– Царю! Якщо ти хочеш, щоб твій син Вачаган не зійшов дочасно в могилу, то не тримай його в чотирьох стінах. Широкий зелений степ, високі агаванські гори. Багато в них диких звірів і птахів. Нехай царевич Вачаган займеться полюванням.
Дослухався цар порад мудрого Лохмана. Царевич, одягнений в простий одяг, зранку їхав у гори разом із своїм вірним слугою Вагінаком. Царський син так захопився полюванням, що часто ніч заставала його зненацька, і він змушений був користуватися гостинністю селян, які завжди знаходили для втомлених мисливців шматок хліба і глек молока.
Вачаган прислухався до людських потреб і бід, не раз продажний суддя потрапляв до в’язниці. Вдови та сироти, бідні общини не раз отримували допомогу з царської скарбниці, не здогадуючись, чиїх рук то справа.
Якось у запалі ловів Вачаган у супроводі слуги прискакав у село Ацік і зупинився коло джерела. Біля води саме зібралися дівчата з глеками.
– Напоїть мене, дівчата! – попросив Вачаган.
Одна дівчина наповнила глек і передала його іншій. Та, замість того щоб передати глек Вачагану, вилила його на землю. Тоді перша дівчина знову наповнила глек і передала його подрузі. Дівчина вилила і цей глек на землю.
– У мене в горлі пересохло від спраги, дай же мені води! – закричав Вачаган.
Дівчина розсміялася і знову вилила воду на землю. Вачаган розгнівався, та дівчина не звертала на це уваги. Вона ніби ба-вилась – то підставить глек під струмінь, то знову виллє воду. І тільки на шостий раз вона подала глек Вачагану.
Втамувавши спрагу, Вачаган запитав у дівчини:
– Чому ти не дала мені зразу напитися? Жартувала чи хотіла мене розсердити?
– У нас не прийнято жартувати з незнайомцями, – відповіла дівчина. – Я бачила, що ви розпалені полюванням, а вода в джерелі холодна, наче крига. Навіть гарячого коня добрий господар не напуває холодною водою.
Така відповідь вразила Вачагана, та ще більше вразила його краса дівчини.
– Як тебе звати, красуне?
– Анаїт.
– Хто твій батько?
– Мій батько – пастух Аран. Та навіщо тобі знати наші імена?
– А хіба це гріх?
– Якщо це не гріх, то назви себе і скажи, звідки ти родом?
– Збрехати тобі чи сказати правду?
– Зроби, як вважаєш для себе достойним.
– Достойним для себе я вважаю говорити правду. Але свого імені я не можу тобі відкрити.
Анаїт взяла свій глек і пішла.
З тих пір Вачаган втратив спокій. Образ Анаїт не покидав його ні вдень, ні вночі. Все частіше і частіше їздив він у село Ацік, щоб хоч на хвильку побачити красуню. Вірний слуга Вагінак доповів про це царю з царицею.
Цар покликав сина і сказав:
– Сину мій Вачагане! Тобі минуло двадцять років. Ти – моя єдина надія, ти – опора моєї старості. Прийшов час тобі одружитися.
– Я вже вибрав собі наречену, батьку.
– Хто ж вона? Дочка якого царя? – зрадів батько.
– Вона дочка пастуха з села Ацік. Ім’я їй – Анаїт.
– Це неможливо! – замахав руками цар. – Забудь про неї. Пам’ятай, що царський син має вибирати собі в наречені або царівну, або княжну. У грузинського царя три дочки – вибирай будь-яку. У князя гунарського – теж дочка-красуня.
– Ні, – відповідав Вачаган.
– Ну, тоді одружуйся з донькою воєначальника Варсенік. Вона виросла на наших очах, красуня, буде тобі вірною дружиною, а нам слухняною дочкою.
– Ні, батьку! Якщо ти хочеш, щоб я одружився – знай: немає для мене іншої нареченої, окрім Анаїт, дочки пастуха.
Довго умовляв цар сина, але той твердо стояв на своєму. Тоді цар вибрав багаті подарунки, покликав вірного Вагінака, і той у супроводі двох вельмож поїхав у село Ацік сватати Анаїт, дочку пастуха.
Старий Аран привітно прийняв гостей і розстелив для них килим.
– Який чудесний килим! – здивувались гості. – Це робота твоєї господині?
– Ні, я вдівець! – відповів Аран. – Моя дружина померла десять років тому. – Це робота моєї дочки Анаїт.
– Такого килима немає навіть у нашому палаці. Твоя дочка уміла майстриня. Слава про її красу дійшла до палацу. Цар послав нас для переговорів. Він хоче бачити твою дочку Анаїт дружиною свого сина.
Вельможа чекав, що Аран не повірить своїм вухам чи затанцює від радощів. Але пастух продовжував мовчки сидіти на килимі і нічим не виявляв своїх радощів.
– Що з тобою, Аран? Ти не радий такій високій честі?
– Дорогі гості, – усміхнувся старий пастух. – Я вдячний царю за велику честь узяти з дому жалюгідного пастуха прикрасу для царських палат. Я можу подарувати царю цей прекрасний килим, а дочка моя – сама господиня своєї долі.
Вельможі перезирнулись між собою.
До кімнати увійшла Анаїт, поклонилась гостям і сіла за п’яльця. Її тонкі пальці миготіли, як білі метелики.
– Подивись, Анаїт, які багаті дарунки прислав тобі наш цар, – сказав Вагінак, дістаючи шовкові сукні та коштовні прикраси.
Анаїт ледь кинула погляд на все і запитала:
– За що ж мені така милість?
– Цар хоче бачити тебе дружиною свого сина Вачагана. Ти напоїла його водою з джерела. І разом з глеком він віддав тобі своє серце.
– Значить, той прекрасний юнак – син царя? – здивувалась Анаїт. – А чи знає він якесь ремесло?
– Навіщо царському сину ремесло? – розсміявся Вагінак. – Усі піддані – його слуги.
– Сьогоднішній пан – завтра може стати слугою. Ремеслом має володіти кожен, будь він цар чи слуга.
Вельможі перезирнулись між собою.
– Значить, ти відмовляєш царевичу тільки тому, що він не знає ремесла? – перепитали вельможі.
– Скажіть царевичу, що він мені милий, але я поклялась вийти заміж тільки за чоловіка, який знає ремесло, і не можу порушити клятву.
Посли повернулися в палац і розповіли про все.
Цар з царицею зраділи, думаючи, що вже тепер Вачаган відмовиться від своїх намірів.
Але Вачаган сказав:
– Анаїт права. Цар – теж людина. Кожна людина повинна бути майстром якої-небудь справи.
І вирішив Вачаган навчитися ткати парчу.
З Персії привезли майстра, і за один рік Вачаган перевершив свого учителя. Своїми руками він виткав з тонких золотих ниток весільну сукню і послав її Анаїт. Дівчина довго милувалась чудесним візерунком і дала свою згоду вийти заміж за Вачагана. Сім днів і сім ночей тривав весільний бенкет. Царю так сподобалась Анаїт, що він на радощах на три роки звільнив усіх селян від податків, і в країні склали таку пісню:
Скоро після весілля цар послав у справах вірного слугу Вагінака в дальні краї свого царства, і той безслідно зник. Мина-ли роки, цар з царицею померли, і на трон зійшов Вачаган. Якось Анаїт сказала чоловікові:
– Вачагане! Я помічаю, що ти не знаєш, що твориться у твоєму царстві. Люди, яких ти скликаєш на раду, не говорять тобі всієї правди. Щоб заспокоїти тебе, вони говорять, що все добре. А чи так це насправді? Скинь на деякий час царські шати.
– Ти права, Анаїт. Але хто ж без мене буде правити державою?
– Я! І зроблю це так, що ніхто не буде знати про твою відсутність.
– Добре, Анаїт. Завтра я покину палац, і якщо через двадцять днів я не повернусь, значить, зі мною сталась біда.
У простому селянському одязі Вачаган вирушив у далеку дорогу.
Багато він бачив, багато чув, але найдивовижніше сталося з ним на зворотному шляху в місті Перожі. Якось він сидів на міській площі і побачив натовп, який ішов слідом за сивим старцем. Старець повільно ступав, перед ним очищали дорогу і підставляли під ноги по цеглині.
– Хто цей старець? – запитав Вачаган.
– Це великий жрець, він такий святий, що не ступає ногою на землю з боязні розчавити яку-небудь комаху.
В кінці площі старець опустився на розстелений килим і почав проповідь. Вачаган протиснувся вперед, щоб роздивитися і послухати старця.
Старець помітив Вачагана і покликав його до себе.
– Хто ти і звідки?
– Я з далекої чужої землі. Прийшов у ваше місто шукати роботу.
– Ходімо зі мною. Я дам тобі роботу і щедро заплачу за неї. Вачаган пішов слідом за старцем. На краю міста старець
відпустив натовп. Залишились лише жерці та носильники з важкою поклажею. Вони були чужоземці. Скоро показався якийсь храм, оточений з усіх боків високою стіною.