У своєму нелегкому, тернистому архіпастирському служінні митрополит Іов дбав про свою паству, як ревний святитель. Перш за все він адміністративно впорядкував свій капітул при кафедрі, що знаходилась у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Також капітул існував і в іншому місці митрополичої єпархії – Слуцьку, при соборній церкві, причому митрополит активно підтримував православних Білорусі. Так, він листувався з власником Слуцька, магнатом – кальвіністом Криштофом Радзівілом, щоб той підтримував православних, обговорював з ним питання про направлення кадрів з Київської братської школи в Слуцьк, де князь заснував колегіум, посилав на службу до князя старшого сина Стефана з сином значного товариша Війська Запорозького Михайла Зубовича – Біляша. У квітні-травні 1629 р. під час перебування в Корці митрополит пише послання до православних Любліна, закликаючи їх до твердості в православній вірі, до збереження церковної дисципліни. За святительства Іова Борецького у Київській митрополії зросла кількість монастирів. Митрополит доклав чимало зусиль до розбудови шкіл та друкарень. Сам він був автором декількох праць полемічного характеру, найвідоміші з яких: «Діалог про православну віру» (1606), «Пересторога, вельми потрібна на потомні часи православним християнам» (1605—1606), «Протестація» (1621).
У травні 1630 р. у битві під Переяславом під час антипольсько-го повстання загинув син митрополита. Це погіршило стан здоров’я Борецького, якому й раніше московський патріарх Філарет посилав лікаря Гаврила. Передчуваючи своє близьке упокоєння, митрополит склав духовний заповіт, у якому обрав архімандрита Петра Могилу та луцького єпископа Ісаакія Борисковича головними опікунами як Золотоверхого монастиря, так і свого майна. У заповіті святитель наказував, щоб при братствах засновували школи. Грецькі та латинські книги власної бібліотеки він дарував архімандритові Петру Могилі, а слов’янські й польські заповів Свято-Михайлівському монастирю. Доньці своїй Євпраксії та небозі, якби тільки вони схотіли стати черницями, заповідав нову келію у жіночому Іоано-Богословському монастирі, де раніше була ігуменею його колишня дружина. Заповідав також митрополит Іов і свій двір «черкашинов-ський» на Подолі, а після смерті доньки він мав перейти до Ме-жигірського монастиря. Але вже в середині червні 1631 р. точилася суперечка між дочкою покійного та монастирем, яку довелося розв’язувати в судовому порядку. Онуком митрополита Іова був шляхтич Роман Стефанович Борецький, який був у 1654 р. слугою архімандрита Києво-Печерської лаври Йосифа Тризни.
Спочив митрополит 2.03.1631 р. і був з усіма почестями похований у Свято-Михайлівському Золотоверхому митрополичому монастирі. День пам’яті святителя звершується 15 березня за новим стилем.
Св. Петро Могила
До чільних представників молдавської еліти, яка прагнула визволити свою батьківщину від османського панування, зважаючи на Польсько-Литовську державу, належав господарський рід Могил (Мовил). В українській мові слово «могила» однозначно пов’язується з «могилою», «курганом». Інакше – в молдавській, що належить до групи романських мов. Тільки дієслово «movere – movi» в латинській мові має понад 20 (!) різноманітних значень, зокрема: «міркувати», «розкривати», «породжувати», «рухатися», «хитати», «грати», «орати», «збуджувати», «пропливати» і т. ін. Генеалогічний переказ, типовий для того часу, виводив Могил від легендарного давньоримського героя VI ст. до н. е. Гая Муція Сцеволи. Схоплений ворогами, він мужньо тримався. Доводячи ворогам, що не боїться тортур, він поклав свою праву руку у полум’я і спалив її, не виявляючи свого страждання. Вражені вороги визволили героя і уклали з римлянами мир. За це Гая Муція було прозвано «Сцеволою», тобто лівшею. Навряд, щоб цей переказ, ґрунтувався на дійсних підставах. Але важливим є те, що сам Петро Могила вірив у цю генеалогічну легенду і вочевидь не без його згоди Софроній Почаський зі своїми студентами Києво-Печерської школи наводить її у панегірику «Євхарістіон» (1632).
Молдавський генеалогічний переказ виглядає достовірнішим: під час битви з угорцями на березі р. Серет (1486) молдавський господар Стефан ІІІ Великий втратив коня. Один з його наближених Пуріче, віддав йому свого коня. Він ще й став навколішки, щоб спершись на нього, малий зростом господар швидше скочив у сідло і продовжив битву, яка стала переможною для молдаван. За це Стефан ІІІ винагородив Пуріче й назвав його Могилою на знак того, як з малого («пуріче» по-молдавськи означає «воша») він став великим як Могила (курган).
Дід майбутнього святителя – Іван був великим логофетом (канцлером) Молдавського князівства. Один з трьох його синів (Георгій) став молдавським митрополитом, інші двоє (Ієремія і Симеон) – господарями (правителями) Молдавії та Валахії наприкінці XVI – початку XVIІ ст. Симеон одружився з Маргіт (Маргаритою) – Меланією, яка походила зі старовинного угорського роду. Від цього шлюбу у нього було шестеро синів і дві дочки. Наймолодшим сином був Петро, який народився 31(21) грудня 1596 р.
Дитинство майбутнього митрополита припало на час війн між Османською імперією та Річчю Посполитою, що провадились за Молдавію та братовбивчих міжусобиць. Унаслідок останніх 1607 р. глава сімейства був отруєний, саме тоді померли брат (Павло) і сестра (Роксанда), а матері довелося залишити молдавські землі та переїхати до сусідньої Речі Посполитої, на західноукраїнські землі (Львів). Це давало змогу їм бути ближче до батьківщини, надійніше зберігати православну віру. Мати майбутнього святителя померла за якийсь час. Брати Петра, забезпечені спадщиною батьків, маючи добрих покровителів, енергійно боролися за місце під сонцем і трьом з них удалося стати господарями в Молдавії або Валахії. Четвертий (Іоанн) не піднявся так високо, але його дочка Олена пізніше вийшла заміж за найзнаменитішого молдавського літописця XVIІ ст. Мирона Костіна. Слід зважити на те, що Петро Могила мав ще трьох двоюрідних братів і чотирьох сестер, з яких двоє синів були молдавським господарями, а третій… турецьким пашею. Однак пізніше Богдан Хмельницький вів з останнім переговори, розглядаючи його як кандидата на молдавське господарство і майбутнього союзника України-Гетьманщини. До речі, Роксанда – невістка Богдана Хмельницького і дружина його сина Тимоша – доводилася ріднею Петру Могилі. його двоюрідні сестри одружилися з представниками польських та українських князівських і шляхетських родин, наприклад з Вишне-вецькими, Корецькими, Потоцькими тощо, мали численних нащадків. Отже, якщо проаналізувати генеалогію Могил, виявляється майбутній митрополит був родичем австрійських імператорів, королів Баварії, Бельгії, Греції, Саксонії, Франції, не кажучи про князів та герцогів…
Ще в дитинстві він здобув добру домашню освіту (відоме ім’я одного з учителів господарича – ієромонах Христофор Волкови-цький). Навчання продовжив у Львівській братській православній школі, можливо, і в Київській братській школі та Замойській академії. його рівень освіти значно перевищував звичайні стандарти. Так, крім рідної молдавської мови, він володів українською (русинською), церковнослов’янською, польською, латинською, грецькою, можливо і французькою. Поза сумнівом, він наполегливо займався самоосвітою все своє життя, колекціонував книги, особливо з богослов’я, філософії та історії.
Початки кар’єри Петра Могили нічим не відрізнялися типових життєвих шляхів представників панівного класу Речі Посполитої, тим паче, що його покровителем був київський воєвода та коронний гетьман Станіслав Жолкевський. Він навіть купив деякі маєтності у Галичині, щоб бути ближчим до гетьмана (поблизу Жовкви). Під началом цього полководця молодий аристократ узяв участь у трагічній для Речі Посполитої битві 1620 р. Цецорській битві, де поліг і сам Жолкевський. Пізніше Петро Могила став під прапори литовського гетьмана Ходкевича і брав участь у переможній Хотинській війні 1621 р. Там він познайомився з козацьким гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, який чимало сприяв відродженню вищої православної ієрархії в Україні, з його полковниками, побачив у дії хоробрих козаків, борців за віру православну.