– Мені здалось, що так страшно смертній прийняти кохання бога. І так невиносно тяжко відмовитись від нього.
Оплески привітали її несподівану відповідь.
Вловила сяйливий усміх Антіноя, задоволений погляд Доріс. А Хризіс притягла її до себе й поцілувала, як приятельку.
– Ще живе вогонь натхнення в дівочих грудях, – сказала Доріс.
– Чи давно ти танцюєш, дитино? – запиталася Хризіс і посадила Ізі біля себе на своє ложе.
– Сьогодні перше моє соло.
– Перед тобою світлий шлях.
Хризіс відстебнула смарагдове намисто – Лізіїв подарунок – й одягла на Ізіну шию.
– Візьми це. Це не платня. Бо митцеві не можна заплатити за натхнення. Це – пам’ятка про симпозіон, на якому тебе обняла Терпсіхора. Хай ця дрібничка принесе тобі щастя.
І, нахилившись до дівчини, тихо додала:
– Це сильний амулет. Бережи його. А як будеш потребувати поради чи помочі – навідайся до мене. Хризіс пройшла твій шлях і… має добру пам’ять.
Лізій почув останні слова й зрозумів, що сказані були ці слова, може, більше для нього, ніж для Ізі.
III. В храмі Серапіса
Пророк ЄреміяНе посилав я пророків тих, а прибігли вони самі.Не говорив я їм, а вони пророкували.
– Варта цезарева! Що? Не чуєш? Так човгай сюди, стара кертице, й подивись! – нетерпеливився Пріск під брамою Серапеума, головної александрійської святині.
– Заспокійся, центуріоне, – стримував його Татіан, пануючий над собою і в найкритичніших обставинах. – Мусить же вартівник виконати всі розпорядження! Ми ж на тому виграємо, що все відбувається в належному порядку.
– Коли ж стільки марнується часу.
Татіан спокійно поглянув на зорі:
– Часу вистачить на все. В Лохіасі всі ще сплять. А симпозіон потриває… коли потім схочеш ще забавлятись.
– А чом би й ні? – дратувався Пріск. – Ми, вояки, призвичаєні робити все махом. І не терпимо перешкод.
– Але – без гніву, – знуджено сперечався Татіан. – Згадай, як нас вчили в дитинстві: «Гніваєшся, Зевсе? То правда не з тобою».
Третій – Антістос, юнак, що перед годиною розмовляв на симпозіоні з Татіаном і Пріском, весело засміявся:
– Ми ж мусимо зробити все так, щоб було якнайбільше правди.
І з виразом незадоволення глянув на Пріска. Татіан відповів очима:
– Байдуже…
В простір маленького віконця просунулась рука з невеликою лампочкою. Віхтик жовтавого світла лизнув обличчя тих, що порушували священну тишу храму в неналежний час.
– Вас тільки троє?
– А на тебе треба цілу когорту? Ще, може, й з катапультами?
Антістос досадним рухом стримав Пріскову лайку, бо вартовий уже відхиляв прибічні вузенькі дверцята, в яких ще запитав:
– А гасло?
– Ло-хі-ас!
Антістос швидким рухом відкрив полу своєї каракали й підніс руку майже до обличчя вартового.
Той, без роздратування чи тіні образи, уважно проглянув перстень на пальці юнака, протяг ще раз світлом по обличчях і спокійно запитав:
– Чого ж бажає варта славного цезаря?
– Щоб ти ласкаво провів нас до старшого фламінія, тобто я хотів сказати, до вашого великого пророка, найдостойнішого Діодора.
– Коли ти сам не можеш догадатися, чого вночі може приходити варта цезарева… – знову вирвався Пріск.
– Таємне доручення в справі цезарських відвідин, – стримано пояснив Антістос.
– Входьте! – нарешті відступився на бік дозорець, пропускаючи повз себе вояків. Не поспішаючи, замкнув за ними дверцята, відхилив інші в порталі при брамі. Витяг з-за пасу маленький свищик зі слонової кості й тихо подав ним знак. На цей раз відчинились дверцята у рівній стіні храму.
В довгому, рівному хіднику з дверима по обох боках тьмяно заблимав вогник олійного світильника. За хвилину з’явився молодий храмовий учень – каміл у зеленій одежі та білих сандаліях. Чемно вклонився, немов нахилений вітром лист пальми, і мовчки чекав наказу вартового жерця.
– Заведи вояків цезаря до святого пророка.
«Зелений лист» знову мовчки вгнувся. Лампка піднялася над його головою і попливла хідником.
Сходи вивели прихожих на горішній поверх, де новим коридором прийшли вони до освітленої восковими смолоскипами невеликої зали.
Зелений каміл уклонився і зник. Із-за тьмяної заслони в цю ж мить з’явився старий жрець у всьому білому.
– До святого пророка? – немов прокашляв він і з запитанням дивився на гостей.
– Лохіас, – лаконічно відмовив Татіан.
Антістос мовчки простяг перстень. Жрець хитнув головою і вдарив молотком у металевий диск, повішений на стіні. З-за другої запони знов з’явився зелений каміл із лампочкою, зігнувся в поклоні жерцеві, який втомлено сів на м’яку лаву.
З притемнених сіней перейшли кількома сходинками до широкого коридора, ясно освітленого олійними лампами.
– Здається, цей зелений Псіхопомпос водитиме нас до ранку, – знов закипів Пріск. – Якась гра в тіні!
– Зараз, – вперше озвався до гостей ясний і приємний голос каміла.
– Прошу, – відімкнув він двері без клямки і без жодних ознак замка.
Цезарева варта опинилась у невеличкій кімнатці, цілком порожній, без вікон і немов і без дверей.
Однак каміл ураз знайшов замок і вже стояв у малесеньких дверцятах, що відсунулись у стіну.
– Звольте ласкаво зачекати, – озвався ввічливо і швидко засунув двері.
Всі троє переглянулись.
– Увійшли, – промимрив перший Пріск. – А як відсіль?
– Тією самою дорогою, – сухо відказав Татіан приниженим голосом. – Особливо, коли вмітимем мовчати, бо, – додав пошепки, – у стінах є… – і показав собі на вухо.
– Мовчимо слухняно, легате, – голосно по-військовому відповів Антістос.
Але в цій хвилині скрипнули двері в третій стіні, і в них стояв ввічливий каміл, підтримуючи рукою заслону над дверима, що були всього на один крок навпроти.
– Святий пророк готовий прийняти августіанів, – і запросив рукою.
І в цю ж мить десь зник.
* * *
Вояки стояли в робітні старшого жерця.
Низька мосяжна лампа у формі вази освітлювала широкий стіл. На ньому купками лежали сувої, таблички для писання, писальні й інші приладдя та стояли різнобарвні маленькі мисочки.
Жрець Діодор підвівся й поблагословив прихожих. Вони низько вклонились.
– Даруй, найдостойніший, що ми змушені турбувати тебе в цю пізню годину. Даруй і за несправну поведінку в незнайомому нам довкіллі, – рівно, немов відрубуючи слова, проказав Татіан. – Але є наказ.
Він дав знак Антістосові. Той ввічливо показав свій перстень.
– Слухаю, – нагнув голову пророк.
– Можемо говорити все? Ніхто нас не чує? – спитав Татіан.
– Крім богів. Сідайте, – запросив він, вказуючи на оздоблені слоновою кістю ебенові стільці з гаптованими золотом подушками.
– Слухаю, – повторив ще, сідаючи при столі.
Татіан відкинув каракалу. Його супутники зробили те саме. Зброя преторіанців заблищала на Татіанові й Антістосові. Жрець спокійно вдивлявся в гостей.
– Маємо наказ попередити тебе, найдостойніший, що нинішні відвідини цезаря мусять відбутись у повній таємниці. Він має важливі причини не бажати, щоб про це потім десь була мова.
– З храму не виходить те, що не має вийти.
Пріск і Антістос виразно переглянулись.
Татіан говорив далі:
– Це ми знаємо. Однак бажано, щоб і в самій святині ніхто не виходив назустріч цезареві. Просимо, щоб по коридорах чи залах, якими має пройти август, не зустрів його жоден. Ми прийшли сюди перші й вийдемо зі святині останні. Такий є наказ.
– Зараз дам розпорядження, – промовив пророк і шукав очима по столі.
– Вибач, найдостойніший. Це ще не все. Мусимо разом з тобою оглянути залу, де відбудеться зустріч з оракулом.
– Слухняність – чеснота жерців, – лагідно всміхнувся Діодор. Погляд його затримався на маленькому кришталевому молоточку. Він вдарив ним по невеликому срібному кружальцю, що висіло з боку стола. За мить біля запони стали два дужі, молоді жерці.
– Повідомте: всі, хто де перебуває, в робітнях, у храмі, в покоях, хай залишаться на своїх місцях до мого наказу.
– Найдостойніший, – перебив пророка Татіан, – ти розумієш, що ми виконуємо вищу волю. Тож не гнівайся і не візьми це за ознаку недовір’я чи брак пошани до тебе або до святині. Ми мусимо обійти цілий той шлях, яким проходитиме цезар. Нам звелено на власні очі переконатися, чи твої накази будуть виконані бездоганно. За це відповідаємо ми.