– Монсеньйоре, – зронив він серйозно. – Не знаю, де ця ваша країна, але я – за неї. Гадаю, вона входить до Сполучених Штатів, адже всі поети та шкільні вчительки називають нас Колумбією. Вам дуже пощастило, що ви зустріли мене цього вечора. Я єдина людина в Нью-Йорку, котра може залагодити цю справу для вас. Міністр оборони США – мій найкращий приятель, він зараз у місті, і завтра я з ним побачуся задля вас, а тим часом, монсеньйоре, добре заховайте чеки до своєї внутрішньої кишені. Завтра я зайду за вами й заведу до міністра. Адже мова не про округ Колумбія, про який ви кажете, чи не так? – підсумував пан Келлі з раптовим сумнівом. – Ви не зможете його захопити за допомогою двох тисяч карабінів, адже це пробували й із більшою кількістю амуніції.
– Ні-ні-ні! – вигукнув генерал. – Це Республіка Колумбія, це велика держава на самій верхівці Південної Америки. Так-так.
– Гаразд, – заспокоївся пан Келлі. – А тепер краще попрощаємося і розійдімося. Я напишу міністру ввечері й побачуся з ним. Вивезти зброю з Нью-Йорка – делікатна справа. Навіть сам Мак-Класкі не зміг би з цим впоратися.
Вони розійшлися біля дверей готелю «Еспаньйол». Генерал звів погляд на місяць і зітхнув.
– Це велика країна, той ваш Нуева-Йорк, – сказав він. – Машини на вулицях небезпечні, а деко, що смажить горіхи, жахливо дмухають у вухо. Зате, сеньйоре Келлі, сеньйори зі золотими кучерями й приємно гладкі – просто magnificas! Muy magnificas![18]
Келлі підійшов до найближчої телефонної будки та зателефонував у кафе Мак-Крері на горішньому Бродвеї. Він попросив покликати Джиммі Данна.
– Це Джиммі Данн? – перепитав Келлі.
– Атож, – пролунала відповідь.
– Ти брехун, – радісно защебетав Келлі. – І ти – міністр оборони. Зачекай, поки я приїду. У мене тут чудова справа наклюнулася. Це колорадо-мадуро зі золотою смужкою навколо. І зі стількома чеками, що можна купити собі червону лампу у вітальню і статуетку Психеї, яка миється в струмку. Прибуду наступним трамваєм.
Джиммі Данн був майстром шахрайства. Він був справжнім артистом у жанрі довіри. У житті він ніколи не брав до рук дрючка й зневажав фізичний вплив. Насправдівін ніколи не ставив перед визначеною жертвою нічого, крім найвишуканіших напоїв, які можна було придбати в Нью-Йорку. «Павук» Келлі мріяв піднятися до рівня Джиммі.
Ці двійко джентльменів провели нараду цього ж вечора в Мак-Крері. Келлі пояснив:
– З ним усе просто. Він із острова Колумбія, де почали страйк, або якусь колотнечу, або щось таке інше, і вони прислали його сюди, щоб купити дві тисячі «вінчестерів», щоб розв’язати цю проблему. Він показав мені два чеки по десять тисяч доларів кожен, та один – на п’ять тисяч доларів. Це правда, Джиммі, я навіть розізлився, що він не обміняв їх на тисячодоларові банкноти й не подав їх мені на срібній тарілочці. Тепер доведеться чекати, поки він піде до банку й отримає гроші для нас.
Вони теревенили про це впродовж двох годин, а потім Данн звелів;
– Приводь його на Бродвей, о четвертій годині після полудня.
У потрібний час Келлі навідався до готелю «Еспаньйол» до номеру генерала. Він знайшов заслуженого вояка за чудовою розмовою з пані О’Браєн.
– Міністр оборони нас чекає, – повідомив Келлі.
Генерал заледве облишив бесіду.
– Ех, сеньйоре, – зітхнув він, сурма кличе. Але ж сеньйоре, сеньйори у ваших Естадос Юнідос – такі красуні! До прикладу, візьмімо вас, мадам О’Браєн – que magnifica! Вона наче богиня Юнона – з очима теляти, як ви кажете.
Пан Келлі вважав себе неабияким дотепником. Але й кращих за нього людей згубив вогонь власної фантазії.
– Звісно! – усміхнувся він. – Але ви маєте на увазі Юнону, фарбовану перекисом водню, еге ж?
Пані О’Браєн як тільки це почула, підняла свою золоту голівоньку, і її діловий погляд свердлив постать пана Кеклі, поки та віддалялася. За винятком таксі, ніколи не треба бути брутальними з леді.
Коли галантний колумбієць і його ескорт прибули за потрібною адресою на Бродвеї, їх потримали в передпокої з півгодини, а потім впустили до комфортабельного офісу, в якому видатний на вигляд чолов’яга з гладким обличчям щось писав за столом. Генерала Фалькона репрезентували «міністру оборони Сполучених Штатів», а мету його місії переказав давній приятель пан Келлі.
– А, Колумбія! – багатозначно зронив «міністр», коли йому все пояснили. – Боюся, що в цьому випадку можуть виникнути певні труднощі. Ми з президентом розходимося в наших симпатіях. Він віддає перевагу теперішньому уряду, а я… – міністр загадково, але заохочувально всміхнувся генералові. – Ви, певна річ, знаєте, генерале Фалькон, що після баталій тамманів[19] із республіканцями Конґрес прийняв акт, який вимагає, щоб уся вироблена у цій країні зброя й амуніція проходили через Міністерство оборони. Буду радий зробити для вас усе, що в моїх силах, щоб прислужитися моєму старому приятелю пану Келлі, але це треба зберігати в цілковитій таємниці, оскільки президент, як я вже казав, не є прихильником зусиль вашої революційної партії в Колумбії. Я попрошу свого помічника принести мені список озброєнь, наявних зараз на складі.
Міністр задзвонив, і помічник із літерами Ей-Ді-Tі[20] на картузі хутко зайшов до покою.
– Принесіть мені «список В» інвентаризації стрілецької зброї», – звелів господар кабінету.
Помічник миттю повернувся з надрукованим документом. Міністр уважно його вивчив.
– Бачу, – зазначив він, – що на складі № 9 урядових запасів лежать дві тисячі карабінів Вінчестера, які замовив султан Марокко, але забув переказати гроші за своє замовлення. У нас такі правила, що гроші потрібно платити наперед. Мій любий Келлі, ваш приятель, генерал Фалькон, матиме вказану кількість зброї, якщо він цього бажає, за ціною виробника. І ви, сподіваюся, даруєте мені, якщо я негайно закінчу нашу розмову. Бо я з хвилини на хвилину чекаю японського міністра та Чарльза Мерфі[21]!
Ця розмова мала гарячі наслідки. Генерал був глибоко вдячний своєму шанованому знайомому пану Келлі. Крім цього, спритний «міністр оборони» був пильно зайнятий упродовж наступних двох днів, купуючи порожні скрині від гвинтівок і заповнюючи їх цеглою, які потім поклали на складі, орендованому зумисне для цієї мети. А коли генерал повернувся до готелю «Еспаньйол», пані О’Браєн підійшла до гостя, відірвала нитку з лацкана його маринарки й зронила:
– Послухайте, сеньйоре, не хочу «втручатися», але що цьому хулігану з мавп’ячим обличчям, котячими очима та довгою шиєю потрібно від вас?
– Sangre de mi vida[22]! – вигукнув генерал. – Неможливо, щоб ви таке казала про мого доброго приятеля сеньйора Келлі.
– Ходімо в садочок, – запропонувала пані О’Браєн. – Я хочу побалакати з вами.
Уявімо, що минула година.
– І ви кажете, – не вірив генерал, – що за 18 тисяч доларів можна придбати меблі для будинку та винайм на один рік із таким прекрасним садом, який нагадує патіо моєї cara[23] Колумбії?
– І це ще буде дешево, – зітхнула молодиця.
– Ah, Dios! – видихнув генерал Фалькон. – Що мені війна та політика? Це місце є раєм. Моя країна має й інших відважних героїв, щоб продовжувати боротьбу. Що для мене слава й убивства представників народу? Ніщо. А тут я знайшов янгола. Купімо ж готель «Еспаньйол», і ви будете моєю, а гроші не будуть марно витрачені на зброю.
Пані О’Браєн опустила свою світлу голівоньку на плече колумбійського патріота.
– О, сеньйоре, – зітхнула вона щасливо, – ви просто жахливі!
За два дні в час, призначений для передачі зброї генералу, на орендованому складі вже поскладали скрині з уявними карабінами, і на них сидів «міністр оборони», очікуючи, що його приятель Келлі приведе туди жертву.
Пан Келлі поквапився призначеної години до готелю «Еспаньйол». Він застав генерала за столом, коли той робив якісь підрахунки.