Життя в маленькому гірському містечку має як свої переваги, так і вади. З одного боку – людина живе в передбачуваному світі, де все розплановано і просто. З іншого боку, у пошуках чогось нового людина втрачає відчуття простору і розгублюється від різноманіття вибору, часто стаючи на хибний шлях.
Жульєн рано залишив батьківський дім. Але гори назавжди лишилися в його серці. І куди б не заводили юного бунтаря життєвий шлях і незвичайні проекти, він завжди повертався у свої рідні Альпи – набратися сил та енергії, щоб знову кинутись у щось нове й авантюрне.
Не довчившись в університеті в Шотландії, куди його відправили батьки, Жульєн подав документи до Міжнародної школи бізнесу в Ліоні, яку закінчив із відзнакою. Проте не зупинився на досягнутому і вступив до університету Західної Бретані, де вибрав факультет економіки та бізнесу.
Шукаючи роботу, знайшов вакансію в одній французькій компанії у Санкт-Петербурзі. Не вагаючись, надіслав своє резюме. Жульєн вивчав російську мову, ще спілкуючись з туристами з Росії. Це стало йому у нагоді.
Згодом знайшов роботу в Москві. Велике місто не любить слабких і неповоротких, однак Жульєн був зроблений з іншого тіста. Симпатичного француза із синіми очима московське життя почало крутити у столичній круговерті. Для Жульєна відкрилися двері фешенебельних ресторанів і нічних клубів. Московські вродливиці з цікавістю поглядали на молодого красеня, який розмовляв російською злегка грасуючи. А Жульєн із цікавістю досліджував місто та вивчав його звичаї. За кілька років він пристойно вивчив мову, став частим гостем у розважальних закладах. Не обійшлося й без любовних пригод. Не одна красуня прагнула підкорити серце Жульєна. Проте жодній з них це так і не вдалося.
У Києві Жульєн почувався вільно і впевнено. Адже ніхто з його друзів не володів ні російською, ні українською. Вечір був у розпалі. Червоне вино лилося рікою, але французам до цього не звикати. Жоден не мав навіть легких ознак сп’яніння. Здорові молоді серця качали кров по артеріях, змішуючи її з вином. Анна тішилася з того, що була єдиною жінкою в цій компанії. Давно не відчувала вона стільки уваги водночас. Однак, коли хтось із друзів клав руку на її плече, його охолоджували сині очі Жульєна.
Вечір добігав кінця. Молоді французи продовжили розважатися у нічному місті. А Жульєн другу ніч поспіль залишався із Анною. Він попрощався з друзями. Наступного дня вони поверталися до Франції.
А Жульєн мав летіти до Бірми, де розпочинав свій новий проект із ресторанного бізнесу. Анна зачаровано слухала розповідь Жульєна про нову країну і нових людей. Ніколи раніше Анна не чула про Бірму. Жульєн вважав, що знайомство з цією країною не стало випадковістю. Як і їхня зустріч теж не була випадковою. Так вважала й Анна. Вона вірила у те, що хоч у кожного свій шлях і призначення, приходить й зоряний час для двох. Може, це і є їхня доля.
Короткої прощальної ночі закохані майже не спали, даруючи одне одному ніжні пестощі. Урешті Жульєн знесилено задрімав, а вона так і не закрила очей ні на хвильку. Вдивлялась у таке вже рідне обличчя…
Близько шостої ранку Анна поцілувала Жульєна у теплі повіки. Прийшов час збиратися на літак. Дорогою Жульєн ніжно стискав руку Анни у своїй, пригортаючи жінку до себе. Вона засипала його питаннями про Бірму, про подальші плани. Для неї все це стало відкриттям – його шлях. Європейська бізнес-освіта, робота в Росії. Спочатку Санкт-Петербург, а потім – Москва. І тепер така далека і незвичайна Бірма.
Жульєн довго не міг відпустити Анну зі своїх обіймів в аеропорту.
– Чекатиму на тебе в Янгоні. Приїзди, як зможеш, – прошепотів він. Ще раз обійняв Анну, палко поцілував:
– Ну все, йди, бо я спізнюся на літак…
Анна, не оглядаючись, побігла до машини, хоча все єство її тяглося до Жульєна.
Розділ 3
АННА
Кінець року виявився важким і холодним. Усі готувалися до Нового року і Різдва. Подарунки, ялинки. Шалені затори і черги у місті. Друзі не впізнавали Анну, для якої Новий рік завжди був особливим святом. Але цього разу вона відмовлялася від усіх запрошень на вечірки. Ігнорувала всіх. Не забувала лише про батьків і бабусю, для них з особливою увагою готувала маленькі подарунки.
Мама допитливо поглядала на Анну, вбачаючи в її поведінці дивні зміни та перепади настрою. Батько (професор одного з провідних навчальних закладів і винятково мудра людина) лише перезирався з матір’ю, та у жіночі справи не втручався. Але матуся одного вечора, дочекавшись доньку в гості, закрила двері на кухні й поставила перед нею запашний імбирний чай.
Анна сподівалася, що хтось зайде до кімнати і таким чином урятує її. Мати ж не поспішала, до чаю відкрила ще й коробку з трюфельним шоколадом. Спочатку поцікавилася, як справи у редакції. Вона знала, що Анна давно мріяла знайти нову роботу, нові цікаві проекти.
– Доню… – почала мати. – Ми з татом вирішили, що з нового року ти можеш звільнитися, якщо бажаєш. Ти здобула вже достатньо досвіду, щоб пошукати щось більш престижне і цікаве. До речі, я нещодавно побачила інформацію, що в редакції французького журналу Vogue є вакансії…
Анна ледве не пролила чай на білу скатертину, скрикнула: «Мамо! Вони мені вже телефонували, а я двічі їм відмовляла! Я боялася, що ви з татком мене не зрозумієте…»
– Твій Vogue телефонував уже й батьку, – у відповідь розсміялася мати.
– Боже, мамо! Тату?! Vogue? – Анна застрибала, як підліток! – Я згодна! Згодна! – радо скрикнула вона.
Журнал Vogue – улюблене видання, яким Анна зачитувалася до нестями. Вона скуповувала всі випуски, де тільки могла. Полиці її кімнати були заставлені виданнями цього журналу. Ще минулого року головний редактор Vouge знайшла особистий блог Анни в інтернеті, який вона вела французькою мовою, і запросила на зустріч. Анна погодилася і того ж дня отримала пропозицію до співпраці. Радіючи, вона повідомила батьків, які зустріли її новину стримано. Батько, шанований науковець і професор філології, був проти гламурного несерйозного видання. Він сподівався, що донька за його прикладом обере шлях науки.
Її робота у редакції літературного часопису відповідала його уявленням про кар’єру доньки. І хоча платня мізерна, а статті щодо досягнень науки скупі, все ж батько вважав цю посаду більш відповідною для доньки. Анна покірно погодилася з батьком, але тайкома все ж таки співпрацювала з Vogue (використовуючи псевдонім). Хоча її довго переконували прийняти їхню пропозицію.
Сьогоднішня новина стала для неї найкращим різдвяним подарунком.
Анна побігла до батька, який працював у своєму кабінеті:
– Татусю! Я така щаслива… Я тебе обожнюю!
А той вдавано серйозно відповів, що, незважаючи на свою нову роботу, Анна має пообіцяти йому захистити дисертацію на серйозну наукову тему. Донька розцілувала батька в обидві щоки. Затим Анна помчала до бабусі.
– Бабусю! Це неймовірна новина! Я мріяла про цю роботу з дитинства…
Мати зачекала, поки Анна вгамується, й уважно глянула доньці в очі:
– А що іще нового у тебе, доню?
Анна відвела погляд.
– Усе по-старому, мамо. Все добре, – відповіла Анна.
– Може, щось нове в особистому житті? – стримано спитала мати.
– Мамо … – досадливо прошепотіла донька.
Анна уникала розмов про особисте життя. Вона добре розуміла, що батьки чекали на онуків. Але перша закоханість не завершилася очікуваним весіллям. Те, про що мріяли батьки, не реалізувалося. Батьки були тактовні, але все ж таки мати час від часу заводила розмову на «діткливу» тему. Адже життя непомітно спливало. Лише бабуся ніколи не квапила улюблену онуку. Так буває: у людей запізно, а у Бога – саме вчасно…