Всего за 199 руб. Купить полную версию
Поїзд прибув на станцію. Якісь чоловіки штовхали багаж. Двійко-трійко пасажирів зійшли й пішли в ніч. Провідник ступив на гравій, махнув ліхтарем і гукнув: «Агов, Френку!» комусь невидимому. Задзвонив дзвінок, засичали гальма, провідник, розтягуючи слова, закликав: «Усі у вагон!».
Містер Роберт відпустив торбу. Дядько Бушрод притиснув її до грудей обома руками, який пригортають своїх коханих.
– Забирайте, Бушроде, – сказав містер Роберт, засовуючи руки в кишені, – і більше про це не згадуйте! Ви сказали достатньо. Я сідаю на поїзд. Скажіть містерові Вільяму, що я повернуся в суботу. Добраніч!
Банкір піднявся східцями поїзда, який вже встиг зрушити з місця, і зник у вагоні. Дядько Бушрод стояв нерухомий, усе що притискаючи дорогоцінну торбу. Очі його були заплющені, а вуста ворушилися від слів подяки Всевишньому за порятунок честі Веймаутів. Він знав, що містер Роберт повернеться, коли обіцяв. Веймаути ніколи не брехали. І тепер, слава Богу, ніхто не зможе сказати, що вони розкрадають майно.
Тоді старий отямився, що має далі подбати про фонди банку Веймаут, куди й відправився з відкупленою торбою.
За три години їзди від Веймаутвілля, під покровом сивого світанку, містер Роберт зійшов з поїзда на безлюдній зупинці на вимогу. Там він заледве міг розгледіти постать чоловіка, який чекав на пероні, і обриси коляски, коней і кучера. Ззаду коляски стирчав десяток бамбукових вудок.
– Ти тут, Бобе, – сказав суддя Аркінард, старий друг містера Роберта зі шкільних років. Чудовий буде день для рибалки. Я думав, ти казав – ти що, нічого не приніс?
Президент банку Веймаут зняв капелюха й вивільнив сиві кучері.
– Ну, Бене, правду кажучи, мені завадив збіса зухвалий негр, який належить моїй сім’ї. Він прийшов на станцію і все зірвав. Він нічого поганого не мав на думці – та й взагалі, він таки має рацію. Якось він дізнався, що я з собою маю – хоч я ховав це в сховищі банку й забрав звідти потайки, опівночі. Він, напевно, зауважив, що я випиваю трохи більше, ніж годиться джентльмену, і знайшов потрібні аргументи.
– Я зав’язую, – підсумував містер Роберт. – Я зрозумів, що чоловік не може випивати й залишатися таким, яким хотів би себе бачити – «чистим, без страху й догани» – як процитував старий Бушррод.
– Що ж, мушу визнати, – вдумливо сказав суддя, коли вони сідали в коляску, – що аргумент чорного не можна свідомо відкинути.
– І все ж, – сказав містер Роберт, важко зітхаючи, – я в тій торбі мав два літри найкращого оксамитового бурбону, який тільки торкався моїх вуст.
БЛАГОДІЙНИК
Одного вигляду фінансових халіфів сьогодення, які ходять туди-сюди по Багдаду-на-Метро й намагаються полегшити нужденність народу, було б достатньо, щоб великий ар-Рашид перетворився в могилі на Гаруна. А якщо й ні, то цього твердження точно б вистачило, бо ж справжній халіф був великим дотепником і вченим, отже, ненавидів каламбури.
Знайти вірний спосіб полегшити проблеми бідних є однією з найбільших проблем багатих. Але є одна річ, на якій сходяться всі професійні філантропи: ніколи не можна вручати їм гроші. Бідні славляться своєю темпераментністю; і коли вони отримують гроші, вони демонструють чітку тенденцію тратити їх на фаршировані оливки й мальовані пастеллю портрети, замість того, щоби в щось інвестувати.
І все ж, старий Гарун як жебрак мав деякі переваги. Він всюди водив за собою візира, Ґіафара (той поєднує функції шофера, держсекретаря і цілодобового банку) і старого дядька Месрура, ката, який носив кинджал. У такому оточенні виходи халіфа в світ не могли зазнати невдачі. Ви останнім часом не зауважували заголовків у газетах, «Що нам робити з екс-президентами?». А тепер уявіть, що містер Карнеґі міг найняти його та Джо Ґанса для допомоги з поширення безплатних бібліотек? Думаєте, хоч якомусь місту стало відваги йому відмовити? Команда халіфа поставила б дві бібліотеки там, де раніше була одна збірка творів Е.П. Роу1.
Але, як я вже сказав, фінансові халіфи – неповноправні. Вони думають, що на землі нема горя, якому б гроші не зарадили; і вони повністю на них покладаються. Ар-Рашид допомагав чинитися правосуддю, винагороджуючи гідних і караючи тих, хто йому не припадав до душі. Він заснував конкурс оповідань. Щоразу, як він комусь допомагав, то завжди просив урятованого розповісти сумну історію свого життя. Якщо розповіді бракувало зв’язності, стилю чи духу, він наказував візирові видати йому благодійну допомогу у вигляді пари тисяч десятидоларових купюр Першого національного банку Босфору або підкидав йому неважку роботу Наглядача корму для цибулини в Імператорських садах. Якщо ж оповідка вдавалася майстерно, він просив Месрура, ката, відрубати йому голову. Чутки, що Гарун ар-Рашид ще живий і редагує журнал, який колись передплачувала ваша бабуся, залишаються непідтвердженими.
А тепер час для оповідання «Про мільйонера, недієвий прибуток і дітей з лісу».
Молодий Говард Пілкінс, мільйонер, отримав свої гроші орнітологічним шляхом. Він був добре знався на лелеках, чим вибив собі перший поверх резиденції своїх прямих предків, Броварні Пілкінс. Його мати була партнером компанії. Нарешті старий Пілкінс вмер від відмови печінки, а потім містер Пілкінс вмер від хвилювання за відмову в отриманні фургонів для доставки – і ось уже молодий Говард Пілкінс має чотири мільйони й добре дає собі з ними раду. Він був приємним, у міру зарозумілим юнаком, який беззастережно вірив, що гроші можуть купити все на світі. І Багдада-на-Метро довгий час потурав цій вірі.
Але врешті він втрапив у пастку; він відчув подих весни, і ось вже його серце опинилося в мишоловці, де замість сиру була Еліс фон дер Райслінг.
Фон дер Райслінги далі жили на тій маленькій площі, про яку так багато було сказано, і в якій так мало робилося. Сьогодні можна почути про підземний перехід містера Тілдена та про наземний перехід містера Ґулда, але на тому й закінчуються весь шум, який підіймає у світі площа Ґра-мерсі. Але колись все було інакше. Фон вед Райслігґи все ще там живуть, і вони отримали перший ключ від Парку Ґрамерсі.
Опису Еліс ф. д. Р. не буде. Просто уявіть свою Меґґі, Віру чи Беатріс, випряміть їй ніс, висвітліть шкіру, додайте рум’янцю, зробіть її вродливою і недосяжною – ось вам і швидка гравюра Еліс. Її родина володіла будинком із крихкої червоної цегли, кучером на ім’я Джозеф і конем, таким старим, що казали, ніби він непарнокопитний і замість копит у нього пальці. Перш ніж вивести його в люди, Джозеф намастив його сумішшю попелу й сажі. Саме родина Фон дер Райслінґів в 1696 році викупила в індіанського вождя територію між Бjвері, Іст-Рівер, Рівінґґтон-Стріт і статуєю Свободи за чверть галуна та пару яскраво-червоних портьєр, пошитих для гарлемської квартири. Я завжди захоплювався проникливістю і добрим смаком індіанців. Уся ця інформація має переконати вас, що Фон дер Райслінґи були тією збіднілою аристократичною родиною, які гордують людьми, що мають гроші. Ох, ну я не це мав на увазі; я хотів сказати, людьми, як мають тільки гроші.
Одного вечора Пілкінс пішов у червоний цегляний будинок на площі Ґрамерсі і, як він думав, зробив пропозицію Еліс ф. д. Р. Еліс, зі задертим носом і думками про його гроші, буквально розцінила це як пропозицію і її відхилила. Пілкінс, стягуючи всі свої ресурси, як вчинив би будь-який добрий генерал, зовсім не тонко натякнув на переваги, які давали його гроші. Це й поставило крапку. Леді стала настільки холодною, що сам Волтер Велман2 зачекав би до весни, перш ніж відправлятися до неї на нартах.
Але Пілкінс і сам був не промах. Виявляється, не кожного мільйонера можна обманути щоразу, як часова куля на будівлі Western Union сигналізує полудень.