітаном на мало не такій же славетній «Горлиці», що належала тим самим власникам; а коли було утворено посаду начальника порту, з капітана Уоллея міг бути Еліотові єдиний серйозний конкурент. Але Уоллей, що був тоді в розквіті свого віку, поклав собі не служити нікому іншому, крім своєї власної, прихильної до нього Фортуни. Захоплений працею в далеких краях, він був радий почути про приятелів успіх. Товстий Нед Еліот мав якусь світську гнучкість, що могла стати йому в пригоді на цій офіційній посаді. По суті, вони були надто несхожі між собою. І тепер, повільно простуючи алеєю повз собор попліч Еліота, капітанові Уоллею і на думку не спало, що він міг би сидіти на посаді цієї людини, забезпечений до смерті.

Священна будівля, споруджена в урочистій самотині на перехресті висаджених велетенськими деревами алей немовби для того, щоб навівати в години дозвілля поважні думки про небо, підставляла зачинений готичний портал під пишне сяйво заходу. Скло розети над стрільчастим склепінням пломеніло, мов розжевріле вугілля, в глибокій западині, стисненій круглою камінною облямівкою.

– Я скажу вам, Уоллею, що їм годилось би незабаром зробити, – буркнув раптом капітан Еліот.

– Що?

– Вони повинні прислати сюди справжнього лорда, коли сер Фредерік добуде свого терміну. Як по-вашому?

Капітан Уоллей наївно не розумів, чому справжній лорд буде кращий, ніж хто інший. Але супутник його додержувався інакшого погляду.

– Ні-ні! Посада розростається. Ніщо тепер не може спинити її зростання. Досить гарна для лорда, – бурчав він короткими фразами. – Подивіться, які зміни сталися за нашого часу. Нам тут потрібний тепер лорд. До Бомбея призначили ж вони лорда.

Раз чи двічі на рік він обідав у губернаторському будинку, в палаці з арками і силою вікон, поставленому серед садків на перехрещенім дорогами пагорбку. А недавно він возив на своєму катері одного герцога і показував йому удосконалення, запроваджені в гавані. Перед тим він «надзвичайно люб’язно» сам вибирав зручну якірну постоянку для герцогової яхти. Потім його запрошено поснідати на яхті. Сама герцогиня снідала разом з ними. Огрядна жінка з червоним обличчям. Обпалена сонцем. Мабуть, колір обличчя вкрай зіпсований. Дуже ґречна особа. Вони їдуть до Японії.

Він випорскував ці подробиці капітанові Уоллею на науку, спинявся, щоб роздути щоки, начебто підкреслюючи цим важливість своїх слів, і раз у раз випинав свої товсті губи, так що тупий рожевий кінчик його носа мовби поринав у молочно-білі вуса. Посада розростається, варта не абиякого лорда і не завдає клопоту, за винятком праці в морському урядництві, – «в морському урядництві», сказав він удруге і, гучно пирхнувши, почав розповідати, як цими днями генеральний його величності консул у французькій Кохінхіні вдався телеграфно до нього (особи на офіційнім уряді), прохаючи прислати людину, що згодилася б командувати судном із Глазго, капітан якого помер у Сайґоні.

– Я оповістив про це офіцерський відділ Дому моряків, – провадив він далі і, роздратовуючись чимраз більше, зашкутильгав сильніш. – Народу там по самі вінця. Людей – удвоє більше, ніж посад на торгових суднах. Усі прагнуть легкого взятку. Людей удвоє більше… і… що ви собі думаєте, Уоллею?..

Він разом спинився і, стиснувши кулаки, засунув їх глибоко в кишені кітеля. Ще мить, здавалося, – і кишені тріснуть. Легке зітхання вихопилось із уст капітана Уоллея.

– Га? Ви, може, думаєте, що вони зчепились один з одним? І не подумали! Побоялися їхати на батьківщину. Їм уподібніше вилежуватися тут у теплі на веранді, дожидаючи роботи. Я сиджу і чекаю у своїй конторі. Нікогісінько. Що вони убгали собі в голову? Що я сидітиму йолоп-йолопом перед телеграмою генерального консула? Е ні, лебедики! Я переглянув список, – він у мене напохваті, – послав по Гамільтона – найбільший ледацюга в усьому гурті – і примусив його їхати. Настрахав, що звелю завідувачеві Дому моряків вигнати його в три вирви. Він, бачте, вважає, що посада не досить гарна для нього. «Отут маєте ваш рахунок, – сказав я йому. – Ви зійшли на берег півтора року тому і відтоді не працювали і шести місяців. Заборгували за харчі в «Домі» і десь певно сподіваєтесь, що морський уряд кінець кінцем сплатить ваш борг, га? А звісно, сплатить. Тільки ж, голубе, якщо не скористаєтеся з цієї нагоди, то вас випровадять за так грошей до Англії на першому ж пароплаві, що повертатиметься додому. Ви не кращий за старця. Нам тут білих старців не треба». Нагнав я йому холоду. Але тільки уявіть собі, скільки мав я з цим клопоту!