Всего за 279 руб. Купить полную версию
– Бувайте, хлопці! – гукнув я. – Передайте шефові, щоб до обіду мене не рухав.
Світанок зустрів мене голосним пташиним щебетом, вулиці щойно почали прокидатися, двірники якраз припинили шурхати мітлами і розходилися по своїх закамарках. Я йшов з почуттям виконаного обов’язку, з задоволенням уявляючи, як читають мою статтю ті, хто стояв за Томашевичем, та й сам Томашевич. Але це ще був не кінець. Я й не здогадувався, що до кінця ще дуже далеко і що нинішній день – це тільки початок справжніх клопотів.
ДЕНЬ ДРУГИЙ
П’ятниця
23 вересня 1938 року
1
Мене розбудив дзвінок. Прокляття! Таки не дадуть відіспатися, але, глянувши на годинник, я заспокоївся – перша! Шість годин сну – це навіть більше, ніж я розраховував про-спати. Тому я одразу прокинувся невимовною симпатією до того невідомого, хто мене цілком вчасно розбудив. Дзвонив редактор. Голос його був похмурий і захриплий. Таке враження, що це не я, а він усю ніч провів у типографії. Перші ж його слова змусили мене охляп впасти у крісло і відчути, як усередині все захололо. Я спазматично ковтнув липку слину і прохрипів:
– По-повторіть…
– Повторюю: годину тому Томашевича знайдено мертвим. Він застрелився.
– Зачекайте, я зараз…
Я вискочив у лазничку, запхав голову під кран, потрусив нею і відчув, як там усе знову стає на місця. Тоді повернувся і знову приклав слухавку до вуха:
– Де його знайшли?
– В Брюховичах. Там у нього вілла. Зараз до тебе їде твій кумпель – комісар Обух. Я сказав йому, що ти вдома відсипаєшся. Я зле зробив? – у його голосі вчувалися кпини.
– Та ні. Рано чи пізно він однаково б мене знайшов.
– Марку, – тепер це було сказано з теплотою і батьківською турботою.
– Ну?
– Ти герой! Чуєш? Тисну тобі ґраби17.
Татусьо! Він знав, коли мене варто підбадьорити, а коли й по шиї дати. В цю мить я б його розцілував.
– Дякую. Я не знав, що так вийде.
– Нічого. Було б гірше, якби такий жевжик прорвався нагору. Кінцівка тобі вдалась – як у воду дивився. Ну, файно. Завтра будеш?
– Умгу.
– Честь.
Я поставив чайник на вогонь і закурив. Як він сказав? «Кінцівка тобі вдалась?» Я повторив це вголос і тоді зрозумів: це тих кілька слів! Он воно що! Мартинюк правду казав: я потрапив у спритно нарихтовану пастку. Я просто підказав Томашевичу вихід зі становища – застрелитися. Бо тих кілька слів не мали жодної двозначності, вони звучали цілком ясно: «Що ж, для пана Томашевича залишається тепер лише одна перспектива. Невмолима, невідворотна і правдива… Там – у шухляді стола причаївся рішенець».
Авжеж! Я ж бо думав, що мова про в’язницю! І натяк на те, що в шухляді стола лежать затверджені документи кандидата на посаду президента міста. Які він тепер мусить знищити і відмовитися від виборів. Так я собі думав. А однак це не було про в’язницю.
Я налив собі кави і сів біля вікна. За вікном моросив дощ.
За кілька хвилин ввалився Обух, мокрий як хлющ.
– Я просто звідти, – пояснив. – Поки обнишпорив усе довкола тієї вілли, вимок до рубця. Дай мені халат, нехай те все підсохне. У нас буде довга розмова. Тож зроби і мені кави. І канапку не пошкодуй.
Я заварив йому каву, намастив хліб маслом, зверху поклав сир. Він перевдягся в мій халат і закутався, як лялька.
– Я змерз, як пес. Дай мені ще чогось міцнішого.
– «Stock» від Бачевського18?
– Те, що треба. Шеф тобі телефонував?
– Аякже.
– Ти що – спав?
– Я всю ніч був у типографії.
– Якого чорта? Без тебе не могли, чи що?
– Зараз тобі все розповім.
– Але спочатку я. – Він перехилив келишок, закусив канапкою, запив кавою і промовив: – Спочатку мушу тобі сказати, що ти свинтус вищої марки. Стільки літ знатися, а ти ні пари з вуст. Якби ти бодай учора передав мені назбирані матеріали, я б йому не дав так просто вислизнути з рук. Це, зрештою, й не по-товариськи. Чи я тобі мало помагав? Здається, вже давно було між нами домовлено ділитися інформацією. Я щось не так кажу?
– Та так, але на носі були вибори, і я квапився. Газета потребувала скандалу.
– Це не виправдання. Ти, бачу, й далі граєш такого собі фільмового супера. Воно, звичайно, приємно відчути себе героєм дня, але все має свої межі. Якби тобі ще одну клепку до голови, то з тебе, може, люди й були б, а так… Словом, ти фраєр і більше ніц. Але що вже тут пережовувати… Виливай мені все за порядком. Я уважно слухаю.
– Там усе в статті є.
– Е-е, не роби з тата вар’ята. Знаємо, що є, а чого нема. Розкажи, як ти цією справою зайнявся, де знайшов документи і так далі.
– Почалося з того, що зателефонував мені невідомий і запропонував зустрітися в Єзуїтському парку. Там він передав мені оцю папку і підказав, у кого я можу довідатися більше про минуле Томашевича.
Обух узяв папку і з цікавістю переглянув знимки.
– Ти його бачив? – запитав.
– Він стояв за спиною. Правда, я трохи роздивився його відображення в калюжі. Але пізніше він до мене вже відкрито підійшов, очевидно, коли переконався, що я клюнув. Решту інформації я довідався в Мартинюка.
Я розповів Обуху все, не приховуючи і вчорашнього інциденту. Він слухав не перебиваючи, він завше умів слухати. Колись ми з ним були не розлий вода, юнаками приєдналися до Шостої стрілецької дивізії армії УНР під командою полковника Марка Безручка. Скільки ж нам тоді було? По п’ятнадцять. Але вже голоси погрубшали, заросилися вуса, й ми збрехали, що нам по вісімнадцять. Пережили ми разом облогу Замостя в 1920 році, разом і вискоки уночі робили, забиваючи сонних будьонівців. За оборону Замостя ми отримали медалі, але до українського університету вступити не змогли, бо його не було. Ми змушені були навчатися в Таємному українському університеті. Ромко вчився на юридичному, а я на філософському факультеті. Коли університет розігнали, ми довчалися в Празі. А повернувшись до Львова, кожен пішов своєю дорогою – я на роботу в газету, а Ромко, завдяки своїм фронтовим заслугам, зміг дослужитися до комісара поліції. Комісаром поліції він, мабуть, і на емеритуру піде, бо ранг інспектора йому не світить, хіба би в католицизм перейшов. Що й казати – то колєґа на амінь19, не раз мене з тарапатів20 витягав, не раз і життя рятував, бо якась сила постійно мене пхала туди, де можна ґудза набити, а фіґу з маком заробити.
– Ага, таки попікся! – радісно вигукнув він, дослухавши мою історію. – А я казав не раз, що твоя самодіяльність до добра не приведе. Ну-ну, сів ти з ними до авта, і що далі?
– Дорогою питаю, що тепер буде чинити Томашевич, а той каже: пошле своїх хлопців у типографію. Це мені, звісно, не сподобалося. Але він запропонував, що буде зі своїми хлопцями чергувати всю ніч. А за це я маю дописати кілька слів.
– Ага! Це часом не про те, що «в шухляді причаївся рішенець»? – Я винувато кивнув. – Тепер здогадуєшся, який рішенець причаївся у його шухляді?
– Тепер здогадуюся – там був револьвер. Комусь було відомо, що тримає він його саме там.
– Хе! Тут не треба великого розуму. Більшість саме там і тримають зброю, щоб була напохваті. – Обух підвівся і став міряти кімнату. Мусив притримувати халат руками, бо його атлетична фігура ледве в ньому вміщалася. – То тебе, Марку, взули капіта-а-ально. А бач, Мартинюк відразу розкусив. То мудрий хлоп. Не такий, як ти, беньо21. Шляк трафить! – Він спинився переді мною. – Дав би я тобі зараз доброго лупня! Але ти ще мені потрібен. Навіть без тої останньої клепки. Подумати тільки! І тобі навіть на думку не спало зі мною зв’язатись!
– Чому ні? Спало, коли побачив з вікна, що мене пантрують. Навіть телефонував тобі.
Обух налив собі ще коньяку і сів на канапу.
– Та-ак, поставмо все на свої місця. Комусь треба було, щоб Томашевич врізав дуба. Але делікатно і без зайвого галасу. Вбити – складно, клопоту не оберешся. Тоді вирішують інсценізувати самогубство. Для цього нацьковують тебе. А ти, як хорт, зачувши запах скандалу, кинувся в атаку. І ось ти публікуєш свою бомбову статтю. Томашевич читає, гарячково шукає вихід. Біда! Мріям про президентство кінець! Життя йде під укіс! Але кінцівка, як і кожна кінцівка, особливо врізається в пам’ять. Вихід є. Він у шухляді. Томашевич їде на віллу, бере револьвер і стріляє собі до рота.