– А-а-а…
Молодий чоловік знов зашарівся, не наважуючись спитати про певні речі.
– Як у свій медінститут поступиш, то там тебе в гуртожиток поселять. А поки що треба ж тобі десь жити? Треба. Отож! Ну, то зараз десь тебе прилаштуємо, – господиня кімнати енергійно кивнула, не моргнувши оком, а потім додала замислено: – Звісно, в серпні було би краще. Я б тебе тут же, в своїй квартирі у сусідів прилаштувала. Але якщо зараз, то зараз.
– А-а-а…
– Що тобі незрозуміло?
– А-а-а… ви, тату, як же?
– А я, синку, й на підлозі переночую. Знаєш, скільки разів на фронті доводилося просто на голій землі спати? Тож не переймайся за мене.
– Так-так, я все те пам’ятаю, – підтвердила Капітоліна. – Шкода, що у мене кімната замала. Тож я спатиму на своєму ліжку, батьку твоєму на підлозі постелю. На ніч ми ще поговоримо, бойових товаришів згадаємо, Плюща мого. А ти ж студентом станеш, тобі добре висипатися треба, щоб іспити не провалити. Тому ходімо, розквартирую тебе.
Довелось підкоритися. Вийшовши у двір, молодий чоловік виявив, що вже почало сутеніти. Добре посиділи за обідом!..
– У нас будинок номер перший, ми ж підемо навпроти – в будинок номер другий, – Капітоліна розмовляла на ходу. Можливо, через те, що Амос згадав жида Мошка, вона заговорила на ту ж тему: – Живе там колишній управдом Штульман… О-о-о, у цього чоловіка на плечах не просто голова, а цілий тобі Дім Рад! Я й сама собі кмітлива, проте Арон Маркович – оце голова! Тільки до нього зараз краще не потикатися.
– Чому?
– Та дружина у нього нещодавно померла. Шкода бабцю! Теж нічогенька була собі, хоча й в іншому роді… Але як «справу лікарів-отруювачів» розкрутили, то її й заарештували і кілька місяців у Лук’янівці протримали… Лук’янівка – це у нас у Києві тюрма така.
– Я здогадався, – пробурмотів Назар.
– А чи багато старій людині треба?! Отож що небагато. Тому Юдіф Бенціонівна як з Лук’янівки вийшла, коли «справу лікарів-отруювачів» прикрили, то весь час хворіла, хворіла… А оце як спека почалася, то серце й не витримало. Пару тижнів, як її на Куренівському цвинтарі поховали. Чоловік за нею так побивається, так вже побивається!.. Отож не будемо до нього потикатися. Я тебе краще у Давлетових прилаштую. Що Рустам, що Мілена – милі люди! Син їхній Едька теж фронтовик, як і батько… Між іншим, Едька Київ наш від фашистів визволяв, розвідником був. Цього хлопця зараз немає і довго ще не буде, наскільки я знаю, тож вони тебе із задоволенням приймуть… А ось і їхня квартира.
Однак у Давлетових на них чекало розчарування: виявляється, сьогодні майже одночасно з Дунцями додому приїхав і майор Едуард Рустамович Давлетов власною персоною! Він вже доволі довго працював у Китайській Народній Республіці, в якості радника допомагаючи розбудовувати тамтешню НВАК – або, по-простому кажучи, Народно-визвольну армію Китаю. Звісно, участь радянських радників у цій добрій справі особливо не афішувалася, листів звідти намагалися не писати, тому приїзд товариша Давлетова-молодшого став для всіх повною несподіванкою.
Про те, щоб піти звідти, не перехиливши за здоров’я новоприбулого пару чарок оковитої і не з’ївши тарілку плову з куркою, нічого було й думати.
– Заразом і повечеряли, – мугикнула собі під ніс Капітоліна, коли вони опинилися в під’їзді. – Одначе, на постій я тебе не поставила, а це погано. Отож підемо ми з тобою, мабуть що, у двір…
Безуспішно поткнувшись ще у дві квартири, їм нарешті пощастило в третій. Прихистити майбутнього абітурієнта погодилися в одноповерховій прибудові до двоповерхового флігелю. Тут в однокімнатній (зате окремій!) квартирці зі «зручностями» у дворі жила тітка Галя. Її простора кімната була захаращена якимись лантухами, навіть підходити до яких молодому чоловікові категорично заборонялося. Спати Назару дозволили в кухні на трьох стільцях, зсунутих разом. Коштувало все це задоволення «троячку» за ніч. «По карбованцю за стілець», – пожартувала господиня.
– Добре, Назарко, зранку як прокинешся, приходь, – нагадала наостанок Капітоліна. – Завтра неділя, а мені на чергування аж післязавтра.
* * *
– Тату…
– Чого тобі?
– Тату… А ви з тіткою Капою як?..
– То не твоє діло, синку, що там у нас і як. Ми дорослі люди, я твій батько, отож не суйся, куди не треба.
– А мама Ґуля як же?
– А що тобі мама? Ми ж домовилися, що ти мовчатимеш, що анічичирк, – батько подивився на сина сторожко.
– Та я-то мовчатиму, але…
– Тобі щось не зрозуміло?
– А ви маму точно не кинете?
– Тю ти, дурне теля! Я ж тобі пояснював…
Вони знов їхали в тому самому трамваї № 9, яким учора дісталися на Поділ до «старого фронтового товариша» – тітки Капітоліни Замбриборщ. Їхали вбік того ж таки залізничного вокзалу, але на тамтешній трамвайній зупинці не вийшли, бо маршрут пролягав далі на Деміївку.
Отож доки розжарений сонцем жовто-червоний бляшаний вагон гуркотів по рейках, батько знов повторив те, що вже встиг розповісти синові: як вони з тіткою Капою разом воювали, як у неї був фронтовий коханець – капітан Плющ, як усі почали задирати й ображати тітку Капу, називати її «ППЖ» і всякими різними негідними прізвиськами, коли капітана Плюща вбило під час артобстрілу, як тільки він один – Амос Дунець пожалів тітку Капу…
– Зрозумій, синку, що я для неї так… Старий бойовий товариш. Що там між нами було і є – то нікого не обходить. Але щоб Аґлаю мою заради неї кидати… Ти з глузду з’їхав чи що?! Я тут тільки так… Поживу трохи, почекаю, доки ти в інститут документи подаси, а потім назад додому подамся. І буде у нас із мамою твоєю своє життя, а у тітки Капи – своє. Ми ж із нею фронт згадали? Згадали. Ну, то й буде з нас. А так кожен сам по собі. Я не потрібен їй, вона не потрібна мені. Ми дорослі люди. От і все.
Після того Назар вже не чіплявся до батька з розпитуваннями. Хоча й думав про себе: «Нічого, нічого! От коли я одружуся, у мене все не так буде. У мене все буде по-людськи, а батько… Хай живе, як знає. Все ж таки в одному він правий: ми всі – дорослі люди».
Зійшли з трамваю під невеличким залізничним мостиком на зупинці, що називалася «Байкове кладовище». Цвинтар починався поруч – за залізничним мостиком буквально через дорогу.
– Навіщо ми сюди приїхали? – здивовано спитав молодий чоловік.
– Зараз побачиш, – відповів батько.
На базарчику попід червоним кладовищенським муром купили невеличкий букетик квітів. Пішли вгору. Амос час від часу звірявся з планом, намальованим на клаптику паперу, очевидно, тіткою Капою. Коли ліворуч перед ними з’явилися ворота – зайшли туди. Поблукали трохи між могилами, а тоді…
– Ось тобі, синку, могила твоєї улюбленої поетеси – Лесі Українки, віршами якої ти вчора розчулив не тільки тітку Капу, але й мене також. Оце і є той сюрприз, який я тобі обіцяв. Тепер можеш покласти квіти.
Якщо навіть батьків голос трохи тремтів від хвилювання, то що можна сказати про бідолашного молодого чоловіка?! Та Назар просто онімів від несподіванки!!! Тим паче, що поруч з Лесею Українкою були поховані її найрідніші люди: брат Михайло, батько Петро Антонович Косач і матір Ольга Петрівна Косач, більш відома під літературним псевдонімом «Олена Пчілка». Звісно, трясучись у розжареному липневим сонцем трамваї № 9, молодий чоловік навіть уявити не міг, що на нього чекатиме отаке щастя!..
Дитячий будинок, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, початок серпня 1954 року
Дуже сумно, що літо з його останніми теплими днинами добігало кінця. Нібито нещодавно почалося, та не встигли озирнутись, як на підході вже осінь з новим навчальним роком.
У Мотовилівському дитбудинку почалася велика перебудова, бо несподівано для всіх, замість довгоочікуваних бюджетних асигнувань і затверджених навчальних планів, Міносвіти надіслало стандартну відписку щодо дефіциту коштів у всій країні. До того ж повідомлялося, що частина обслуговуючого складу та викладачі, відправлені влітку в Москву на так зване «підвищення кваліфікації», до Мотовилівки не повернуться.