Справді, щойно притока винесла човен на плесо, як Дніпро не забарився показати силу. Підхопив легке суденце, немов шкаралупу, і поніс. Василь налягав на весла, я ж намагався тримати рульове весло так, щоб йти навскоси.
Боротьба з річкою потребувала всієї уваги і сили, тож стало не до розглядання чужого судна. Пливуть люди до моря, ну… і шовковою скатертиною дорога. Головне, розрахувати швидкість так, щоб не зіткнутися.
Це тільки здається смішним… Мовляв, річка широка, з берега на берег стрілу не перекинеш… А насправді, якщо вже у моєму світі літаки примудряються зіштовхуватися – то краще ґав не ловити. Береженого і Бог береже.
– Суши весла! Пропустимо купця… – скомандував я, оскільки Василеві весь час озиратися було незручно, а байдак накочувався вельми споро. Весла, вітрило, течія… Це не лебідь, рак і щука. Тут запряг в одному напрямку тягне.
Полупуд втягнув весла і обернувся, цікавий подивитися зблизька на купецький човен. Я ж правив веслом так, щоб і човен не знесло сильно, і байдак пройшов повз нас, не ближче ніж за п’ятнадцять-двадцять метрів.
– Слава Ісусу Христу! – прокричав Василь, коли ніс байдака майже порівнявся з нами. – Звідки і куди прямуєте, панове? Якщо не таємниця велика…
– Зверху вниз за течією… – жартівливо відповів хтось. Після чого додав серйозніше: – Слава навіки Богу нашому! У Ачі-Кале1 правимо. Кажуть, нині там хорошу ціну на пшеницю дають. Саранча і в цьому році не дозволила голомозим урожай зібрати… на пні всі хліби стерла. Від Бахчисарая і аж під Перекоп – чорна земля. Як зорано.
Начебто нічого такого надзвичайного і не сказав, сарана на Туреччині діло звичне, але Василь чомусь втратив інтерес до розмови. Махнув знехотя, мовляв, бувайте і відвернувся.
– Крук! Ти бачиш хто це?! – закричав хтось у наступну мить таким голосом, наче йому жару за халяви сипонули. – То ж Полупуд! Щоб очі мої тріснули!
Голос цей для запорожця мав був знайомим, оскільки Василь пригнувся, немов перед стрибком і схопився за весла. Потім підхопився на ноги, небезпечно хитнувши човен.
– Втече! – продовжував рвати горлянку невідомий.
– Ні, не цього разу… – відповідав хтось спокійніше. А у наступну мить гримнув постріл. Човен хитнувся сильніше, і Полупуд зник. Разом з веслом…
Я в заціпенінні відпустив кормило, обіруч вчепився в борт і, не відриваючи погляду, дивився на річку, чекаючи, що голова козака ось-ось з’явиться на поверхні. Але час спливав хвилина за хвилиною, а запорожець не виринав. Занадто довго, навіть для такого відмінного плавця, як Полупуд.
– Як же так? Ні, цього не може бути… – облизав пересохлі губи, подивився на купецький байдак і побачив націлене дуло мушкета. Навіть з десяти метрів воно здавалося величезною чорною дірою, здатною засмоктати весь світ.
– Гей, хлопче! Якщо теж не хочеш піти раків годувати, стрибай у воду і пливи до нас. Обіцяю, залишимо живим. У Ачі-Кале не лише збіжжя, але й невільники в ціні… Ну, чого завмер? У шаровари зі страху наклав? Нічого, поки допливеш – виполощеш. Ніхто й не помітить.
Гучний регіт був останнім, що я почув, перш ніж дніпровська хвиля підгадала слушну мить, розвернула човен поперек течії і одним дужим поштовхом перекинула його. Змахнувши руками, я полетів у воду, і хвилі зімкнулися над головою, наче завіса впала.
– ♦ —
Помирати не хотілося категорично. Абсолютно і цілком. Всіма фібрами або що там у душі є. Якого дідька?! Я не герой, що грудьми на амбразуру, і не камікадзе, та й взагалі – це не мій світ. Чому я повинен отак безглуздо загинути? Пропасти ні за цапову душу!
О-хо-хо… Якось негарно виходить. З переляку чи від несподіванки мене так плющить? Боягузтвом не те що віддає – смердить за версту, як недільним стервом. Треба для виправдання інше щось придумати, якщо не шляхетніше, так хоч благозвучне. Нехай і для внутрішнього використання, але чого хорошого в тому, що сам від себе носа вернути будеш?
Ой! Згадав! Є причина! Є! Мені ні в якому разі не можна вмирати. Адже тоді ніхто не дізнається про тих бідолах, що залишилися зимувати в плавнях. Якщо Полупуд загинув – я єдиний, хто може привести жінкам допомогу. Так що я тепер не належу самому собі і повинен вижити за будь-яку ціну!
Полегшало? Не надто… Але, як робоча версія, годиться. Тим паче, часу вигадувати щось інше все одно немає. Пара сильних рук вхопила мене за сорочку і втягла в байдак, немов куль. Яким я, про всяк випадок, намагався прикинутися. Не зумів…
Рятівникам якість гри не сподобалася і нагородою за фальш став міцний стусан під ребра.
– Ану, вставай! Бач, розлігся, як панянка!
Після чого я був поставлений на ноги і нагороджений ще одним чутливим стусаном у живіт. Аж подих забило.
– Гляньте, як повітря ротом хлипає! – заіржав хтось. – Чисто карась… – і продовжив уже без сміху: – Гей, карасику… Ти хто такий? Звідки Полупуда знаєш? Та не бреши. Вогнем катувати станемо!
– Не знаю я його…
Спробу відхреститися від знайомства з Василем не зарахували. І на підтвердження цього негайно прилетів міцний потиличник. В тому сенсі, що у голові загуло, як у церковному дзвоні. Коротка пауза і ще разок – тепер в інше вухо.
– Христом Богом клянуся! – заволав я, намагаючись уникнути продовження. – Перший раз його на Микитин-ській заставі побачив.
Устиг. Більше мене не били. Ким би не були ці люди, але Дніпро вони знали. До того ж не могли не бачити, звідки наш човен йшов. Хоча б напрямок… І що на тій протоці стоїть козацька застава, теж відали. Значить, я і про все інше міг не брехати. Ну, а до того, хто правду каже, і ставлення інше.
Мене штовхнули в груди, примушуючи сісти на якийсь куль. Але я не очікував подібної люб’язності, тож позадкував, перечепився за нього і повалився навзнак, ухитрившись добряче прикластися потилицею об фальшборт. Так що на якийсь час знову випав з реальності.
– На заставі, кажеш? – на той час як дзвін у голові вщух і разом з ним зникли різнобарвні плями, що калейдоскопом крутилися перед очима, розмовляти зі мною залишився тільки один з незнайомців. На вигляд типовий пірат. Одноокий, з пов’язкою, що закриває ліву порожню очну яму, великими циганськими сережками у вухах, – тільки на гладко поголеній і засмаглій до кольору мореного дуба голові замість бандани – козацький оселедець.
Я необачно кивнув, і калейдоскоп знову закрутився. Потім мене занудило і я довго, зі смаком блював за борт. Судячи з симптомів – щонайменше струс сірої речовини, яку ще називають мозком. Цікаво, якщо мозок вмістилище розуму, то чому речовина «сіра»?
– Я поставив питання… – нагадав про себе «пірат». – Чи тобі вухо відрізати? Щоб краще чув…
Логіка в його словах навіть не ночувала, зате загроза аж дзвеніла.
– Так. На Микитинській заставі. Вчора.
– Угу… І чия сотня там зараз у дозорі?
Перевірка чи допит? Втім, я ж не паролі і явки зливаю, а всього лише ім’я сотника назвати повинен. Навряд чи це головна козацька таємниця.
– Андрія Сороки. Так козаки говорили… Сам я сотника не бачив.
Схоже, відповідь «пірата» задовольнила. Оскільки ні погроз, ні репресій за цим не настало. Зате мене почало трусити… Та так, що аж зуби клацали. Не знаю, наслідок струсу чи тривалого перебування в далеко не теплих дніпровських водах, плюс рясне поглинання останніх… а може, просто зі страху, як прийшло розуміння, куди я вляпався на цей раз… Але колотило мене не по-дитячому.
– Самого як звати?
– П-пе-т-тро.
– На, Петре… Ковтни… – «пірат» простягнув флягу. – Зігрій душу. От, як тебе прихопило. Того й гляди, копита відкинеш.
Напевно, слід було подякувати, але у мене зуб на зуб не попадав. Легше було язика відкусити, ніж виразну фразу вичавити. Вхопився за флягу обома руками і приклався до шийки. Тільки забулькало… Ні смаку, ні запаху я не розібрав. Одне лише відчував, як з кожним ковтком по стравоходу, а потім і по жилах розливається тепло.