– Я хочу покинути навчання, монсеньйоре.
– Чому?
– Уся моя кар’єра пішла з димом. Я знаю, для вас то несуттєво, але…
– Якраз навпаки. Я гадаю, це дуже важливо. Хочу почути всю історію, все, що з тобою відбулось, відколи ми востаннє бачились.
Еморі в деталях описав усю руйнацію його честолюбних замірів, і через півгодини з його голосу вже зникли усі нотки байдужості.
– А що б ти робив, якби залишив коледж? – запитав монсеньйор.
– Не знаю. Мені б хотілось подорожувати, але ця надокучлива війна усі плани зруйнувала. Принаймні, мама буде зневажати мене, якщо я не закінчу. Я просто спантеличений. Керрі Голідей пропонує, щоб ми разом вступили до ескадрильї Лафаєт.
– Ти ж знаєш, що тобі туди не хочеться.
– Інколи хочеться, я б хоч зараз поїхав.
– Наскільки я тебе знаю, ти ще не так втомився від життя.
– Ви справді добре мене знаєте, – неохоче погодився Еморі. – Мені це просто здавалося найпростішим варіантом… Коли я подумаю про ще один марудний рік…
– Так, я розумію; але, якщо чесно, я не дуже за тебе хвилююся; мені здається, ти розвиваєшся абсолютно природним чином.
– Та де там! – заперечив Еморі. – За півроку я втратив половину своєї особистості…
– Ані трохи! – Монсеньйор глузливо поглянув на нього. – Ти втратив значну частину марнославства, от і все.
– Господи! Я почуваюсь так, ніби опинився у п’ятому класі Сент-Реджиса…
– Ні, – монсеньйор заперечливо похитав головою. – Це була невдача, але вона піде на користь. Що б не сталося нині – не йди тим шляхом, яким ішов минулого року.
– Я занепав духом… Що може бути гірше?
– Само по собі, може, й так, але розглянемо уважніше. Для тебе це – можливість подумати, щоб викинути старий багаж і старі уявлення про супермена і все таке інше. Не будь-які ідеї доконче пасують таким людям, як ти (це те, що ти намагався зробити). Якщо ми можемо не зупинятись на чомусь одному, і виділяти принаймні годину в день на роздуми, то здатні творити справжні дива. Але якщо пристосовуємо якусь схему сліпо – то ми самі із себе робимо віслюків. Еморі (тільки між нами), я й сам лише недавно цьому навчився. Я можу робити сто другорядних справ замість найбільш актуальної. Отож саме на цьому я й спотикаюсь – так само, як ти зі своєю математикою цієї осені.
– Але що саме нам потрібно? Ця «актуальна справа» мені завжди здається найменш важливою.
– Бо ми не персоналії. Ми – особистості.
– Це ви гарно сказали… А що воно означає?
– Персоналія – це те, ким ти себе відчуваєш, те, чим є (з твоїх слів) Керрі і Слоун. Персоналія – це просто фізична істота, вона завжди дрібніша, ніж людина загалом… Я бачив, як вони випаровуються майже повністю, скажімо, після тривалої хвороби. Знаєш, поки персоналія активна, вона ігнорує найактуальніше. Натомість особистість постійно щось накопичує. Вона нероздільна зі своєю мотивацією. Вона – як жердина, на якій можуть висіть тисячі речей. Інколи це щось помітне, як у випадку з тобою; але в будь-якому разі особистість використовує цей багаж розважливо та свідомо.
– На жаль, мої найцінніші надбання розлетілись на друзки, коли були мені найбільше потрібні… – Еморі охоче підхопив тон розмови.
– Так, у тому-то й річ. Коли ти відчуваєш, що увесь твій накопичений багаж на додачу до талантів випирає із тебе так, що тебе вже ніщо не здатне хвилювати – тоді ти можеш впоратись з будь-чим без жодних труднощів.
– Але, з іншого боку, без моїх надбань я безпорадний!
– Безумовно. Ось яка ідея: зараз ти можеш почати все спочатку. З такого початку, який ані Керрі, ані Слоун ніколи не будуть мати. Ти втратив три-чотири оздоби і натомість відкинув решту. Нині тобі потрібно зібрати нову колекцію. І чим прискіпливіший ти будеш у своєму виборі, тим краще. Але пам’ятай: роби те, що є найбільш цінним!
– Монсеньйоре, з вами все стає так зрозуміло…
Такими були їхні бесіди, найчастіше – про них самих, про філософію і релігію, або що таке життя – гра чи таємниця? Священик, здавалось, вгадував думки Еморі ще до того, як вони проявлялись у голові юнака – так схоже вони мислили за формою і змістом.
– Чому я повсякчас складаю списки? – запитався Еморі одного вечора. – Списки речей різного характеру?
– Бо ти медієвіст, – відповів монсеньйор. – Ми обоє такі, то все прагнення класифікації і знаходження єдиного типу.
– Схоже, це бажання добутися чогось визначеного…
– Це і є ядро схоластичної філософії.
– А я до приїзду сюди вже почав було думати, що перетворююсь на дивака. А то все було позерство, тепер я розумію.
– Не переймайся цим; для тебе не позувати – то є поки що найбільша поза з усіх. Позуй…
– Справді?
– Але визначай пріоритети.
Після повернення до коледжу Еморі отримав ще декілька листів від монсеньйора, які дали ще більшу поживу для його честолюбства.
«Боюсь, я налаштував тебе думати, буцімто ти у повній безпеці. Але ти мусиш пам’ятати: я це зробив із вірою в твої можливості (не через безглузду переконаність, що ти всього досягнеш отак, без боротьби). Деякі риси твого характеру можуть видатись тобі прийнятними, але не завжди варто виказувати їх перед іншими. Ти – нечуйний і майже не спроможний на глибокі почуття. Ти проникливий, але не кмітливий, марнославний замість істинної гордості.
Не дозволяй собі відчувати себе нікчемним; дуже часто в житті твої вчинки будуть поганими (а тобі здаватиметься, що вони найкращі). І не страждай через втрату своєї «особистості», як тобі це уявляється. У п’ятнадцять ти весь світився, як свіжий ранок, у двадцять ти меланхолійно сяятимеш, як місяць. Але коли доживеш до моїх років, ти знов, можливо, випромінюватимеш, як і я, ясну позолоту вранішнього сонця.
Якщо ти будеш писати мені листи, прошу тебе – пиши просто й щиро. Твій останній лист був схожий на трактат з архітектури. І він був такий жахливий, такий мудрагельський, що мені здалось, буцімто ти живеш в емоційному й інтелектуальному вакуумі. Остерігайся безповоротно класифікувати людей на якісь типажі. Адже замолоду люди стрибають туди-сюди від одного класу до іншого, і якщо ти будеш і далі зверхньо наклеювати на людей ярлики, то всього-на-всього впихатимеш їх у коробки. А коли у тебе почнуться справжні конфлікти з життям, вони вистрибнуть звідтам, як ляльки на пружині, і покажуть на тебе пальцем. Найціннішим орієнтиром для тебе була б зараз така особистість, як Леонардо да Вінчі.
Життя завжди тектиме вгору чи вниз (я теж це проходив замолоду), але тримай свій розум у ясності. І навіть якщо якісь дурні чи мудрагелі насміляться критикувати тебе – не дорікай собі занадто.
Ти кажеш, що умовності – то єдиний фактор, який не дає тобі встояти в «жіночому питанні». Але є щось більше, Еморі, страх, що не зможеш зупинитись, якщо почнеш втрачати контроль над собою (я знаю, про що говорю). Це те дивовижне шосте відчуття, яке допомагає відрізнити зло від страху прогнівити Бога в глибині твого серця.
Яке б ти не вибрав ремесло – релігію, архітектуру чи літературу, – я впевнений, тобі було б набагато спокійніше, якби ти міг знайти опору у Церкві. Але я не хочу ризикувати своїм авторитетом в твоїх очах і переконувати тебе, хоча в глибині душі я впевнений, що спокуслива прірва романтизму невдовзі розверзнеться під тобою. Не забувай писати мені.
Надсилаю тобі мої найсердечніші вітання,
Тейєр Дарсі».Навіть навчання зблякло для Еморі в цей період. Він заглиблювався у химерні закутки літератури – Гюїсманс, Волтер Патер, Теофіль Ґотьє, – у найпікантніші сторінки Рабле, Боккаччо, Петронія і Светонія.
Одного тижня він заради цікавості влаштував інспекцію приватних зібрань своїх друзів і довідався, що бібліотека Слоуна найбільш типовий приклад: збірники Кіплінга, О’Генрі, Джона Фокса-молодшого і Річарда Гардінга Девіса, а ще – «Що мусить знати кожна жінка середнього віку», «Поклик Юкону», подарункове видання Джеймса Віткомба Райлі. На додачу – повний асортимент пошарпаних, покреслених підручників і, на превеликий подив, його власне нещодавнє відкриття – вибрані вірші Руперта Брука.