Казки добрих сусідів. Розумна донька. Білоруські народні казки
© О. Р. Герман, переклад українською, упорядкування, 2019
© Я. А. Кісельова, ілюстрації, 2019
© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
Оленка
Жили дід і баба. І була у них донька Оленка. Але ніхто з сусідів не називав її по імені, а всі називали Кропивницею.
– Он, – кажуть, – Кропивниця повела Сивку на пашу.
– Он Кропивниця з Лискою пішла по гриби.
Тільки й чує Оленка: Кропивниця та Кропивниця…
Прийшла вона якось додому з вулиці і жаліється матері:
– Чому це, мамо, ніхто мене по імені не називає?
Мати зітхнула і каже:
– Тому, що ти, доню, у нас одна: немає у тебе ні братів, ні сестер. Ростеш ти, як кропива під тином.
– А де ж мої брати і сестри?
– Сестер у тебе, – каже мати, – немає, це правда, а от братів було троє.
– Де ж вони, мамо?
– Хто їх знає. Як тебе в колисці ще колисали, поїхали вони з вогняними зміями-смоками воювати, собі і людям щастя добувати. От з тих пір і не повернулись…
– Мамо, так я піду шукати їх, не хочу, щоб мене Кропивницею називали!
І як не умовляли її батько й мати – нічого не добились.
Тоді мати й каже:
– Одну я тебе не відпущу: мала ти ще для такої дороги. Запрягай Сивку і їдь. Сивка наша стара, розумна – вона привезе тебе до братів. Та, дивись, на ніч ніде не зупиняйся: їдь день і ніч, поки братів не знайдеш.
Запрягла Оленка Сивку, взяла на дорогу хліба і поїхала.
Виїхала вона за село, дивиться – біжить за возом їхній старий пес Лиско. Хотіла було Оленка собаку прогнати, та передумала: нехай біжить – в дорозі веселіше буде.
Їхала вона, їхала – під’їжджає до перехрестя. Сивка зупинилась, назад озирається. Оленка запитує у неї:
Підвела тут Сивка голову, заіржала, на дорогу зліва показала. Пустила її Оленка по тій дорозі. Їде вона чистими полями, їде темними борами. Приїхала присмерком в хащу лісову. Бачить – стоїть в хащі при дорозі хатинка. Тільки Оленка під’їхала до хатинки, як вибігла звідти якась горбата, кістлява баба з довгим носом. Зупинила вона Оленку і каже їй:
– Куди ти, нерозумна, на ніч їдеш. Тебе тут вовки з’їдять! Залишайся у мене ночувати, а завтра, як розвидниться, і поїдеш.
Почув те Лиско і загавкав тихенько:
Не послухалась Оленка Лиска, залишилась ночувати в хатинці.
Розпитала відьма Барабаха Оленку, куди вона їде. Оленка все їй розказала. Відьма на радощах так і підскочила: Оленчині брати, думає вона, і є, мабуть, ті самі богатирі, що всю її рідню зі світу зжили. Тепер вже вона з ними вправиться…
Раненько встала відьма, нарядилася, як на ярмарок, а весь Оленчин одяг заховала і будить її:
– Вставай, поїдемо братів шукати!
Встала Оленка, дивиться – немає одягу…
– Як же я поїду? – каже Оленка.
Принесла їй відьма старі жебрацькі лахи.
– На, – каже, – тобі й така одежина згодиться.
Одягнулася Оленка, пішла запрягати Сивку. Взяла відьма ніж і товкач, сіла у візок, як пані, а Оленку замість кучера посадила.
Їдуть вони, а Лиско біжить збоку і гавкає:
Почула те відьма Барабаха, схопила товкач і кинула в Лиска. Заскавучав Лиско – перебила йому відьма ногу.
Оленка заплакала:
– Бідолашний Лиско, як же ти будеш тепер бігти?!
– Замовкни, – наказала відьма, – бо й з тобою таке буде!
Їдуть вони далі, а Лиско не відстає, на трьох ногах скаче. Доїхали до перехрестя. Сивка зупинилась.
Оленка запитує у неї:
Заіржала Сивка, на дорогу з правого боку показала. Всю ніч їхали вони темною пущею по тій дорозі. Ранесенько виїхали на луг, дивляться – стоїть перед ними шовковий намет, а поруч три коники пасуться. Сивка весело заіржала і повезла Оленку з відьмою прямо до намету. Зраділа Оленка:
– Тут, мабуть, мої брати живуть!
Відьма злісно фиркнула:
– Краще помовчи! Тут живуть не твої брати, а мої!
Під’їхали до намету. Виходять звідти три кремезні юнаки – усі на одне лице, гарні та дужі.
Зіскочила відьма з візка і до них:
– Як, братики, поживаєте? А я увесь світ об’їздила, втомилася, вас все шукала…
– Так це ти наша молодша сестриця? – запитують брати-богатирі.
– Та я ж, я, – каже відьма, – я ваша рідна сестра…
Кинулись брати до неї, почали її цілувати-милувати, на руках носити. Такі раді, що й не передати.
– Дивись, – дивуються вони, – як довго ми воювали: за цей час сестра не тільки виросла, а й постаріла… Ну, та нічого: всіх ворогів ми перебили, залишилась одна лиш відьма Барабаха. Як знайдемо її, то спалимо, а тоді й додому поїдемо.
Почула те відьма і тільки усміхнулась: подивимось ще, хто кого спалить!..
– А що це, сестрице, за дівчинка з тобою приїхала? – запитує старший брат.
– Та це моя наймичка, – відповідає відьма Барабаха. – Вона у мене кучером служить і мою кобилку пасе.
– Добре, – кажуть брати, – вона і наших коней буде пасти.
Повернулась відьма, крикнула до Оленки:
– Чого сидиш? Випрягай Сивку та веди її на пашу!
Заплакала Оленка, почала Сивку випрягати. А брати підхопили відьму Барабаху на руки, понесли в намет пригощати.
Їсть відьма Барабаха, п’є, а сама думає: «Як ляжуть вони спати, я всіх їх заріжу…»
А Оленка сидить ти часом на лузі біля коней і співає, плачучи:
Відповідають земля і сонце:
Вийшов молодший брат з намету і заслухався. Повернувся до намету та й каже:
– Знаєш, сестрице, знаєте, братики, чи то пташка на лугу щебече, чи то дівчина співає. Та так жалібно, що аж за серце хапає.
– Це моя наймичка, – каже відьма Барабаха. – Вона на всі витівки хитра, та тільки працювати ліниться.
Вийшов тоді середній брат послухати, хоч відьма і не пускала його.
Послухав він жалібну пісню Оленки, а потім ще почув, як Лиско загавкав:
Повернувся середній брат і каже старшому:
– Піди і ти послухай.
Пішов старший брат, а середній все на відьму Барабаху поглядає.
Послухав старший брат пісню Оленки, послухав і що Лиско про відьму Барабаху прогавкав, і про все здогадався.
Підбіг він тоді до Оленки, схопив її на руки і приніс в намет.
– Ось хто, – крикнув він, – наша справжня сестра! А це – відьма Барабаха!
Розвели тоді брати велике багаття і спалили на ньому відьму Барабаху, а попіл у чистому полі розвіяли, щоб і духу її не було. А потім згорнули шовковий намет і поїхали щасливі разом з Оленкою до батьків своїх стареньких.
* * *
Як Андрій мудрим став
Жив один допитливий юнак Андрій. Хотів він все знати. Куди не погляне, що не побачить, про все в людей розпитує, про все вивідує. Пливуть по небу хмари… Звідки вони взялись? І куди пливуть? Шумить за селом річка… Куди тече? Росте ліс… Хто його посадив? Чому у птахів крила, і вони вільно літають, а чому в людини немає крил?
Люди відповідали йому, відповідали, а потім набрид усім, вони й самі не знають, як йому пояснити.
– Ти, Андрію, хочеш бути мудрішим від усіх, – почали люди над ним сміятися. – Хіба ж все можна знати?
Але Андрій не повірив, що всього знати не можна.
– Піду, – каже, – до самого Сонця, воно всюди світить, все бачить, все знає. Попрошу його, воно й розповість мені про те, чого я сам не знаю.
І пішов він шукати те місце, куди Сонце увечері на відпочинок сідає.
Йде він, йде, дивиться – сидить біля дороги на камені чоловік і всіх запитує: «Довго мені тут сидіти?»
І Андрій йому також не може нічого відповісти.
Пішов він далі. Бачить – підпирає чоловік плечима тин.
– Що це ти, чоловіче, робиш? – запитує Андрій. – Навіщо старий тин підпираєш?
– Не знаю… Може, ти знаєш?
– Якби я знав, то не шукав би того, хто все знає, – сказав Андрій і пішов далі.
Пройшовши небагато, бачить – чоловік у смітті гребеться.
– А навіщо ти, чоловіче, сміття розгрібаєш?
– Не знаю.
– І я не знаю, – сказав Андрій і пішов далі.
Довго йшов, зайшов у густий ліс. Цілий день ішов лісом, а під вечір вийшов на галявину. І його раптом щось засліпило: таке сяйво йшло з галявини. Замружив він очі, бачить – неподалік хороми Сонця вогнем горять. Він увійшов у хороми, але його засліпило сяйво. Звик до світла і побачив – сидить у кріслі старенька мати Сонця.
– Ти чого, юначе, сюди прийшов? – запитала.
Поклонився їй Андрій і сказав:
– Прийшов я, щоб у Сонця про таке-сяке дізнатися.