– Не пустив?
– Не пустив. Ідіть, каже, – спитайтеся воєводи.
– Що ж, пішли?
– А що зробиш? Пішли. Поставали з возами коло Приказу; і ярма не знімали: прийде, мовляв, воєвода, дасть дозвіл та й рушимо. У Приказі – нема нікого, рано ще. Почекали з годину. Бачать – іде якийсь москаль, у Приказі служить… До нього… Така думка, може він і без воєводи діло зробить. «Будь ласка, – кажуть, – чи не можна так зробити, щоб з города виїхати, а то вартовий не пускає». – «А ви куди?» – питає. – «Та на Дін, – кажуть, – по рибу». – «Еге, – каже, – це воєводине діло». – «А воєвода скоро буде?» – «Це теж його діло». Почекали ще трохи. Бачать, іде піддячий. Іде, сопе, оперед себе черево несе. Козаки до нього. – «Так і так, – кажуть, – не пропускає вартовий з города». – «А чоломбитню подавали? А поручні записи маєте?» – «Які ще в біса поручні записи? Ми на Дін по тараню». – «Вот, вот, – каже, – як на Дін їхати, треба поручителів мати. Щоб поручилися за вас, що повернетеся з Дону». Чудасія! – «Та що ви, – кажуть, – пане дяче, та у нас і жінки і діти вдома залишаються, ми ж тільки по тараню». – «А хто вас, – каже, – знає, черкасишок… Може, ви куди задумали піти геть, а государів город збезлюдніє». Отакої!
Запорожець зареготав.
– Це слобода! Недарма Сірко перебив ваших воєвод, ідучи до Брюховецького. Ха, ха…
– Хе, хе… – у тон йому заскрипів старий Журавель.
– Це правда, залив він їм тоді за шкуру сала. А все ж у нас спокійніше на слободах, ніж на Правобережжі або в Гетьманщині.
– Під воєводами?
– Та хоча би й під воєводами. Горілку куримо вільно. З пів-Хар-кова під шинками. Що не хата, то й шинок.
– А у Гетьманщині чим погано?
– Не погано, не погано. Хто не йде, той скубне. Пам’ятаю, як ще за старого Хмеля казали. Я з ним і коло Жовтих Вод ляхів бив і під Пилявою. Поб’ємо ляхів, не буде в Україні ні пана, ні хама. Ляхів позбулися, своїх панів позаводили. Той з гетьманом… Той з ляхами… Той з татарвою, а той з москалями… Зі старців латану свитину годні стягнути.
– Петро не такий.
– Хто? Дорошенко? Є тут у нас чоловік з Правобережжя. Ледве ноги виніс відтіля. Каже: татарва Дорошенкова пів-України ясирем погнала до Криму… Дорошенко! Тьху! – плюнув старий.
– Ач який! Тобі ніхто не догодить. А ви б тут за воєвод узялися, а ми б вас підтримали… – вдарив запорожець Журавля по плечу.
– Хе, хе! – засміявся Журавель, – не ті часи. Досить того, що наробив тут Сірко. Багато народу зубожіло від нього… Стій! – раптом спинився старий. – На пасіці хтось є… Я чую голоси!
Крізь гущавину лісу з пасіки до них долетів веселий регіт і огидна лайка.
– Ха, ха! – долетів до них чийсь дужий регіт. – Здорово жиганула!
Дід, продираючись крізь кущі, навпростець пішов до пасіки.
Коло вуликів стояли три парубки у московських вбраннях і викурювали бджолу. Кілька вуликів було перевернуто і лежало на землі. Коло парубків стояв великий казан, що в ньому Журавель варив собі куліш, і москалі, видираючи щільники, клали мед у казан. Бджоли хмарою гули коло злодіїв, але ті, розмахуючи димучими головешками, відганяли їх. Парубки сміялися й гидко лаялися.
– А що ви тут робите? – сказав, підступаючи до них, Журавель.
Парубки глянули один на одного, наче вони почули щось невимовно забавне й смішне.
– С поля вєтєр… – сказав один з них, що був з сергою у правому усі.
– Ха, ха! – зареготав другий, чорний, як жук.
– С поля вєтєр… Ха, ха!
Старий Журавель затремтів від гніву.
– Нащо грабуєте пасіку, сучі діти?!
– Ето он нас так, боярскіх дєтєй?
Третій, високий з кучерявим волоссям, що вибивалося з-під соболевої шапки, підійшов до діда й сказав:
– Сам ти сукін син, чєркасішко поганий! – і, розмахнувшись, ударив старого у скроню.
Старий поточився.
– За що б’єшся?..
– Малчі, сволочь!..
Москаль знову розмахнувся й ударив діда. Обличчя дідове заллялося кров’ю, і він упав на землю.
– Я тєбя єщьо нє так…
Але в цей час підоспів запорожець. Дорош бачив, як дорога соболева шапка раптом полетіла на землю від дужого вдару запорожця, а власник її від другого стусана з розбитим носом вже лежав поруч діда.
– Бєй хохла! – закричав безусий з сергою.
Він та чорний з двох боків напали на козака. Дорош з зацікавленням, тремтячи від гніву, стежив за бійкою. Йому хотілося своїми хлопчачими силами допомогти запорожцеві. Але цього було вже не треба. За хвилину і безусий вже лежав на землі, а чорний, ухопившись за живіт, майже рачки, бо у нього захопило подих від удару чоботом, пішов геть з пасіки.
Той, що був у соболевій шапці, скочив. Обличчя йому перекосилося від злості, з розбитого носа на каптан падали краплини крови.
– Убью! – засичав він.
Запорожець нахилився, ухопив з землі головешку, що, падаючи, випустив з рук москаль в соболевій шапці, і тицьнув нею в лице москалеві.
– Аа… – закричав той, ухопившись за обличчя.
Тоді козак кинувся на парубка з сергою, але той не став чекати на нього і побіг з пасіки, а трохи згодом, узявшись за лице, пішов геть і власник соболевої шапки. Козак підійшов до шапки і ногою далеко відкинув її услід москалеві.
– Візьми свою шапку, москалю!
Москаль узяв шапку і погрозив кулаком на запорожця:
– Я тєбє етого нє забуду! – обернувшись, крикнув він.
– Іди вже, поки я зовсім не одбив тобі пам’яті.
Запорожцеві теж не минула даром бійка з москалями. Під лівим оком у нього красувався добрий синець, а сорочка розідрана була майже до пояса – це постарався москаль з сергою.
Старий Журавель сидів на землі, ухопившись руками за голову.
– Ну, старий, – підійшов до нього козак, – уставай. Бачу тепер і я, що добре вам живеться на слободах!
Він з Дорошем підвели й поставили Журавля на рівні ноги і одвели до куреня.
ІІ. ПРИКАЗ
У Приказі. – Харків у донесеннях воєводи. – Піддячий та муха. – Площа перед Приказом. – Три чоломбитні. – Чоломбитня. – Воєвода.
В Приказі нудно, жарко й скучно. У маненьке віконце з зеленуватим круглим склом б’ється й дзижчить велика синя муха. На чверть вище є розбита шибка, і муха б легко могла вилетіти на двір, де так ясно світить сонце, де вітер приносить легенький запах лісу, де на небі кучерявляться білі яскраві хмарки, але й така проста думка не впадає мусі в голову, і вона, вдарившись об скло, падає на підвіконня; хвилину гуде, лежачи на спині, і дриґає ногами, бо не знає ще, як стати на ноги; потім випадково таки стає, схоплюється й знову кидається і б’ється в скло. За невеликим столом, що його чотири ноги міцно врито в земляну долівку, сидить приказний дячок і дряпає по товстому шкарубкому папері гусячим пером. Іноді він бере з пісочниці білий чистий пісок і посипає на папір. Він переписує до-несіння воєводи про те, що город Харків стоїть «поміж двома річками – Лопанню та Харковом, стіна круг нього довжиною 475 сажнів, дубова, з обламами, катками терасами. Що за стіною є рівчак у два сажні завшир і два сажні глибини; що по стінах десять дерев’яних башт, а башти криті ґонтом; що в Тайницькій башті є тайник з ходом у шістнадцять сажнів до річки і в тайнику є колодязь, але води в ньому вже нема, і так далі.
Пише те, про що пише майже кожного року новий воєвода, бо воєводи не довго засиджуються на одному місці: московський царський уряд не любить, коли воєвода призвичаюється до людности, а людність до нього. Підгодувався, мовляв, трохи, дай і іншому попоїсти.
Ці донесіння давно набридли приказному. Йому, як і мусі, що б’ється в скло, хочеться на волю, на сонце й свіже повітря; хочеться заглянути у шинок, де дешева горілка й весела компанія, де можна потай пограти в зернь. Але цього не можна зробити тепер, бо піддячий тут, у Приказі. Він стоїть коло вікна, спиною до приказного і дивиться на муху, що досі ще б’ється в вікні. Йому теж нудно й скучно, але він не може піти геть з остогидлого Приказу, бо незабаром має прийти воєвода. А воєвода тепер сидить на ґанку воєводського будинку, у холодочку, розперезавшись, в розхристаній сорочці, і п’є холодний квас. Гладкому воєводі жарко й душно, і він з огидою думає, що треба по такій спеці йти до Приказу і одписувати білгородському воєводі про те, де й коли вартові, козаки бачили «воровских и воинских людей татарских», «не чинили ли над ними промысла», чи стріляно по них і коли стріляно, то скільки зроблено по татарах пострілів з рушниць, бо білгородський воєвода пильно доглядає за государевим пороховим «зельем» і, в свою чергу, одписує про все до Москви.