Всего за 189 руб. Купить полную версию
Як же виходить, що всі ці смішні люди, ті, кого Ви описуєте (з любов’ю і тому чудово), потім той, хто ставить питання, і багато інших, Вам іще не набридли? Ви ж повинні скласти вирок, адже врешті-решт вирок складає саме жінка. (Легенда про Паріса дещо напускає туману, а й Паріс судить лише про те, вирок якої із богинь найвагоміший.) Річ-то, загалом, не в сміховинних дрібницях, можливо, сміховинне в них миттєве, а ставши частиною цілого, вони потім стануть серйозні і хороші, – чи не ця надія утримує Вас при тих людях? Хто може сказати, що йому відомі таємні думки судії, але мені здається, що Ви прощаєте сміховинні дрібниці як такі, розумієте їх, любите і Вашою любов’ю ушляхетнюєте. А тим часом ці сміховинні дрібниці суть не що інше, як зиґзаґи собачої біганини, тоді як господар прямує навпростець, ну не напролом звичайно, а якраз там, де проходить дорога. Однак у Вашій любові, напевно, все одно є сенс, я в цьому абсолютно впевнений (просто я не можу не питати і не вважати це дивним), і, тільки щоб підтвердити таку можливість, мені пригадуються слова одного з колег по роботі. Кілька років тому я часто плавав в човнику «душогубці» (maňas[14]) по Влтаві, піднімався на веслах угору річкою, а потім, розтягнувшись на весь зріст на дні, плив із примхи хвиль під мостами. Через мою худорбу згори, з мосту, видовище явно було вельми смішне. Так ось, той товариш по службі, який одного разу побачив мене з моста, так підсумував своє враження, перше досить підкресливши комізм ситуації: картина – як перед початком Страшного суду, коли вікна вже повідкривані, але мертві ще не повоскресали.
Зробив невелику прогулянку (не ту велику, про яку згадував і яка так і не відбулася) і майже три дні через (зовсім не неприємну) втому майже нічого не міг робити, навіть писати, тільки читав, лист, статті, і не по одному разу, вважаючи, що така проза існує, зрозуміло, не заради себе самої, а править за своєрідний дороговказ на шляху до людини, на шляху, яким ідеш дедалі щасливіший, поки в мить прозріння не усвідомлюєш, що нітрохи не просуваєшся вперед, просто й далі блукаєш у власному лабіринті, тільки у ще більшому, ніж зазвичай, хвилюванні і сум’ятті. Але хай там як, написала це не яка-небудь пересічна авторка. Після цього я маю до Ваших писань майже стільки ж довіри, як і до Вас самої. Чеською мовою (за мізерних моїх знань) мені відомий лише один зразок словесної музики – музика Божени Нємцової,[15] і ось нова музика, але ріднить її з першою рішучість, пристрасть, витонченість і перш за все прозорливість розуму. Це зродили останні роки? Раніше Ви теж писали? Звичайно, Ви можете сказати, що я до смішного упереджений, і Ви маєте рацію, я безумовно упереджений, але лише через те, що я не просто вперше знайшов у цих (до речі, нерівних, подекуди позначених поганим впливом газети) нотатках, але знайшов знову. Неповноцінність мого судження Ви, однак, можете помітити відразу по тому, що я, зведений двома пасажами, вважаю Вашою і порізану статтю про моду. Я б із великим задоволенням залишив ці витинки в себе, щоб принаймні показати їх своїй сестрі, але, що вони потрібні Вам негайно, то докладаю їх до листа, до того ж по краях я бачу підрахунки. Вашого чоловіка я все ж оцінював інакше. У колі завсідників кав’ярні він здавався мені найпоступливішим, найтямковитішим, найспокійнішим, чи не перебільшено по-батьківському турботливим, утім, і закритим, але не до такої міри, щоб це усунуло вищеозначені риси. Я завжди ставився до нього з повагою, а познайомитися з ним ближче не мав ні нагоди, ні здатності, але друзі, надто ж Макс Брод, були про нього високої думки, і, думаючи про нього, я постійно про це пам’ятав. Свого часу мені особливо подобалося його дивацтво: у будь-якій кав’ярні йому по кілька разів за вечір телефонували. Схоже, хтось, замість спати, сидів біля апарата, дрімав, поклавши голову на спинку фотеля, і час від часу в паніці прокидався, щоб зателефонувати. Мені так зрозумілий цей стан, що, напевно, я тільки тому про це і пишу. Поза цим я визнаю рацію Сташі;[16] у всьому, мені недосяжному, я визнаю рацію, тільки коли ніхто не стежить, я крадькома визнаю більшу рацію Сташі.
Ваш Франц К.
Як ви думаєте? Чи вдасться мені ще до неділі отримати лист? Можливість є ж. Але ця пристрасть до листів просто безглузда. Хіба мало одного листа, однієї звісточки? Звичайно досить, і все ж відкидаєшся на спинку гойдалки, і п’єш ці листи, і знаєш тільки, що так би і пив їх безпересталь. Поясніть це, Мілено, вчителько!
(Меран, 30 травня 1920 р.)
Як ідуть справи з Вашим знанням людей, Мілено?
Іноді я вже починаю в ньому сумніватися, наприклад коли Ви пишете про Верфеля; у Ваших рядках звучить і любов (і, може, тільки любов), але любов не зовсім розуміють; якщо, однак, забути про все, що собою являє Верфель як чоловік, і закидати йому огрядність (до речі, і цей докір я вважаю несправедливим, – як на мене, Верфель з кожним роком гарнішає і милішає, щоправда, ми бачимося лише мигцем), хіба не відомо Вам, що тільки товстуни і заслуговують на довіру? Тільки в цих грубезних посудинах усе доварюється до готовості, тільки ці капіталісти повітряного простору убезпечені від турбот і божевілля, наскільки це взагалі можливо для людини, вони можуть спокійно займатися своїм ділом, і лише від них одних, як хтось одного разу сказав, є пуття на землі як від її справжніх громадян, бо на півночі вони зігрівають, а на півдні дають тінь. (Можна, звичайно, сказати і навпаки, але тоді це буде неправда.) (слів із 40 написано нечітко)
Тепер про єврейство. Ви питаєте мене, чи не єврей я; може, це просто жарт, а може, Ви хочете лише дізнатися, чи не з тих я, бува, заляканих євреїв; але ж Ви пражанка і тому з цього погляду не можете бути такою ж наївною, як, скажімо, Матильда, дружина Гайне. До речі, чи знаєте Ви цю історію? Взагалі-то у мене знайшлося б що важливіше Вам розповісти, та ще я напевно собі ж якось і нашкоджу – не самою історією, а тим, що її розповідаю; але ж Вам цікаво буде почути від мене для різноманітності що-небудь веселе. Майснер,[17] німецький поет з Богемії, не єврей, розповідає цю історію у своїх спогадах. Матильда завжди дратувала його своїми вихватками проти німців: і єхидні вони, і зарозумілі, і самовпевнені, і дріб’язкові, і нав’язливі – коротше кажучи, нестерпний народ! Майснер одного разу не витримав і сказав: «Але ж ви зовсім не знаєте німців! Гайнріх спілкується тільки з німецькими журналістами, а вони тут у Парижі всі євреї». – «Ах, – каже Матильда, – всюди ви перебираєте через край. Один-другий серед них, можливо, і знайдеться, наприклад, Зейферт…» – «Ні, – мовить Майснер, – він тут єдиний не єврей». – «Це ж як? – дивується Матильда. – Ось Ейтелес – він що, єврей?» (А це був могутній білявий здоровань.) – «Ще й який!» – відказує Майснер. «А Бамберґер?» – «Він теж». – «А Амштайн?» – «І він». Так вони перебрали всіх знайомих. Зрештою, Матильда розлютилась і сказала: «Ви просто мене морочите. Скажіть іще насамкінець, що Кон теж єврейське прізвище, але ж Кон – зять Гайнріха, а Гайнріх – лютеранин». На це вже Майснеру було нічого заперечити. – Хай там як, Ви, схоже, не боїтесь євреїв. Щодо нинішнього і попереднього покоління євреїв у наших містах це майже геройство, і – киньте жарти далеко! – якщо чисте юне створіння говорить своїм батькам: «Пустіть мене!» – і йде до єврея, це куди вагоміша подія, ніж вихід Орлеанської діви зі свого села.
У такому разі Ви, звичайно, має право картати євреїв за надмірну заляканість, хоча такий закид свідчить більше про теоретичне, ніж про практичне знання людей; теоретичне – тому що, по-перше, цей закид, судячи з Вашого ж, як і раніше опису, анітрохи не зачіпає Вашого чоловіка; по-друге, він, судячи з мого досвіду, такий, що не зачіпає і більшість євреїв; по-третє, він зачіпає лише окремі екземпляри, але вже їх вельми сильно, – наприклад, мене. Найдивовижніше тут – що докір несправедливий щодо більшості. Здавалося б, загальне почуття невпевненості у євреїв (тут і невпевненість внутрішня, і невпевненість в оточенні, серед громадян) має робити більш ніж зрозумілою їхню звичку вважати своїм лише те, що схоплено руками або зубами; тільки міцна хватка дає їм право на життя, адже варто було б їм одного разу щось проґавити, і воно до них вже ніколи не повернеться, а тихо-мирно попливе від них. З найнесподіваніших боків євреям загрожує небезпека – чи, щоб бути точніше, залишимо небезпеки і скажемо: «їм загрожують загрози». Ось один приклад, що стосується Вас, і лежить він на поверхні. Щоправда, я, здається, обіцяв свого часу мовчати (тоді я ще ледь був знайомий з Вами), але без жодних докорів сумління розповім Вам про це, бо нічого нового Ви не дізнаєтеся, зате оціните любов своїх рідних, а імен та деталей я не наводитиму, я їх уже не пам’ятаю. Найменша моя сестра збиралася заміж за чеха, християнина, він одного разу обмовився одній Вашій родичці про свій намір одружитися на єврейці, а та сказала: «Зв’язуватися з євреями? Хай Бог милує! Ось послухайте: наша Мілена…» і т. ін.