Вони продерлися крізь натовп до готелю і, підкорюючись закону природи, почалапали до бару.
– Кажи, – запропонував Реп’ях.
– Сухий «мартіні», – замовив Меррітт.
– Кара Божа! – вигукнув Реп’ях. – І це той сам чоловік, із котрим ми колись винищували «зеленого змія» в шинках, що утікав від нас у каньйоні Диявола? Нічого сухого не треба. Віскі без нічого й за твій кошт.
Меррітт усміхнувся і заплатив.
Вони пообідали в невеликій прибудові, що була пов’язана з кафе. Меррітт спритно ухилився від вибору свого приятеля, який уминав шинку з яйцями, замінивши його на пюре зі селери, відбивну з лосося, пиріг із куріпки та фруктовий салат.
– Того дня, – повідомив Реп’ях тихим і сумним голосом, – коли я не зможу випити більше, ніж одну чарку перед їжею з приятелем, котрого не бачив вісім років, за столом два на чотири фути в тридцятицентовому місці о першій годині третього дня тижня, то прагнутиму, щоб дев’ять мустангів протягнули мене сорок разів по ділянці землі розміром у 640 квадратних акрів. Розумієш статистику?
– Авжеж, друзяко, – засміявся Меррітт. – Офіціанте, принесіть абсенту, а що тобі, Реп’яше?
– Віскі без нічого, – траурним голосом замовив Най. – Ти раніше пив прямо з горлечка пляшки. Прямо з горлечка пляшки на скаку… аризонського «Червоного ока», а не ці помиї… Хоча, що з того? Це ж ти платиш.
Меррітт підсунув винну карту під свій келих.
– Гаразд. Вочевидь, ти вважаєш, що мене зіпсувало місто. Але я такий самий ковбой, як і ти, Реп’яше, але якимось чином не можу зважитися повернутися назад. Нью-Йорк комфортний. Я добре заробляю і живу, більше ніяких мокрих ковдр і заганяння табуна снігової бурі, сала та зимної кави та розваг один раз на шість місяців. Гадаю, що залишуся тут ще надовго. Ми підемо до театру цього вечора, Реп’яше, а після цього повечеряємо в…
– Я скажу тобі, хто ти, Меррітте, – відрубав Реп’ях, встромивши один свій лікоть у салат, а інший – у масло. – Ти – концентрована, слабка, безумовна, короткорука, козовуха панна Саллі Волкер[52]. Бог створив тебе прямоходячим і годящим для того, щоб їздити верхи та брутально лаятися. Ти осквернив його витвір, коли перебрався до Нью-Йорка, одягнувши тісні мешти, зав’язані шнурівками, і корчачи гримаси на обличчі, коли балакаєш. Я бачив, як ти арканив і в’язав бика за сорок дві з половиною секунди. А якби ти його побачив тепер, то написав би заяву комісару поліції. А ці дурнуваті напої, які ти вливаєш у себе – ці настоянки з бур’яну з жолудями в них і бальзамом – таке не гідне справжнього для чоловіка. Ненавиджу бачити тебе таким.
– Ну, пане Реп’ях, – спробував виправдовуватися Меррітт, – у дечому ти маєш рацію. Іноді я відчуваю, що мене вигодували з пляшки. Але, скажу тобі, що в Нью-Йорку комфортно. У ньому щось є – видовища та натовпи, і те, як усе змінюється щодня, і саме повітря, яке, здається, в’яже коло довжиною в один кілометр навколо шиї чоловіка, а інший кінець закріплює десь на Тридцять четвертій вулиці[53]. І сам не знаю, що це таке.
– Бог знає, – сумно промовив Реп’ях, – і я знаю. Схід тебе проковтнув. Ти був дичиною, а став телятиною. Ти нагадуєш мені вазонок із квітами на вікні. Тебе підписали й запакували. Мені аж у горлі від тебе пересохло.
– Чарку зеленого шартрезу, – звернувся Меррітт до офіціанта.
– Віскі без нічого, – зітхнув Реп’ях, – і гроші з тебе, ти ренегате заїздів.
– Винен, але благаю про милосердя, – сказав Меррітт. – Ти собі навіть не уявляєш, як це, Реп’яше. Тут так зручно, що…
– Будь ласка, не верзи мені свої дурниці, – зупинив приятеля Реп’ях. – Якби я не бачив, як ти якось переблефував трьох картярів із Мазацал-сіті з порожнім револьвером у Феніксі…
Голос Реп’яха розчинився в суцільному горі.
– Сигари! – гучно покликав він офіціанта, щоб приховати свої емоції.
– Пачку турецьких цигарок для мене, – додав Меррітт.
– Ти платиш, – нагадав Реп’ях, намагаючись приховати своє презирство.
О сьомій вони повечеряли в ресторані, який рекламують у газеті.
Того вечора там зібралося вишукане товариство. Яскраво сліпило від надмірної кількості вродливих жінок і від – нехай так – мужніх чоловіків. Оркестр грав чарівно. Як тільки офіціант передавав грошовий привіт від котрогось відвідувача, уся капела вибухала чарівними звуками. Чим більше пива пили, тим ставало гарячіше. Така закономірність.
Меррітт за вечерею намагався переконати свого приятеля. Реп’ях був його давнім товаришем, і теперішній ньюйоркець його любив. Він вмовляв друзяку сьорбнути коктейлю.
– Я візьму м’ятний чай, – заперечив Реп’ях, – заради старих часів. Але я віддаю перевагу чистому віскі. Ти платиш.
– Правильно! – підтвердив Меррітт. – А тепер поглянь на це меню, чи не знайдеться там чогось цікавенького?
– Щоб я провалився! – буркнув Реп’ях із вибалушеними очима. – Невже в цьому вагончику є всі ці позиції? Що це таке? Конина зі задишкою? Я пас. Але погляньте! Тут харчу на двадцять обідів. Зачекаю, поки сам не побачу.
Страви замовили, і Меррітт звернувся до карти вин. – Цей «медок» цілком непоганий, – зауважив він.
– Ти лікар, тобі видніше, – гмикнув Реп’ях. – А мені краще чисте віскі. Ти платиш.
Реп’ях окинув поглядом кімнату. Офіціант приніс страви та забрав брудний посуд. Гість спостерігав. Він побачив, як саме юрба розважається в ресторані Нью-Йорка.
– Якими були справи з худобою, коли ти покинув Ґілу? – поцікавився Меррітт.
– Люксусово, – відрубав Реп’ях. – Бачиш молодицю в червоному шовку з цятками за тим столом? Я б їй дозволив спекти боби на своєму вогнищі. Так, із худобою все гаразд. Вона виглядає так гарно, як той білий мустанг, якого я якось побачив на Чорній річці.
Коли принесли каву, Реп’ях поклав одну ногу на крісло поруч себе.
– Ти сказав, що це зручне місто, Сохатий, – у задумі зронив він. – Атож, місто зручне. Воно відрізняється від рівнин, овіяних північним вітром. Як ви називаєте цю мішанку в горщику з вухами, Сохатий? А, так, соус камберленд. Непоганий. Білий мустанг саме так крутить головою і трусить гривою – поглянь на неї, Сохатий, якби я знав, що зможу продати своє ранчо за справедливу ціну, то гадаю, що…
– Гярсонгу! – раптом заволав він голосом, який паралізував кожен ніж і кожну виделку в ресторані.
Офіціант приплив до столу.
– Ще два коктейлі, – замовив Реп’ях.
Меррітт поглянув на нього та багатозначно всміхнувся.
– Я оплачую, – заявив Реп’ях і видихнув у стелю дим.
Невизначена сума
Поет Лонґфелло – чи це був Конфуцій, винахідник мудрості? – зазначав: «Життя – театр, а люди в нім актори»[54]. І все не так, як здається.
Математика – от спасибі, старий друже, – єдина справедлива наука, за допомогою якої можна відміряти кількість життя, пристосувати нашу тему до законів великої формули «двічі по два – чотири». А показники, які неможливо оцінити, треба виставляти на противагу усім іншим.
Математик, прочитавши цей поетичний рядок, зауважив би:
– Гм! Молодий джентльмене, якщо ми припускаємо, що «х» – це плюс, тобто, що життя реальне, тоді все, з чого воно складається, також є реальним. Тоді все реальне те, що таким здається. Отже, якщо ми розглянемо твердження, що речі не такі, якими вони здаються, тоді виникне запитання – чому?
Але це блюзнірство, а не поезія. Ми залицяємося до солодкої німфи Алгебри, весь час гаємо, щоб потрапити в царину невловимого, спокусливого, переслідуваного, приємного, таємничого Х.
Незадовго до початку цього століття одному старому ньюйоркцю Септимусу Кінсолвінґу спала на гадку ідея. Він виявив, що хліб печуть із борошна, а не з пшениці. Відчуваючи, що зерно для борошна – у дефіциті, і що фондова біржа не має відчутного впливу на вирощування пшениці, пан Кінсолвінґ захопив весь ринок борошна.
У результаті сталося те, що коли ви або моя доморядниця (до війни їй ніколи не доводилося нічого робити власноруч, жителі Півдня постаралися), купувала буханець хліба за два центи, то ви докидали ще два центи для пана Кінсолвінґа як свідчення його проникливості.