– Залюбки, якщо вона хоче мене бачити, – зрадів молодик. – Три роки – довгий термін. Припускаю, що мені доведеться піти, якщо тільки автомобілі на вулицях не возять пасажирів безкоштовно. Раніше я обганяв навіть пару гнідих, яких ми запрягали в бричку. Вони їх ще мають?
– Мають, – підтвердив запальний Томас. – І вони будуть мати їх ще з десять років. Королівські еліфантібус тракгорсібус живуть по сто сорок дев’ять років. Я кучер. Мене поновили на роботі п’ять хвилин тому. Гайда, їдемо на трамваї, якщо… якщо Енні заплатить за проїзд.
У вагоні Енні передала кожному з блудних синів по нікелю, щоб ті заплатили кондуктору.
– Мені здається, що ти дуже нерозсудлива, якщо так смітиш великими сумами коштів, – зазначив Томас саркастично.
– У цьому гаманці, – врочисто заявила Енні, – є рівно 11 доларів і 85 центів. Я візьму ці гроші й завтра ж віддам їх професору Черубуско, найвидатнішій людині у світі.
– Ну, – стенув плечима Томас, – гадаю, що він таки має бути достатньо хорошим чоловіком, аби так усе обернути. Я радий, що його духи повідомили йому, де ти можеш мене знайти. Якщо ти даси мені його адресу, я якось сам зайду туди й потисну йому руку.
Томас невпевнено посовався на своєму місці й у задумі відчув кілька синців на колінах і ліктях.
– А послухай-но, Енні, – мовив він конфіденційно, – можливо, це один із останніх відгомонів пияцтва, але я маю своєрідний спогад про одну їзду в автомобілі зі заможним чоловіком, котрий відвіз мене в оселю, наповнену орлами та світлом на склепінні. Він нагодував мене печивом і теревенями, а потім спустив мене зі сходів. Якщо це було марення, то чого в мене так ниє все тіло?
– Припни язика, телепню, – звеліла Енні.
– Якби я міг знайти будинок цього дивного чоловіка, – сказав на завершення Томас, – то одного чудового дня зайшов би туди й дав йому в ніс.
Поет і селюк
Якось один мій приятель-поет, котрий усе життя жив у тісному спілкуванні з природою, написав поему й поніс її до редактора. Це була пасторальна розповідь, сповнена справжнього дихання полів, пісень птахів і приємного дзюрчання струмочків.
Коли поет знову захотів зустрітися щодо свого твору, з надією в серці на вечерю, що складалася б із біфштекса, поему йому повернули з коментарем: «Занадто штучно».
Кілька нас, його друзів, зустрілося за спаґетті та к’янті в голландській таверні, щоб проковтнули обурення, орудуючи слизькими вилками.
Там ми й викопали яму для редактора. З нами був Конант, письменник, наділений багатою уявою, котрий усе життя прошкував по асфальту й ніколи не бачив сільських краєвидів, хіба лише крізь вікна потягів і з відчуттям повної огиди.
Конант також написав поему, яку назвав «Лань і струмок». Це був чудовий взірець праці, яку тільки й можна очікувати від поета, котрий бачив амараліс лише у вітрині флориста, а про птахів балакав хіба що з офіціантом. Конант підписав свою поему, і її також відправили до того самого редактора.
Але все це має дуже мало спільного з нашою історією.
Наступного ранку, якраз тоді, коли редактор вчитувався в перший рядок поеми, одна істота зійшла з порому на Західному березі й повільно піднялася на Сорок другу вулицю.
Прибулець був молодиком із світло-блакитними очима, відкопиленою губою і волоссям достеменно такого самого кольору, як у маленької сироти (яка пізніше виявилася донькою графа) із однієї п’єси пана Блейні[36]. Його ногавиці були з оксамиту, а плащ із короткими рукавами – з ґудзиками посеред спини. Одна штанка була заправлена в чобіт, а інша – ні. Очікувано, хоч і марно, можна було б шукати на його солом’яному брилі отвори для вух, бо його форма викликала підозру, що головний убір украли в коня. У руці дивак тримав валізу, опис якої – неможливе завдання. Навіть мешканець Бостона не захотів би носити в такій свій ленч і юридичну літературу до свого офісу. Над одним вухом юнака, у його волоссі, виднівся жмут сіна – рекомендація в сільському стилі, ознака невинності, останній слід Едемського саду, що зберігся для того, щоб осоромити міських гультіпак.
Містяни усміхалися й оминали його. Та коли звернули увагу на дивакуватого незнайомця, котрий стоїть у канаві й тягне шию на високі будівлі, то перестали всміхатися і навіть глипати на нього. Це повторилося кілька разів. Дехто таки споглядав на античну валізку, щоб переконатися, які розваги Коні-Айленду чи марку жувальної гумки він запропонує. Та здебільшого прибульця ігнорували. Навіть шибеники, які розносять газети, нудилися, коли той сахався, наче клоун у цирку, від екіпажів та автомобілів на вулиці.
На Восьмій авеню стирчав Крутій Гаррі, котрий мав фарбовані вуса та блискучі, доброзичливі очі. Гаррі був митцем у душі, тому його зачіпало, коли актор перегравав. Він підійшов до селянина, котрий застиг із розтуленою пелькою біля вітрини ювелірної крамниці, і похитав головою.
– Це вже занадто, друже, – зауважив він критично, – занадто аж на кілька дюймів. Не знаю, яким є твоє становище, але ти дуже вже переборщив. Це сіно, до прикладу, зовсім зайве, зараз такого не використовують навіть у цирку Проктора.
– Я вас не розумію, пане, – сказав чужинець. – Я не шукаю якогось цирку. Я щойно приїхав із округу Ольстер, аби подивитися на місто, бо сіно вже зібрали. Господи! Оце чудасія. Я думав, що Поукіпзі[37] велике, але це місто вп’ятеро більше.
– Ну, гаразд, – замирився Крутій Гаррі, здіймаючи брови. – Я не хотів чіплятися. І ти не мусиш розповідати. Гадаю, що варто трохи притримати коней, тому намагався щось порадити. Бажаю успіхів в афері, якою б вона не була. Може, вип’ємо по скляночці?
– Я б не відмовився від гальби пива, – визнав подорожній.
Вони подалися до кнайпи, в яку часто ходили чоловіки з гладкими обличчями та неспокійними поглядами, і розсілися за столом зі своїми напоями.
– Дуже радий, що зустрів вас, пане, – заявив селюк. – Може, перекинемося в карти? Я маю колоду зі собою.
Він сягнув до своєї валізки, яку, либонь, знали ще сучасники Ноя, і витягнув із неї виняткову, неповторну колоду, засмальцьовану шпондерком і забруднену землею кукурудзяних полів.
Крутій Гаррі коротко й гомерично зареготав.
– Це не для мене, хлопче, – твердо сказав він. – Твій образ доволі правдоподібний. Але я все ж скажу, що ти дав маху. Селюки так більше не вдягаються ще з 1879 року. Сумніваюся, що в такій одежі ти зможеш виманити хоча б заводний годинник у Брукліні.
– О, не думайте, що я не маю грошей, – похвалився селюк. Він витягнув щільно згорнутий стосик банкнот, грубий, як горнятко, і поклав його на стіл.
– Отримав це зі своєї частки з продажу бабусиної ферми, – заявив він. – У цьому рулоні 950 доларів. Я вирішив поїхати до міста та з’ясувати, в який бізнес їх можна вкласти.
Крутій Гаррі взяв купку грошей і поглянув на неї майже з повагою у своїх усміхнених очах.
– Я бачив і гірше, – зронив він критично. – Але тобі нічого не світить у такій одежі. Тобі потрібні лаковані мешти, чорний костюм і солом’яний бриль із строкатою смужкою. Треба багато торочити про Пітсбурґ і вантажні перевезення, а також пити херес на сніданок, щоб комусь втулити цю фальшивку.
– Який його фах? – поцікавилися в Крутія Гаррі двоє чи троє чоловіків, у котрих бігали очі, коли селюк згріб свої сумнівні гроші й вийшов.
– Якийсь дивак, мабуть, – припустив Гаррі. – Або один із детективної аґенції Джерома. Або якесь нове паскудство. А, можливо, мені це лише зараз спало на гадку, це були й справжні гроші.
А селюк пішов собі далі. Мабуть, спрага знову докучала йому, бо подорожній пірнув у темну пивничку на бічній вулиці й купив собі ще пива. З першого погляду на нього очі завсідників загорілися. Але коли наполегливе та демонстративно перебільшене селюцтво відвідувача стало надто очевидним, вирази їхніх облич змінилися на сумнівну підозру.