– Чим саме?
– Ну, я гадала, ти такий упевнений в собі, і все таке… Пам’ятаєш, ти колись казав, що можеш робити все, що захочеш, чи отримати все, що хочеш?
Еморі почервонів (він багато що їй наговорив).
– Ну і що?
– Сьогодні ти, здається, не був такий упевнений в собі. Може, ти просто хвалько.
– Аж ніяк, – заперечив він. – У Принстоні…
– Ой, цей твій Принстон! Ти повсякчас про нього говориш, здається, що нічого більше не існує! Може, ти й пишеш краще, ніж будь-хто в тій своїй газеті; може, першокурсники й думають, що ти дуже поважна персона…
– Ти не розумієш…
– О ні, я розумію! – перебила вона. – Дуже добре розумію, бо ти постійно говориш лише про себе. Колись мені це подобалось, а тепер ні.
– Сьогодні я теж говорив тільки про себе?
– В тому-то й річ, – наполягала Ізабель. – Сьогодні ти мене просто засмутив… Ти сидів і спостерігав, куди я дивлюсь. Я постійно мушу думати, коли розмовляю з тобою, – ти такий скептичний…
– Отже, я примушую тебе думати? – повторив Еморі глузливо.
– Я з тобою повсякчас напружена, – уперто вела своє вона. – І коли ти аналізуєш кожну дрібну емоцію і дію – у мене просто вибухають нерви.
– Я знаю, – погодився Еморі і безпорадно похитав головою.
– Пішли. – Вона підвелася, він якось машинально підвівся також, і вони дійшли до останньої сходинки.
– Коли звідси поїзд?
– Є десь о 9.11, якщо ти направду мусиш їхати.
– Так, справді мушу. На добраніч.
– На добраніч.
Вона пішла. Еморі повертався до своєї кімнати і згадував, що він вловив хмарку невдоволення на її обличчі. Він лежав у темряві і гадав, чи це дуже його зачіпає, чи то лише вражене самолюбство. А може, врешті-решт, його характер просто не надається до романтичної любові.
Коли він прокинувся, то відчув, начебто повернувся до тями. Ранковий вітерець злегка гойдав ситцеві фіранки на вікнах, і він був трохи спантеличений тим, що не у своїй кімнаті в Принстоні, де на стіні над бюрком висять його шкільні футбольні світлини, а на протилежній стіні – світлини із клубу «Трикутник». Потім старий годинник десь у коридорі пробив восьму, і до нього повернулись спогади про вчорашню ніч. Він вистрибнув із ліжка і швидко одягнувся. Треба швидше звідси забиратися, поки він не стрів ненароком Ізабель. Те, що вчора здавалось болючим, сьогодні виглядало надокучливим спогадом. О пів по восьмій він уже був одягнений і сів біля вікна; серце його стискалось трохи більше, ніж він собі думав. Цей сонячний і ясний, сповнений запахами садів ранок видався йому злою насмішкою; десь на ґанку внизу він почув голос місіс Бордж і подумав: де ж зараз Ізабель?
Хтось постукав у двері.
– Автомобіль буде за десять дев’ята, сер.
Він повернувся до споглядання видів з вікна і знову й знову механічно повторював вірша із Браунінга, який колись процитував Ізабель у листі:
Але його життя не буде неповним. Він вдовольнив себе похмурою думкою, що, можливо, вона просто не була такою, як він собі вигадав, і що більшого їй не досягнути, і ніхто більше не примусить її задуматись. Але саме через те вона його й відштовхнула. Еморі раптом відчув, що втомився постійно думати й думати.
– А нехай іде до біса… – гірко вимовив він. – Весь рік мені зіпсувала.
НАДЛЮДИНА БАЙДУЖІЄ
Одного спекотного дня Еморі приїхав у Принстон і приєднався до виснаженого задухою натовпу студентів, які швендяли вулицями, очікуючи переекзаменування. Це було так безглуздо – починати наступний курс із додаткових занять у задушливій кімнаті, намагаючись осмислити занудні перетини конусів. Містер Руні, мимовільний наставник дубоголових, проводив заняття і викурював одну за одною сигарети «Пел Мел», малюючи діаграми і виводячи рівняння від шостої ранку і до півночі.
– Отже, Лангедаку, якщо я використаю цю формулу, де буде точка «А»?
Лангедак випрямляв усі свої важкі фути футбольної маси і намагався сконцентруватись.
– У… а… хай йому грець, якщо я знаю, містере Руні.
– Звичайно, звичайно, не можна застосувати цю формулу тут. Ось що я хотів від вас почути.
– Так, не можемо, звичайно.
– А знаєте, чому?
– Думаю, так…
– Якщо ви ще не зрозуміли, то скажіть мені, я тут для того, щоб вам пояснити.
– Містере Руні, якщо ви не проти – поясніть ще раз.
– З радістю. Отже, маємо точку «А»…
Кімната була лабораторією безголових – два довжелезні столи із зошитами, перед ними – містер Руні без піджака і десяток хлопців, згорблених на стільцях: Фред Слоун, пітчер, якому неодмінно потрібно було здати талони; «Сухий» Лангедак, який цієї осені міг би перемогти команду Єля, якби набрав нещасні п’ятдесят відсотків; Мак Дауелл, розбишака-першокурсник, який вважав, що бути серед цих багатообіцяючих атлетів – то вершина досягнення.
– Шкода мені тих нещасних, які не мають ані цента на репетитора і мусять все підтягати самі за семестр, – сказав він якось Еморі із недбало звішеною сигаретою в блідих губах. – То буде дуже нудно, а протягом семестру в Нью-Йорку повно набагато цікавіших справ. Я думаю, вони не знають, що втрачають.
І так багато було слів «ти і я» в розмові Мак Дауелла, що Еморі ледь не виштовхнув його з вікна. Наступного лютого його мама буде дивуватись, чому він не вступив до клубу і не збільшить йому кишенькових… маленький дурний провінціал…
Крізь дим і нудотливу атмосферу, крізь його глибоку задуму доносився чийсь безпорадний вигук: «Я не розумію! Повторіть іще раз, містере Руні!» Більшість із них були такі туполобі і такі байдужі, що вони навіть і не визнали б, що чогось не розуміють (серед них був і Еморі). Він не міг змусити себе збагнути перетини конусів; їх спокійна й дражлива поважність зухвало проступала у задушливих кімнатах містера Руні крізь спотворені ним незрозумілі анаграми.
Він зробив останнє зусилля вночі перед екзаменом (певна річ, із мокрим рушником на голові), а потім у блаженному невіданні після складання екзамену ламав собі голову, де ж поділись усі барви й амбіції минулої весни? Разом із розладом стосунків з Ізабель успіхи на старших курсах якось уже не так сильно захоплювали його, і він незворушно уявляв свій можливий провал, хоча й розумів, що це означало його звільнення з посади в редколегії «Принстонівця» і кінець усіх шансів потрапити в раду старшокурсників.
Хоча йому поки щастило.
Він позіхнув, нашкрябав урочисту присягу на екзаменаційній роботі й побрів з аудиторії.
– Якщо ти не здав, – сказав Алек, який щойно повернувся, коли вони сиділи біля вікна в кімнаті Еморі і міркували щодо нового декору стін, – то ти найбільший у світі дурень. Твої акції в клубі і в кампусі впадуть, як ліфт.
– От дідько, я знаю! До чого ще раз мені нагадувати?
– Бо ти це заслужив. Ніхто тепер не ризикне визнати тебе придатним для посади голови газети.
– Та облиш уже, – запротестував Еморі. – Почекай поки, там буде видно. Я не хочу, щоб кожен у клубі нагадував мені про це, ніби я призовий кінь на перегонах, що не прийшов першим.
Одного вечора через тиждень Еморі зупинився під своїм вікном по дорозі на Ренвік і, побачивши світло, гукнув:
– Гей, Томе, є пошта?
Голова Алека з’явилась у жовтому квадраті світла.
– Так, твої результати прийшли.
Його серце шалено закалатало.
– Який колір – блакитний чи рожевий?
– Я не відкривав. Краще піднімись сам.
Він піднявся в кімнату і попрямував до столу, і раптом помітив, що в кімнаті були ще хлопці.
– Добрий вечір, Керрі. – Він був підкреслено ввічливий. – О, мужі Принстона! – Здається, тут були здебільшого друзі, отож, він узяв конверт із позначкою «Відділ реєстрації» і нервово зважив його.
– Схоже, тут вагомий папірець.
– Відкривай, Еморі.
– Але для драматизму кажу вам: якщо папір блакитний – моє ім’я більше не стоятиме у списку редколегії «Принстонівця», і моя коротка кар’єра закінчилась. – Він зупинився і вперше помітив погляд Ферренбі (він дивився на нього голодним нетерплячим поглядом). Еморі багатозначно поглянув на нього.