Він заплющив очі і з надзвичайною обережністю зібрався на силі. Він примушував себе переборювати млість, яка, наче приплив, затопила все його єство. Ця млість здіймалась у ньому, наче хвиля, і поступово затьмарювала свідомість. Часом він тонув, відчайдушно силкуючись виплисти із глибини забуття; і незбагненна сила душі, збираючи докупи рештки його волі, допомагала йому триматись.
Він непорушно лежав на спині й чув, як до нього повільно наближається уривчасте дихання вовка. Воно чулося все ближче, все ближче, і час ніби зупинився, а чоловік лежав непорушно. Дихання вчувалося над самим вухом. Жорсткий сухий язик торкнув його щоку, мов наждачний папір. Руки в нього рвонулися вгору – принаймні він хотів простягти їх швидко. Пальці, зігнуті, мов пазурі, схопили порожнечу. Швидкість і влучність потребують сили, а сил у нього вже не було.
Вовк був страшенно терплячим. Чоловік був терплячим також. Півдня він лежав нерухомо, долаючи забуття і стежачи за істотою, яка хотіла його з’їсти і яку він хотів би з’їсти сам. Іноді хвиля млості накривала його, і він поринав у довгий сон; та весь час, і при тямі, й уві сні, він чекав тієї миті, коли почує хрипке дихання і відчує дотик жорсткого язика.
Дихання він не почув, але прокинувся від того, що вовчий язик лизнув йому руку. Він чекав. Ікла повільно стискали його руку, потім тиск посилився; вовк із останніх сил намагався вп’ястися зубами у здобич, якої так давно чекав. Але й чоловік чекав довго, і його скривавлена рука стиснула вовчу щелепу. І поки вовк спроквола борсався, така ж квола рука повільно стискала його щелепу, а друга рука простяглася до вовка і схопила його. Ще п’ять хвилин, і чоловік навалився на вовка всім тілом. Його рукам не вистачало сили, щоб задушити звіра, але чоловік міцно притулився обличчям до вовчої шиї, і його рот був повний шерсті. За півгодини він відчув, що до рота йому ллється гарячий струмінь. Це було неприємно. Це було так, наче у шлунок вливали розплавлений свинець, і чоловік лише зусиллям волі змушував себе терпіти. Потім він перевернувся на спину і заснув.
На китобійному судні «Бедфорд» було кілька учасників наукової експедиції. З палуби вони помітили якийсь дивний об’єкт на березі. Він пересувався по піску до моря. Люди не могли зрозуміти, що це таке, і, як личить ученим, сіли у човен і рушили до берега. Там вони побачили живе створіння, котре навряд чи можна було назвати людиною. Воно було сліпе, непритомне і звивалося на піску, мов велетенський хробак. Йому майже не вдавалося зрушити з місця, але воно було упертим і, звиваючись та борсаючись, просувалося вперед футів на двадцять за годину.
Через три тижні чоловік, лежачи у постелі на китобійному кораблі «Бедфорд», не стримуючи сліз, що котилися по його змарнілому обличчю, розповів, хто він такий і що йому довелося пережити. Він безладно говорив щось про свою матір, про сонячну Південну Каліфорнію, про будиночок серед квітів і апельсинових дерев.
Минуло всього кілька днів, і він сидів за столом разом із ученими й офіцерами судна. Він тішився, бачачи довкола себе так багато їжі, й стривожено дивився, як їжа зникає у роті інших людей. Варто було комусь узяти шматок, і в його очах з’являвся вираз глибокого жалю. Він був при здоровому глузді, але за обідом ненавидів усіх довкола. Його переслідував страх, що їжі не вистачить. Він розпитував про запаси їжі і кока, і юнгу, і капітана. Вони безнастанно заспокоювали його; але він їм не вірив і крадькома зазирав до комори, щоб переконатися на власні очі.
Потім завважили, що він гладшає. Він що не день набирав вагу. Учені хитали головами і висловлювали різні здогади. Вони почали обмежувати його в їжі, але він ставав усе товстішим і ширшав у попереку.
Матроси потай усміхалися. Вони знали, що й до чого. І коли вчені почали стежити за ним, то дізналися про це також. Після сніданку він тихцем ішов на палубу і, наче жебрак, із простягнутою рукою підходив до когось із матросів. Той усміхався і давав йому кусень сухаря. Чоловік жадібно хапав подачку, дивився на неї, мов скнара на золото, і запихав за пазуху. Так само підгодовували його й усі інші матроси.
Учені не сказали йому нічого. Вони лишили його у спокої, але потай оглянули його ліжко. Воно було напхане сухарями; у матраці було повно сухарів; у всіх закутках лежали сухарі. І все ж таки чоловік був при здоровому глузді. Це була лише пересторога на той випадок, якщо знов доведеться голодувати. Вчені сказали, що це минеться; і так воно й сталося, перш ніж «Бедфорд» став на якір у Сан-Франциско.
The White Silence
“Carmen won’t last more than a couple of days.” Mason spat out a chunk of ice and surveyed the poor animal ruefully, then put her foot in his mouth and proceeded to bite out the ice which clustered cruelly between the toes.
“I never saw a dog with a highfalutin’ name that ever was worth a rap,” he said, as he concluded his task and shoved her aside. “They just fade away and die under the responsibility. Did ye ever see one go wrong with a sensible name like Cassiar, Siwash, or Husky? No, sir! Take a look at Shookum here; he’s—”
Snap! The lean brute flashed up, the white teeth just missing Mason’s throat.
“Ye will, will ye?” A shrewd clout behind the ear with the butt of the dog whip stretched the animal in the snow, quivering softly, a yellow slaver dripping from its fangs.
“As I was saying, just look at Shookum here—he’s got the spirit. Bet ye he eats Carmen before the week’s out.”
“I’ll bank another proposition against that,” replied Malemute Kid, reversing the frozen bread placed before the fire to thaw. “We’ll eat Shookum before the trip is over. What d’ye say, Ruth?”
The Indian woman settled the coffee with a piece of ice, glanced from Malemute Kid to her husband, then at the dogs, but vouchsafed no reply. It was such a palpable truism that none was necessary. Two hundred miles of unbroken trail in prospect, with a scant six days’ grub for themselves and none for the dogs, could admit no other alternative. The two men and the woman grouped about the fire and began their meager meal. The dogs lay in their harnesses, for it was a midday halt, and watched each mouthful enviously. “No more lunches after today,” said Malemute Kid. “And we’ve got to keep a close eye on the dogs, they’re getting vicious. They’d just as soon pull a fellow down as not, if they get a chance.”
“And I was president of an Epworth once, and taught in the Sunday school.” Having irrelevantly delivered himself of this, Mason fell into a dreamy contemplation of his steaming moccasins, but was aroused by Ruth filling his cup. “Thank God, we’ve got slathers of tea! I’ve seen it growing, down in Tennessee. What wouldn’t I give for a hot corn pone just now! Never mind, Ruth; you won’t starve much longer, nor wear moccasins either.”
The woman threw off her gloom at this, and in her eyes welled up a great love for her white lord—the first white man she had ever seen—the first man whom she had known to treat a woman as something better than a mere animal or beast of burden.
“Yes, Ruth,” continued her husband, having recourse to the macaronic jargon in which it was alone possible for them to understand each other; “wait till we clean up and pull for the Outside. We’ll take the White Man’s canoe and go to the Salt Water. Yes, bad water, rough water—great mountains dance up and down all the time. And so big, so far, so far away—you travel ten sleep, twenty sleep, forty sleep”—he graphically enumerated the days on his fingers—“all the time water, bad water. Then you come to great village, plenty people, just the same mosquitoes next summer. Wigwams oh, so high—ten, twenty pines. Hi-yu skookum!”