– А хто ще їде? – запитав він, натягуючи підштанки.
– Ну, Дік Гемберд і Керрі Голідей, Джесс Ферренбі і ще десь п’ятеро-шестеро. Поквапся, старий!
Через кілька хвилин Еморі вже наминав свої пластівці в Ренвіку, а о дев’ятій тридцять вони вже весело мчали геть із міста в напрямку пісочних пляжів Діл-Біч.
– Розумієш, – сказав Керрі, – машина десь звідтіля. Вочевидь, її викрали невідомі особи і покинули в Принстоні, тікаючи на Захід. А наш хитрий Хемберд отримав дозвіл від міської ради доправити її назад.
– А хтось має якісь гроші? – запитався Ферренбі, озираючись із переднього сидіння.
Дружним хором пролунала одностайна заперечна відповідь.
– Ну, так навіть цікавіше.
– Гроші? Які гроші? Ми можемо продати машину.
– Або отримаємо щось за повернене авто.
– А де ми візьмемо їжу? – запитався Еморі.
– Ти що, – докорив йому Керрі, – сумніваєшся у моїх здібностях протриматися три коротких дні? Дехто роками живе без нічого. Почитай часопис «Юний скаут».
– Три дні… – задумливо пробурмотів Еморі. – Але ж у мене лекції.
– Один з цих днів – Шабат.
– Все одно я можу прогуляти лише шість пар за півтора місяця, і все.
– Викиньте його геть!
– Ет, далеко йти!
– Еморі, не викаблучуйся, чув?
– Краще розслабся.
Еморі покірно замовк і зайнявся спогляданням ландшафту. Згадав уривок із Свінберна:
– Що таке, Еморі? Він, бачте, думає про поезію, співочих пташок і квіточки? По його очах, хлопці, видно все!
– Ні, не про те зовсім… – Він злукавив. – Про газету думаю, бо мав сьогодні здати матеріал. Але, мабуть, можна їм передзвонити.
– О! – із вдаваною повагою прокоментував Керрі. – Авжеж, така важлива персона…
Еморі почервонів, і йому здалось, що Ферренбі, якого він обійшов у конкурсі в газету, невдоволено сіпнувся. Звичайно, Керрі пожартував, але газету таки не варто було згадувати.
Був погідний день, вони наближались до узбережжя. Повіяло солоним бризом, і Еморі вже уявляв океан, довжелезні піщані пляжі і червоні дахи над блакитною водою. Вони мчали крізь маленьке містечко, і все бачене здійнялось в його свідомості зливою емоцій.
– Господи! Ви тільки погляньте на це! – скрикнув він.
– Що?
– Випустіть мене хутчіш! Я не бачив цього вже вісім років! Шановне товариство, зупиніть машину!
– Ну й дивак! – зауважив Алек.
– Авжеж, він у нас ексцентрик.
Автомобіль таки зупинили, і Еморі вискочив на узбіччя. Перед очима було море – синє і безмежне, воно ревло і шуміло. Справді, багато банальностей було сказано про океан, але якби хтось йому тоді сказав, що те, що він бачив, – банальне, він би остовпів від подиву.
– Уже час і пообідати, – нагадав Керрі, виходячи разом з усіма. – Давай, Еморі, повертайся до реальності. Почнемо з найкращого готелю, – продовжив він, – а далі подивимось.
Вони попрямували до найпристойнішого на вигляд готелю і, зайшовши до зали, умостились за столиком.
– Вісім «Бронксів»8, – наказав Алек, – клубний сендвіч і жульєн. Обід на одного. Решту – всім.
Еморі трішки перекусив, він пригледів собі стілець, з якого було видно море і відчутно його шумовиння. Коли обід закінчився, вони неквапно закурили.
– Який там рахунок?
Хтось глянув на чек.
– Вісім двадцять п’ять.
– Зухвалий грабіж. Дамо їм два долари і один – для офіціанта. Керрі, збери дрібні гроші.
Підійшов офіціант, і Керрі повагом вручив йому долар, два долари жбурнув на чек і розвернувся йти. Вони неквапно рушили до виходу, їх переслідував ошелешений погляд слуги Ганімеда.
– Тут, мабуть, якась помилка, сер!
Керрі взяв рахунок і критично його зміряв.
– Жодних помилок! – сказав він, заперечно хитнувши головою, затим порвав рахунок на клапті, сунув обривки офіціантові і пішов. Офіціант стояв, як стовп, нерухомо і безвиразно.
– А вони за нами не кинуться?
– Ні, – сказав Керрі, – спочатку він подумає, що ми – сини багатія абощо, потім ще раз погляне на чек і покличе менеджера, а тим часом…
Вони залишили автівку на Есбері і поїхали трамваєм на Алленгерст, де оглянули залюднені павільйони. О четвертій їм захотілось підвечеряти. Цього разу вони заплатили ще меншу суму від загального рахунку; може, справа була в їхньому вигляді чи у стриманості, з якою вони поводились, але їм усе зійшло з рук, і ніхто їх не переслідував.
– Бачиш, Еморі, ми соціалісти-марксисти, – пояснив Керрі. – Ми зневажаємо приватну власність і піддаємо її великому випробуванню.
– Але ж скоро ніч, – нагадав Еморі.
– Нічого, покладися на Голідея!
Десь о пів на шосту вони вже добряче розвеселились і, взявшись за руки, валандались по бульвару, співаючи веселу пісеньку про морські хвилі. Потім Керрі побачив якесь обличчя в натовпі, що привернуло його увагу, виділяючись із загальної маси. Керрі вигулькнув за мить разом із страхітливо зугарною дівчиною, яку тільки Еморі доводилось бачити. Її безбарвні уста розтягнулись від вуха до вуха, здоровенні зуби видавались наперед, малесенькі оченята косували до гачкуватого носа. Керрі блазнювато вклонився:
– Славетна Калука, гавайська королева! Дозвольте відрекомендувати вам панів Коннеджа, Слоуна, Гемберда, Ферренбі та Блейна!
Дівчина зробила реверанс до присутніх. «Бідолашне створіння, – подумав Еморі. – Мабуть, на неї раніше ніхто не звертав увагу, можливо, вона ще й недоумкувата». Поки вони прогулювались усі разом (Керрі запросив її на вечерю), вона не сказала нічого, що могло б змінити його думку.
– Вона воліє свої національні страви, – поважно звернувся Алек до офіціанта, – хоча будь-яка проста їжа теж згодиться.
Протягом усієї вечері він звертався до неї із підкресленою шаною, Керрі по-дурному до неї залицявся, сидячи із другого боку, а вона вишкірялася і шарілася. Еморі отримував задоволення, спостерігаючи цю виставу, подивований. Звідки в Керрі отой талант перетворювати незначний випадок на щось комічно-довершене? Вони, здавалось, всі могли щось подібне, і бути серед них уже було відпочинком. Загалом, Еморі любив людей поодинці, але боявся натовпу (хіба що він був його центром). Він задумався: що кожен із них приносить у товариство, який їхній внесок у цю своєрідну атмосферу? Алек і Керрі були його душею, але зовсім не центром. Центром були мовчазний Гемберд і трохи гордовитий Слоун.
Дік Гемберд видавався Еморі, ще з першого курсу, виразним зразком аристократа. Він був худорлявий, але поставний, із чорним хвилястим волоссям, правильними рисами обличчя і смаглявою шкірою. Що б він не сказав – усе було якось невловно доречно. Він був безмежно хоробрий і доволі розумний, мав почуття честі і справедливості, які диктувались його благородством, окрім того, був напрочуд привабливим. Він міг бенкетувати, не втрачаючи контролю, навіть його найбільш богемні пригоди не виглядали позерством. Студенти одягались, як він, намагались говорити, як він… Еморі подумав: хоча він і не в авангарді цієї когорти, але нізащо б цього місця не змінив.
Дік відрізнявся від добротного середнього класу (здавалося, він навіть ніколи не пітнів). І якщо комусь шофер міг відповісти фамільярно, почувши не менш фамільярне звертання, то Гемберд міг пообідати в «Шеррі» поруч із негром, і всім чомусь здавалось, що це нормально. Він не був снобом, хоча знався тільки з половиною своєї групи. Друзі його були найрізноманітніші: від найвищого класу до найнижчого, але втертись до нього в друзі було неможливо. Слуги обожнювали його. Він здавався еталоном того, до чого прагнули всі представники вищого класу.
– Він – як з тих світлин англійських офіцерів з «Ілюстрованих новин Лондона», які загинули… – якось сказав Еморі Алеку.
– Ну, – відповів Алек, – якщо хочеш знати, – ось тобі неймовірна правда: його батько був бакалійником, який розбагатів на продажу нерухомості в Такомі і десять років тому переїхав до Нью-Йорка.
Еморі раптом відчув, як усередині в нього все осіло.