– Він уникав людних місць. Ось чому я ще тоді подумав, що він когось боїться. Після його раптового від’їзду до Європи я в цьому вже не сумнівався. Мабуть, він отримав тоді якесь застереження. Через тиждень після його від’їзду про нього питали якісь шестеро чоловіків.
– Як вони виглядали?
– Брутальні на вигляд.
– Ці люди були каліфорнійцями?
– Не думаю, але, певна річ, вони були американцями. На гірників не схожі. Словом, не знаю, хто вони такі.
– Це сталося шість років тому?
– Атож.
– А до цього ви з Дуґласом прожили в Каліфорнії п’ять років. Тож невідома нам історія сталася не раніше, ніж одинадцять років тому?
– Напевно.
– Це, мабуть, винятково запекла ворожнеча, якщо вона протривала досі й завершилася таким сумним фіналом.
– Гадаю, це була якась похмура справа, що кидала тінь на все його життя. Спогад про неї ніколи не полишав його.
– Але якщо чоловік знав, що над його головою зависла смертельна небезпека, то чому не звернувся до поліції?
– Імовірно, від цієї небезпеки ніхто не міг його захистити. Не випадково він усюди ходив озброєний. Але тієї ночі був уже у халаті. Оскільки міст підняли, він вважав, що перебуває в безпеці.
– Я хотів би точніше розібратися в часовій послідовності, – промовив Мак-Дональд. – Шість років тому Дуґлас залишив Каліфорнію. Ви відбули за ним наступного року?
– Авжеж, наступного.
– Якщо він був одружений п’ять років, то ви повернулися в Англію ще до весілля?
– За місяць до вінчання. Я був його дружкою.
– А ви були знайомі з місіс Дуґлас до шлюбу?
– Ні, адже я тоді жив не в Англії.
– Але після цього ви часто її бачили?
– Я часто бачив Дуґласа, – Беркер холодно зиркнув на детектива. – Якщо ж зустрічався з нею, то лише тому, що неможливо навідувати приятеля, уникаючи контакту з його дружиною. Якщо ви припускаєте, що…
– Я нічого не припускаю, містере Беркер. Ставлю лише ті запитання, які потрібні, щоб збагнути справу. Містер Дуґлас схвалював вашу дружбу з його дружиною?
Беркер зблід, як сметана.
– Прошу не питати мене про таке! – крикнув він. – Як це стосується справи, яку ви розслідуєте?
– Я змушений повторити своє запитання.
– А я відмовляюся відповідати.
– Ви маєте право відмовчуватися, але ваша відмова і є відповіддю.
Беркер із хвилину помовчав. У його чорних очах читалася велика напруга думки. Несподівано він усміхнувся.
– Врешті-решт, джентльмени, ви справді лише виконуєте свій обов’язок, і я не можу перешкоджати вам. Прошу тільки не дошкуляти місіс Дуґлас всіма цими запитаннями. На її долю й так припало достатньо смутку. Змушений визнати, що бідний Дуґлас мав один-єдиний недолік – ревнощі. Він любив мене й обожнював свою дружину. Хотів, аби я приходив сюди й навіть часто посилав за мною. Але коли він бачив, як його дружина по-дружньому розмовляла зі мною, він неодноразово втрачав самовладання й навіть міг образити. Й, однак, ніхто у світі не мав більш люблячої, вірної дружини та відданого приятеля, ніж я.
– Ви ж знаєте, що обручку вбитого зняли з його пальця?
– Начебто так.
– Що хочете сказати цим «начебто»? Це ж безсумнівний факт.
Беркер уперше виглядав розгубленим і збентеженим.
– Коли я сказав «начебто», то, власне, хотів підкреслити його непевність. Адже не виключено, що Дуґлас сам зняв перстень.
– Проте зникнення каблучки вказує на те, що між шлюбом Дуґласа та злочином є певний зв’язок.
Беркер стенув плечима.
– Не бачу жодного зв’язку, – заперечив він. – Але якщо ви натякаєте, що це кидає тінь на репутацію місіс Дуґлас, то… – очі чоловіка гнівно блиснули, але він зусиллям волі стримав себе, – то ви на хибному шляху.
– Більше запитань не маю, – холодно сказав Мак-Дональд.
– А в мене є, – зауважив Шерлок Голмс. – Коли ви увійшли в кімнату, там горіла лише свічка на столі, правильно?
– Так.
– І при її світлі ви побачили все, що сталося в кімнаті?
– Загалом усе.
– І відразу ж подзвонили?
– Атож.
– Й Емс прибув дуже скоро?
– Через хвилину або десь так.
– І коли він прибіг, то побачив, що свічка задмухнута, а горішнє світло запалене. Це дуже дивно.
Беркер знову неабияк збентежився.
– Не бачу в цьому нічого дивного, містере Голмс, – відповів він, помовчавши. – Свічка ж дає недостатньо світла.
Голмс більше ні про що не питав, і Беркер, недовірливо поглянувши на кожного з нас, вийшов.
Інспектор Мак-Дональд послав із Емсом записку для місіс Дуґлас, в якій повідомив, що готовий піднятися в її кімнату. Жінка відказала, що зійде до нас сама. Незабаром у їдальню увійшла струнка вродлива жінка років тридцяти, стримана й врівноважена. Її запитальний погляд перебігав із одного з нас на іншого.
– Ви щось з’ясували? – спитала вона.
У голосі леді звучав радше страх, ніж надія.
– Ми робимо все від нас залежне, місіс Дуґлас, – відповів інспектор.
– Не скупіться на витрати, – заявила вона холодним тоном.
– Ми чули від Сесіла Беркера, що ви ще не були в тій кімнаті, де стався злочин?
– Ні, він стримав мене на сходах і попросив повернутися до себе.
– Ви почули постріл і спустилися вниз?
– Я накинула халат і зійшла вниз.
– Через скільки часу після пострілу ви зустріли на сходах містера Беркера?
– Дуже швидко. Важко помітити, скільки минуло часу в такій ситуації. Він благав мене не заходити туди та запевняв, що я вже нічим не можу зарадити чоловікові. Тоді місіс Еллен, наша економка, відвела мене знову нагору.
– Чи не могли б ви уточнити, скільки часу ваш чоловік перебував унизу, коли ви почули постріл?
– Ні, не можу. Я не чула його кроків. У нього була звичка щоночі обходити будинок.
– Через цю його звичку я й потурбував вас, місіс Дуґлас. Ви познайомилися з вашим чоловіком в Англії?
– Авжеж.
– Містер Дуґлас ніколи не розповідав вам про подію, що сталася в Америці й накликала на нього небезпеку?
Місіс Дуґлас серйозно задумалася, перш ніж відповісти.
– Ні, не розповідав, – відповіла вона нарешті. – Але я завжди відчувала, що якась небезпека йому таки загрожує. Він не бажав розмовляти на цю тему, причому не через відсутність довіри до мене, а через прагнення захистити мене від прикрощів.
– Як же ви тоді здогадалися про ту небезпеку?
На обличчі місіс Дуґлас з’явилася посмішка.
– Хіба може чоловік приховувати щось усе життя, щоб його кохана жінка нічого не запідозрила? Я здогадалася про це за багатьма ознаками, але найголовніше – за його манерою спілкуватися з незнайомцями. Я збагнула, що в нього є могутні вороги й що він вважає, ніби вони натрапили на його слід. Він завжди тримався насторожі, і я нервувала, якщо чоловік повертався додому пізніше, ніж зазвичай.
– Які слова чоловіка надто здивували вас і залишились у вашій пам’яті? – спитав Голмс.
– Долина страху. Такими були слова, які він вжив, відповідаючи якось на мої розпитування про його минуле. «Я був у Долині страху. Я ще й досі з неї не вийшов».
– Ви питали його, що він мав на увазі під Долиною страху?
– Питала, але він тільки сумно хитав головою. «Вже кепсько те, що я побував там. Дай, Боже, щоб її жах ніколи не торкнувся тебе». Це, мабуть, була якась реальна долина, в якій йому довелося жити, де з ним сталося щось страшне. У цьому я впевнена. Більше нічого не можу додати.
– І він не називав жодних імен?
– Ні. Але якось після нещасного випадку на полюванні, років три тому, у нього стався напад. Тоді він безперестанку гнівно повторював ім’я якогось магістра Мак-Ґінті, «володаря душі й тіла». Коли він одужав, я запитала його, хто такий магістр Мак-Ґінті та чиїх душ і тіл він володар. «Слава Богу, не моїх!» – відповів чоловік регочучи. Гадаю, що існує зв’язок між тим Мак-Ґінті та Долиною страху.
– Ще одне запитання, – попросив інспектор Мак-Дональд. – Ви зустрілися з містером Дуґласом у Лондоні, і там він запропонував вам руку і серце. Чи не передував цьому якийсь роман? Чи було щось таємниче у ваших заручинах?
– Роман був. У всіх завжди бувають романи. Але не пригадую нічого таємничого.
– У нього не було суперника?