5. Про все це часто забувають. Але з цим фактом поєднується зазвичай другий, а саме недооцінка самої науки. Це різною мірою проявляється в різних суспільствах. У нас з цього погляду справа виглядає не найгірше, але й не найкраще. Величезна значущість науки загалом не усвідомлюється так повсюдно і так глибоко, як це відбувається в деяких інших країнах. Адже характерним є те, що польська мова не має слова, яке означало б винятково те саме, що французьке слово «science» і німецьке слово «Wissenschaft», оскільки, говорячи про науку, можна мати на увазі також навчання, адже вислів «науковий заклад» однаковою мірою означає як інститут, присвячений дослідній праці, так і школу, яка надає певні знання або прищеплює певні вміння. У цій мовній особливості відображається факт, що зусилля, спрямовані на здобування об’єктивних знань, і самі ці знання не виокремилися достатньо виразно у свідомості нашого народу як специфічні цінності й достоїнства розумової культури. І ця недооцінка дослідницької роботи та її результатів переноситься також на інституції, які виконують цю роботу; подальшим наслідком такого стану речей є тенденції, які відмовляють Університетові в його абсолютно винятковому становищі в суспільстві, вбачаючи в ньому звичайну школу, заклад, що має навчати на рівні з рядом загальноосвітніх і професійніх шкіл. А тимчасом Університет, покликаний до істинного наукового служіння об’єктивним знанням, а також до удосконалення методів дослідження, передусім повинен навчати наукового мислення, як саме того способу мислення, котрий приводить до цих знань та істини.
6. Можливість виконання притаманних Університетові завдань зумовлена його абсолютною духовною незалежністю. Духовною, тому що матеріально Університет не здатен сам підтримувати свою діяльність і тому він завжди буде залежний від того чинника, який йому дає фінансову основу для існування і забезпечує його засобами праці. Але ті люди, які засновують й утримують Університети, проявили б своє повне нерозуміння його сутності, якби хотіли в чому-небудь обмежувати його роботу, заздалегідь застерігати проти його конкретних результатів, вказувати, які результати були б бажані. І навіть якби результати наукової праці Університету були небажані тим, кому він зобов’язаний своїм існуванням, не варто було б у цьому вбачати повноваження до зв’язування його якимись путами, до застосування якихось обмежень. Бо наукові дослідження можуть розвиватися і приносити плоди тільки тоді, коли вони нічим не зв’язані й ніщо їм не загрожує.
7. Маючи повне право домагатися, щоб його духовна незалежність не була ніким порушена, а отже, маючи також право захищатися від будь-яких явних чи неявних зазіхань піддавати свою наукову роботу чиєму-небудь контролю чи вказівці, Університет водночас зобов’язаний також уникати зі свого боку всього, що могло би цій незалежності перешкоджати або хоча б створювати видимість підкорення будь-яким впливам чи тенденціям, які не мають нічого спільного з науковим дослідженням та його метою. Університет повинен відсторонюватися від усього, що не слугує здобуванню наукової істини, повинен дотримуватися належної дистанції від нурту, яким проноситься біля його стін повсякденне життя, гомін суперечливих суспільних, економічних, політичних і будь-яких інших течій. Посеред боротьби і змагань цих найрозмаїтіших течій Університет повинен зберігати непорушність як морський маяк, який своїм світлом вказує кораблям шлях крізь розбурхані хвилі, але ніколи не занурює свого світла в самих хвилях. Якби він це зробив, світло б згасло, а кораблі залишилися без провідної зірки.
8. Усвідомлені в такий спосіб достойність і незалежність Університету аж ніяк не позбавляють його впливу на саме життя. Вони позбавляють його тільки безпосереднього та спорадичного впливу, здійснюваного на поточні справи, зате вони гарантують йому інший вплив, значно триваліший та глибший. Це -вплив, який Університет здійснює невпинним вказуванням об’єктивних знань як мети, до якої нас ведуть наші пізнавальні потреби і зусилля, об’єктивних знань як безстороннього провідника, що єдиний може нам давати правильні вказівки у теоретичних і практичних питаннях, що нас хвилюють (якщо взагалі доходження до обґрунтованого висновку з цих питань не перевищує можливостей нашого розуму). Отже, цей вплив, що є глибоким і тривалим, що є єдиним, який може мати на суспільство вірний своєму призначенню Університет, іде двома шляхами; адже Університет – це не тільки наукові дослідники, які працюють в ньому професорами та доцентами, а й студенти, які повинні набути умінь мислення і наукової праці. І результати здійснюваної в Університеті дослідницької роботи не лише подаються з кафедри студентам, а й оприлюднюються на весь світ у наукових публікаціях. Отже, цими двома шляхами, навчанням молоді та оприлюдненням наукових праць, Університет впливає на все суспільство, поширює погляди і переконання, яких ніхто нікому не нав’язує як догмати, але сила яких міститься винятково в їх науковому обґрунтуванні.
9. Тим самим Університет виконує неймовірно важливе виховне завдання стосовно студентів, які збираються в його стінах. Не слід виховне завдання Університету вбачати в тому, щоб він формував душі молодих людей за певним суспільним чи політичним взірцем, щоб розвивав у них певний напрям і певний спосіб ставлення до практичних життєвих цілей. Ці виховні завдання повинні виконувати – якщо вони взагалі можуть бути виконані – інші установи. Виховна діяльність Університету полягає у пробуджуванні і поглиблюванні в молодих умах розуміння величезної значущості, яку становить для людства об’єктивна істина і присвячена її здобуванню робота; молодь повинна прагнути до якомога активнішої взаємодії в цьому здобуванні, вона мусить навчитися уникати всього, що може затемнити об’єктивну істину й ускладнити роботу довкола її здобування. А пройнявшись розумінням цінності наукової істини і відчуваючи до неї належну повагу, молодь охоче оволодіватиме умінням долучатися до будь-яких проблем у стриманий та критичний спосіб, прагнучи до їх об’єктивного вирішення; вона не буде надто схильною до вирішення їх згідно із суто суб’єктивними симпатіями чи антипатіями, тому що здобуде переконання, що найбільш правдивим методом вибору між антагоністичними точками зору є і завжди залишатиметься той самий метод, який використовує наука. Словом, молодь, перейнята науковою та дослідницькою атмосферою Університету, навчиться в усьому шукати об’єктивну істину, замість того, щоб піддаватися милозвучним гаслам і потрапляти в тенета різних ловців душ. А визнавши, що в кожній справі є тільки одна об’єктивна істина, молоді люди знайдуть у прагненні до неї спільну основу, на яку опиратиметься їхня робота, без огляду на відмінності, що виникають між ними. Ця спільна основа прагнення до об’єктивної істини об’єднає молодь різного походження, відсуне на дальній план те, що її може розділяти, і в цей спосіб узгодить та об’єднає сили різного походження. Отож, прихильність до об’єктивної істини та орієнтація на постійне прагнення до неї повинні стати потужним чинником, що вчить молодь бути людьми, які взаємно розуміють одні одних і є вибачливими, спроможними до такої взаємодії, в якій об’єктивні чинники переважають особисті, а спільний інтерес бере гору над індивідуальним.