Всего за 389 руб. Купить полную версию
Пізньої ж осені, повернувшись із заробітків додому, батько щороку йшов працювати до григорівської цукроварні – носив там десь на пасбурах головки цукру. Заробітки його, як робітника-чорнороба, були мізерні: батько все мріяв виїхати десь на Амур, на землі вільні…
Змалку – така вже доля всіх селянських дітей – я пас влітку скот, а зимою ходив до земської школи – в сусіднє село Красне, звідки родом була мати. Краснянська школа – мій перший університет.
Дитячі літа ще й досі стоять мені перед очима, тільки час, здається іноді, заткав їх на якусь хвилину синьою наміткою, – так врізались вони в пам’ять.
Року 1908-го, коли не пізніше, батьки спродали господарство – хату й землю, – і всі ми рушили на той далекий та суворий Амур – виїздили були з України навіки.
Байкал, повноводна Зея, ліси несходимі, корейці, китайці і хата наша березова під стіною предковічного бору – все це до дрібниць зафіксувала моя пам’ять…
Ловив я тоді на Амурі карасі з дідом Сидоренком – рибалили вдвох так завзято, хоч до неокласиків записуй нас.
Батько й мати – пам’ятаю – мазали ту березову хату, щоб на зиму перейти вже до своєї-таки хати; робітник-китаєць сидів на пеньку проти сонця, все намагався розказати батькові щось веселе – він кумедно так вимахував короткими руками, цювкав ротом, як птиця, а слів не зрозуміти… Батько йому на все – «шибко, шанго, ходя, шибко…»
Мати поклали вальок глини на призьбу, сіли поруч того китайця та й заходилися плакати так гірко й страшно, як ніколи до того не плакали:
– Я буду в рідній стороні, – казали вони батькові, – старців водити та дітей годувати… Ти хочеш, мабуть, щоб нас тут, як мишей, хунхузи передавили? Їдьмо додому, я не хочу, щоб мої діти пропадали десь, як ті щенята… Не треба мені твоєї вольної землі, не хочу… Яке тут життя?
Я, а за мною й два менших брати – Трохим та Андрій – розплакалися й собі. Китаєць заспокоював нас – давав Андрію якусь цяцьку, щось промовляв незрозуміле.
Батько довго стояв мовчки, далі витяг двадцять копійок – розплатився з китайцем за робочий день, хоч до вечора ще було далеко.
– Годі робить, ходя. Не хазяйнувати мені тут.
А до матері:
– Не плач, я сам день і ніч думав про домівку… Хіба я ворог дітям своїм? Їдьмо назад – я запряжу себе в найми, виплачу хату, город… Хай вона западеться – земля ця.
І пізньої осені, коли на Амурі шумить тайга та йдуть рясні дощі, ми поверталися на Україну.
Така гнила – пам’ятаю – була того року осінь. День у день дощі, дні хмарні, повиті сувоями густого туману: повновода Біра, що недалеко від її берегів стояла наша хата, от-от мала затопити луги й селища… Вона ревла в тайзі глухо й страшно, а на поверхні своїй несла до Зеї, як дарунок старшій сестрі, дерево, копиці сіна, розбиті довбані човни – все, що злизували по дорозі її каламутні хвилі…
Додому ми приїхали, мов ті старці з убогого ярмарку. Батько запік себе в найми, мати шитвом почали заробляти паляниці, а я пішов по весні полоти буряки – двоє літ зряду полов. Перший раз, як малого, прикажчик послав мене збирати кузьку, але пізніше я дослужився був аж до двох рядків – цілком оволодів фахом полільниці… Восени – я знову в економії – чи то коло машини, чи за погонича коло волів, або за плугом десь стримиш, – аби не лінувався робити.
У вільний час я дуже любив книжки читати, отож завжди надокучав батькові, щоб купили мені в Києві яку-небудь книжку (батько часто на заробітки до Києва їздили – дрова грузити, цеглу на будівлі носити, «лінію» десь копати); батько, бувало, привозили на цілий злотий книжок тих – Шерлок Холмс, Нат Пінкертон, Бова Королевич – багато всякого мотлоху. Батько мій був неписьменний, а книжки купував на око – дешеву – раз, а найголовніш, з малюнками.
І горе мені було з Шерлоками Холмсами і Пінкертонами. Я не читав їх, а буквально пив, – путньої ж книжки не можна було дістати, – та й не знав гаразд, чи є такі книжки… Село моє вбоге й дике; школи не було в моєму селі.
Збирався я піти в Красне до вчителя попросити книжку, але він завжди стояв мені перед очима в золотих ґудзиках, білосніжній маніжці – пава якась, а не людина: «Тібє что, Стрєлець?» – «На буряки, – кажу, – ходжу, господін учитель…»
Так я і не посмів попросити собі в краснянського учителя книжку; батькові книжки я іноді й тепер перегортаю – я зберіг їх – вони-бо єдині свідки, книжки ці, моєї дитячої любові до слова, до освіти…
Не жаль мені тепер, що батько купував іноді не ту серію Ната Пінкертона чи Шерлока Холмса, – але малим я гірко плакав, коли він приносив мені не ту серію – справді, який злочин: Джекові в першій серії загрожувала була смерть, більше – квартал великого міста от-от повинен був вилетіти від вибуху в повітря, – а тут маєш тобі третю серію: Джек, попиваючи каву й попалюючи сигару, розмовляє з доктором. А друга серія?..
Ні, батькові зовсім байдуже, як пощастило звільнитися Джекові в другій серії, – він з матір’ю має розмову на цілком протилежну тему:
– А ти знаєш, Наталко, – каже він, – оселедці на копійку подорожчали, то було купиш оселедця за три копійки, як собаку, а тепер…
Пам’ятаю, привіз раз батько дивну книжку – «Конотопську відьму» Грицька Квітки; я сміявся з прізвища автора – Грицько Квітка, чому не Півонія, не Деревій, а просто – Квітка?
За Джекові пригоди мати й слухати не хотіла, а коли я почав їм читати «Конотопську відьму», то вони похвалили книжку. «Стародавнє життя, – казали, – гарно списав цей Квітка…»
«Конотопська відьма» – перша книжка, українською мовою писана, що потрапила була мені до рук; Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після «Конотопської відьми» не знав – «хто ми та чиї ми діти»…
Року 1916-го, цілком випадково, я познайомився на горі Дитинці, в Києві, з гімназистом К., колись я згадаю детальніше за нашу першу зустріч – тепер ще передчасно, – але тов. К. – член молодої тоді української громади – перший скинув з моїх очей полуду русифікації: я став національно свідомим.
Не забігаючи вперед, мені хочеться бодай коротенько розповісти за своє життя на селі до київського періоду.
Так-от: був я дві зими робітником григорівської цукроварні – підносив до рубок кружки цукру, працював у сушках; влітку ж, коли баби йшли на прощу до Лаври, то моя баба Оксана завжди й мене брала з собою. «Гришка грамотний, – казали, – таблиці над святими читатиме…» Літ двоє зряду читав я ці таблиці – напам’ять знав, де повинна була стояти «мироточива голова», де угодники божії – Олексій, Ілля, митрополити всякі й архімандрити…
Читав я добре – голос мав дзвінкий, сильний, на селі мене часто запрошували псалтир над мерцями читати: сяду було побожно за столом, хустка під псалтирем, перед богами горить лампадка, свічки, в хаті пахне ладаном, смирною, а коло стола товпляться ветхі віком бабусі: моляться.
І тоді зривався мій голос над словами царя Давида: «Блажен муж, иже не йде на совет нечестивих…»
Року 1913-го батько одвели мене до сусіднього села Трипілля у волость… Довго, пам’ятаю, вони просили волосного писаря, щоб той узяв мене «за мальчика» – копії службові переписувати.
– Такой, ізвініть, мальчик розбитной, а дома бєдность… Хай він у вас, господін писар, науку проходить… Я його до школи з дорогою душею оддав би, та не хвата, знаєте, достатків моїх…
Я стояв перед волосним писарем струнко, нерухомо, аж поки не почув з його вуст лаконічну фразу:
– Где ты учился?
– У краснянськой земськой школі…
Писар посміхнувся собі в пишного вуса, зміряв мою куцу постать, а тоді знічев’я сказав батькові:
– Бесплатно. Почерк нужно выработать, образовать… Приходи завтра.
Батько так сердечно й гаряче дякували за цю ласку писареві, що шапка упала їм з рук, а вони, задкуючи, низько кланялись аж до дверей…
– Слава богу, таки встроїв.