– Гадаєте, він пробрався через рів?
– Інакше ніяк не можна.
– Отже, якщо ви опинилися в кімнаті за півхвилини після вбивства, то він мав би в цей час перебувати у воді.
– Я в цьому впевнений. На жаль, я не здогадався відразу ж підбігти до вікна. Його прикривала фіранка, і мені не спало на думку підняти її. Потім я почув кроки місіс Дуґлас і не міг допустити, щоб вона увійшла сюди та побачила увесь цей жах.
– Припустімо, – зауважив сержант, – що зловмисник утік через рів. Як він зумів потрапити в будинок, якщо міст був піднятий?
– На це запитання, – відказав Беркер, – я не маю відповіді.
– О котрій годині міст підняли?
– Близько шостої, – повідомив дворецький.
– А я чув, – зауважив полісмен, – що його зазвичай підіймають одразу ж після заходу сонця Цієї пори року, однак, темніє радше о пів на п’яту, ніж о шостій.
– У містера Дуґласа були гості до чаю, – пояснив Емс. – І я не міг підняти міст до того, як вони пішли.
– Отже, вбивця прийшов іззовні й мав би перейти міст до шостої години та сидіти в засідці доти, доки містер Дуґлас після одинадцятої не увійшов до свого покою. Потім, утікаючи через вікно, вбивця покинув рушницю. Я так гадаю… Зрозуміло, слідство все з’ясує.
Несподівано сержант підняв картку, що лежала біля мерця на підлозі. На ній були видряпані ініціали «Д. В.», а під ними число: 341.
– А це що таке?
Беркер із цікавістю поглянув на картку.
– Я цього раніше не помітив, – спохмурнів він. – Ймовірно, убивця підкинув.
– «Д. В. 341». Нічого не розумію, – сержант крутив картку в руках. – Що означає «Д. В.»? Чиїсь ініціали? Що ви там іще знайшли, лікарю?
Знахідкою виявився важкий молоток, що лежав на килимі перед каміном. Беркер указав рукою на скриньку цвяхів, що стояла на мармуровій дошці каміна.
– Містер Дуґлас учора перевішував картини, – пояснив він. – Я бачив, як він стояв ось на цьому кріслі, намагаючись зміцнити найбільшу з них.
– Краще покладіть молоток назад на килим, звідки взяли, – наказав сержант лікареві, чухаючи в роздумах потилицю. – Ого! – схвильовано скрикнув він, відсмикуючи фіранку з іншого боку. – О котрій годині спустили портьєри?
– Коли засвітили лампи, – відповів дворецький, – одразу після четвертої.
– Тут хтось вичікував, – сержант показав на сліди від брудних чобіт у кутку. – Якщо виходити з вашої теорії, містере Беркер, то можна припустити, що вбивця зайшов до садиби після четвертої, коли фіранки були спущені, але до шостої, поки міст не підняли. У кімнаті не знайшлося місця, куди можна було б сховатися, і він забився під гардини. Це цілком очевидно.
– Чи не гаємо ми дорогоцінний час? – поцікавився Бер-кер. – Може, краще обшукати місцевість, поки вбивця ще не втік далеко?
Сержант із хвилину міркував.
– Звідси немає потягів до шостої ранку, тому залізницею він виїхати не зможе. Якщо ж піде дорогою, то будь-хто зверне увагу на його брудні чоботи та примітить чужинця. Втім, у будь-якому випадку я не можу піти звідси, поки мене не змінять.
Лікар уважно оглядав тіло.
– А це що за знак? – спитав він. – Він не має якогось зв’язку зі злочином?
Права рука убитого була вивільнена з халата й оголена до ліктя. Вище зап’ястя виднівся дивний брунатний знак: трикутник у колі. – Це не татуювання, – продовжував лікар, дивлячись поверх окулярів, – це давно випалений знак на кшталт тих, яким таврують худобу. Що думаєте з цього приводу?
– Цей знак я бачив у Дуґласа впродовж останніх десяти років, – відповів Сесіл Беркер.
– І я також, – додав дворецький. – Щоразу, коли господареві доводилося засукати рукав, я бачив цю дивну мітку. І часто дивувався, щó вона могла б означати.
– Мабуть, цей знак не має нічого спільного з убивством, – припустив сержант Вілсон. – Але все ж це дуже дивно… Ну, щось іще?
Дворецький здивовано вказав на руку мерця.
– Він зняв його обручку!
– Що?
– Атож! Містер Дуґлас завжди носив свою обручку на мізинному пальці лівої руки. Перстень, зроблений із золотого самородка, завжди одягав після обручки, і каблучку змійкою – на середньому пальці. Ось перстень із самородка, ось змійка, а обручка зникла.
– Дворецький має рацію, – підтвердив Беркер.
– Якщо містер Дуґлас носив обручку під самородком, то вбивці довелося спочатку зняти його, потім обручку, а потім одягти каблучку із самородка назад?
– Так виходить.
Вілсон скрушно похитав головою:
– Чим швидше передамо цю справу до Лондона, тим для нас краще. Вайт Мейсон – спритний чоловік, проте, гадаю, в будь-якому разі доведеться звернутися до Лондона. Ця надзвичайно складна справа нам не до снаги.
Розділ 4
У ПІТЬМІ
За терміновим викликом сержанта Вілсона о третій годині ночі прибув начальник карного розшуку графства в легкому кебі. Із першим ранковим потягом він послав повідомлення у Скотленд-Ярд і о дванадцятій уже вітав нас на Бірлстоунській станції. Містер Вайт Мейсон, спокійний і на вигляд розважливий чоловік, із засмаглим обличчям, мужньої статури й трохи кривими ногами в гетрах, був схожий у своєму широкому піджаку на дрібного фермера або жокея, але тільки не на криміналіста.
– Ну, містере Мак-Дональд, – звернувся він до нього, – тут каверзний випадок. Сюди газетярі злетяться, як мухи на мед, варто їм лише пронюхати про те, що сталося. Але, сподіваюся, ми закінчимо справу раніше, ніж вони встигнуть устромити свої носи. Тут знайдеться чимало цікавого й для вас, містере Голмс. Як і для вас, докторе Ватсон, адже медику також знайдеться робота. Всім вам забронювали номери в готелі «Вествілл Армс».
Через десять хвилин ми вже розмістилися в готелі й майже одразу ж зібралися у вітальні, щоб спільно скласти картину докупи. Мак-Дональд усе нотував у записнику. Голмс мовчки слухав, і на його обличчі читалося то здивування, то неприховане захоплення.
– Чудово! – вигукнув він, коли вони виклали хід подій. – Дивовижно! Запевняю, що не можу згадати жодної справи зі своєї багаторічної практики з більш інтригуючими обставинами.
– Я був упевнений, що ви це скажете, містере Голмс, – зауважив Мейсон. – Вілсон грамотно зібрав факти. Я перевірив їх і доповнив своїми висновками.
– Якими ж? – жваво поцікавився Голмс.
– По-перше, я оглянув молоток і не знайшов на ньому жодних слідів. Якби містер Дуґлас боронився молотком, то мав би завдати вбивці хоча б одного удару, і тоді хоч цятка крові на ньому залишилася б.
– Це не обов’язково, – заперечив інспектор Мак-Дональд. – Зустрічаються вбивства за допомогою молотків, на яких не знаходять жодних слідів.
– Припустімо. Потім я оглянув рушницю. Вона була заряджена крупним шротом, і, як засвідчив сержант Вілсон, курки були зв’язані один із одним, тому якщо потягнути за гачок, обидва стволи розрядяться водночас. Мабуть, це було розраховано на випадок промаху. Спиляна рушниця має довжину не більше двох футів, тож її можна було пронести під одягом. На ній немає повного імені фабриканта, лише друковані літери P-E-N на планці між стволами. Інші виявилися спиляними.
– Велике P – із прикрасою під ним, а E і N менші? – уточнив Голмс.
– Саме так.
– «Пенсільванська зброярня», дуже відома американська фірма, – розшифрував Шерлок.
Мейсон поглянув на мого приятеля, як сільський лікар на фахівця з Гарлі-стрит.
– Без сумніву, ви маєте рацію, містере Голмс. Дивно, невже ви можете тримати у пам’яті назви всіх зброярень?
Голмс ніяк не відреагував на цю репліку.
– Звісно, це американська мисливська рушниця, – правив далі Мейсон. – Я десь читав, що спиляними мисливськими пукавками користуються в деяких штатах Америки. Це спало мені на думку ще до виявлення літер між стволами. Очевидно, чоловік, який прокрався в будинок і вбив його господаря, був американцем.
Мак-Дональд похитав головою.
– Це зовсім не очевидно, – сказав він. – Я досі не впевнений, що в оселі був чужинець.
– А як же вікно, кров на підвіконні, дивна картка, сліди чобіт у кутку, рушниця?
– Усе могли підлаштувати. Дуґлас був американцем або довго жив в Америці. Як і Беркер. Вам немає потреби вводити в будинок американця, щоб приписати йому всі ці чудасії.