Ренесанс певним чином видозмінює цю концепцію. Звісно, християнське розуміння безсмертя залишається, проте поряд із суто релігійним розумінням з’являється розуміння світське. Відповідно до ренесансних поглядів, людина може завдяки своїм діянням заслужити славу й добру пам’ять у вдячних нащадків. При цьому потрібно зафіксувати ці діяння в письмовій формі, зокрема у поетичному слові.
У «Віршах…» якраз маємо втілення таких ренесансних поглядів. Звісно, автор не відкидає християнського розуміння безсмертя. У творі багато говориться про те, що земне життя не має особливої цінності, що необхідно думати й турбуватися про життя потойбічне, готуватися до нього. Та, незважаючи на це, багато говориться про діяння Сагайдачного, про те, що саме своїми вчинками він заслужив собі славу й що ця слава впродовж багатьох віків зберігатиметься:
Сакович у «Віршах…» порівнює Сагайдачного з правителями Античності, наприклад із Періклом. Завдяки чому він ніби постає «правителем Русі». А такі порівняння, власне, й були притаманні ренесансним творам.
Сакович дає зрозуміти, що діяння Сагайдачного мають бути описані. Лише б так вони «…у віках залишились жити…». Для цього, власне, й потрібні «Вірші…».
Ось як у типовому ренесансному дусі починається опис діянь козацького гетьмана:
При цьому вчинки гетьмана подаються як взірець для наслідування нащадками.
Структура ж «Віршів…» виглядає таким чином. Спочатку йде традиційний вірш на герб. Однак це вірш не на герб героя, а на герб Війська Запорозького. Тим самим ніби вказувалося, що «Вірші…» мають прославити козацтво, гетьманом якого був Сагайдачний. Якраз це прославлення виголошувалося самим Саковичем. Там, зокрема, йшлося про те, що запорожці своїми рицарськими ділами здобули собі вільність, свободу13.
Стверджується, що за плечами запорожців – велика традиція, вони – нащадки давніх русичів, які за часів князя Олега штурмували Царгород і які хрестилися за князя Володимира14.
Зараз же запорожці змальовуються як захисники Речі Посполитої від татар і турків15.
Фактично тут у поетичній формі були озвучені ідеї, репрезентовані в творі «Протестація» (1621), що був написаний Іовом Борецьким та іншими ієрархами Феофанового свячення, яких підтримував і якими опікувався Сагайдачний16. Про цей твір більш детальніше буде вестися мова далі.
Після передмови запорізькому козацтву у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…», де маємо панегірик запорозькому козацтву, йдуть вірші спудеїв Київської братської школи. Їх двадцять. Після кожного вірша стоїть прізвище спудея. Виникає питання: чи ці вірші лише проголошувалися ними, чи все ж таки спудеї брали участь у їхньому написанні? Правда, на початку «Віршів…» чітко сказано, що автором віршів є Сакович. Однак не виключено, що спудеї складали вірші під керівництвом учителя. Це могли бути такі собі вправи з піїтики, які отримували практичну спрямованість.
Цікавим є склад учнів, які проголошували вірші. Троє з них належали до міщанського клану Балик, представники якого відігравали немаловажну роль у житті тогочасного Києва, обіймаючи керівні посади в міському самоврядуванні. Очевидно, значна частина інших учнів теж була з міщан. Помітну частину становили діти, котрі походили зі священицьких родин. Такими були Іван Сакович (ймовірно, родич автора «Віршів…»), Іван Тарнавський, Єремія Ставровецький та Лукаш Беринда. Останній – це син відомого книжника Памви Беринди. Звісно, могли бути й інші діти зі священицьких родин, але нам складно їх ідентифікувати. Не виключено, що серед цих двадцяти спудеїв були й діти шляхетського та козацького походження.
Серед спудеїв, котрі фігурують у «Віршах…», можемо виділити одного, який у подальшому став помітною фігурою в культурному житті України та Молдови. Це – Стефан Почаський, один із соратників Петра Могили, поет і освітній діяч, засновник Гощанського й Ясського колегіумів. Саме він був першим спудеєм, який читав вірші.
Варто виділити кілька смислових блоків твору. Зокрема, значний смисловий блок становлять вірші, в яких прославляється Сагайдачний. Спочатку говориться про його походження та навчання:
Говорить Сакович і про шлях Сагайдачного до запорізького козацтва:
Йов Борецький
Згадуються також деякі діяння, котрі зробили Сагайдачного відомим. Щоправда, про це говориться часто загально, не концентруючи уваги на окремих битвах:
Конкретно згадується тут лише одна звитяга Сагайдачного – взяття ним Кафи. При цьому акцент робиться на тому, що козацький гетьман визволяв християнських невільників. Далі загально говориться, що він громив турків і татар. Йдеться і про його походи на Волощину, а також на прибалтійські землі. Доволі дипломатично Сакович говорить про похід Сагайдачного на Московію. Власне, Московія тут не називається, а говориться про «північний край». Варто враховувати, що в той час і Сагайдачний, і верхівка українського православного духовенства намагалися встановити добрі відносини з московським царем. Адже це був православний правитель, на допомогу якого вони розраховували. У «Віршах…», коли йде мова про похід Сагайдачного в «північний край», говориться, що гетьман у цих землях руйнував міцні городи, тобто замки, й міста. Але Сакович спеціально вказує, ніби Сагайдачний, беручи християнські, власне православні, міста не руйнував церкви:
Сакович звертає увагу й на те, що Сагайдачний був твердим прихильником православ’я та захищав його перед владою Речі Посполитої:
Закономірно, що у «Віршах…» чимало місця приділено відновленню православної ієрархії на українських та білоруських землях, ролі в цій акції Сагайдачного. Ось як про це говориться в творі:
Після оповіді про відновлення православної ієрархії Сакович веде мову про битву під Хотином. Хоча, власне, він не називає це місто. Але для слухачів і читачів було зрозуміло, про що йдеться. У «Віршах…» говориться, що турчин «наспів запорожців»:
Сакович, як бачимо, передає наміри, які ніби були в султана Османа ІІ (1604— 1622). Останній хотів швидко розгромити запорожців і ляхів (поляків). Також він сподівався завоювати українські й польські землі, поставивши тут свого правителя – башу. Відповідно, Сакович поширює різного роду чутки, що турки збиралися запрягати в плуги священиків, а у церквах ставити коней. Це подавалося як велика наруга над русинами-українцями. Загалом автор «Віршів…» перебільшував турецьку небезпеку для українських земель. Це можна вважати риторичним прийомом. Адже на фоні цієї небезпеки більш значимим ставав подвиг Сагайдачного в битві під Хотином. Цікаво, що у «Віршах…» майже не говориться про участь поляків у ній. А лаври дістаються запорозьким козакам і Сагайдачному.
Цим «Вірші…» принципово відрізняються від тодішніх творів про битву під Хотином. Зрозуміло, в польських творах про цю подію акцентувалася увага на ролі шляхетського війська. Хоча й були згадки про запорозьких козаків. Переможцем у цих творах поставав королевич Владислав, який формально очолював збройні сили Речі Посполитої в цій битві. Таким він постає і в історичних хроніках того періоду. Те саме можна сказати і про відому поему барокового поета Івана Гундулича (1589—1638) з Дубровника «Осман».
Джакомо Лауро. «Хотинська битва». 1621 р.
У «Віршах…», як бачимо, зовсім інший погляд. Переможцями тут постають запорозькі козаки на чолі з гетьманом Сагайдачним. Це був український підхід – відмінний від «загальноприйнятого». Варто відзначити, що такий підхід все ж мав деяке поширення в західноєвропейській літературі XVII ст. Стосується це, зокрема, творів Мішеля Бодьє «Загальна історія турків», Жана де Лабурена «Трактат про Польське королівство», П. Рікоута «Турецькі історії»26. Однак говорити про значне поширення такого погляду не випадає. Загалом же переважала польська точка зору на Хотинську битву.