Однак лишень наближатиметься, бо накреслений вище шлях розвитку ніколи не буде завершеним. Коли б він став завершеним, ми б отримали цілком завершений науковий погляд на світ і життя. Отже, такий погляд так само ніколи не стане долею людини, як зовсім ніколи не стане нею завершення взагалі якої-небудь науки. Науки існують, поки живуть люди, а поки живуть люди, науки розвиваються. Ми справді не знаємо такої науки, яка би була повністю завершена й утворювала вже замкнену раз і назавжди цілість. Науки не тільки безперервно збагачуються щораз новішими відкриттями, а й інколи перебудовують свої фундаменти, як це робить, наприклад, на наших очах фізика. А якщо кожна наука безперервно розвивається, якщо жодна з них не може ніколи про себе сказати, що вже завершена і не підлягатиме жодній зміні, то тим менше можна вимагати від наукового погляду на світ, щоби коли-небудь постав перед нами у завершеному вигляді. Що більше, можна зрозуміти, чому в сфері наукової системи світу та життя поступ є таким неспішним, таким повільним, що декотрі взагалі не можуть його побачити і кажуть про застій.
Однак, хто зверне увагу на пограниччя між філософією і спеціальними науками, той не зазнає впливу цього песимізму. А пізнавши діяльність, яка здійснюється на цьому пограниччі, зрозуміє, в який спосіб філософське товариство, написавши на своєму стязі гасло наукового критицизму та критичної науки, все ж таки може допомагати у створенні картини світу та життя. Працюючи у сфері окремих філософських наук, воно також може брати участь у діяльності, яка здійснюється у пограниччі, завдяки якій елементи метафізичного погляду на світ – оскільки вони на це заслуговують – вводяться в науковий обіг. Ця діяльність не задовольнить потребу мати наукову картину світу та життя, яку має людина, бо праця над її створенням триватиме доти, доки продовжуватиметься наукова діяльність людини. Однак вона зможе задовольнити іншу істотну потребу людського розуму – потребу пошуку істини, потребу, відчутну тим гостріше, чим значущіші питання, які нас хвилюють. Польське філософське товариство шукало істину протягом перших двадцяти п’яти років свого існування; пошуку істини буде також присвячена його подальша діяльність.
Переклад з польської Маркіяна БоднарчукаПро достойність університету38
1. Я глибоко зворушений. Ціле сплетіння найвищих почуттів переповнює мою душу. І хоча сильне зворушення ускладнює мовлення, я прагну озвучити в цей урочистий момент те, що мною рухає, тому що так велить не тільки звичай, а й внутрішня потреба.
2. Отже, мені здається, що над усіма почуттями, які я відчуваю, в мені домінує почуття щирої вдячності до Гуманітарного факультету і Вченої ради Познаньського університету за таку вельми почесну, таку виняткову відзнаку, якою мене зволили удостоїти. В усьому світі високе звання почесного доктора, надане університетом, шанується і визнається як одна з найвищих відзнак, які взагалі існують. І це з двох причин. Велич цієї відзнаки має – по-перше – свою причину в самому її змісті. Могло б насправді здаватися, що немає в неї жодного визначеного змісту, оскільки наділяються нею і вчені, і артисти, і державні діячі, і військові командири, а отже, індивіди, діяльність яких ведеться у найрізноманітніших напрямках. Утім всі ці найрозмаїтіші типи почесних докторів мають певну спільну ознаку, яка пов’язується з буквальним значенням слова «доктор»; адже «доктор» – це is, qui docet, отже, вчитель. Так-от, про того, кого Університет нагороджує, і тим самим відзначає високим званням почесного доктора, очевидно, думають, що він може іншим слугувати за взірець, що може їх навчати своїм прикладом, як належить у цій сфері життя поводитися. А бути поставленим за взірець і даним за приклад – це неймовірно велика честь. Отож, вже зі самого змісту почесного докторату дійсно випливає велич цієї відзнаки.
3. Але є ще друга причина, яка з високого звання почесного доктора робить таку винятково велику відзнаку. Бо велич кожної почесті залежить не тільки від неї самої, а й від того, хто її надає. А в цьому разі її надає Університет.
Щоразу, як я вимовляю слово «Університет», я роблю це – визнаю – з певним пієтетом. Щоправда, вже минуло чимало років відтоді, як я вперше познайомився з цією інституцією; протягом майже піввіку я мав можливість її пізнавати спочатку як студент, а потім як викладач. Незважаючи на це, я донині відчуваю велику достойність Університету настільки живо, як тоді, коли з гордістю в серці я став членом університетської спільноти. Ця достойність випливає не тільки з давнього віку і славних традицій навчальних закладів, які мають цю назву. Її джерело – в самій ідеї Університету, яка усталилася з плином часу і визначає його функцію, котру він повинен виконувати в суспільному житті сучасного людства і різних його національних груп. Згідно з цією ідеєю завданням Університету є здобування наукових істин і припущень, а також поширення вміння їх досягати. Стрижнем та ядром університетської праці в такому разі є наукова творчість, як у мериторичному, так і в методологічному аспектах. Над Університетом тяжіє обов’язок відкриття щоразу нових наукових істин і припущень, а також удосконалення і поширення способів, які дають змогу їх відкривати. Із цих зусиль виростає будівля наукового знання, об’єктивного знання, яке вимагає визнання лише на підставі своєї логічної обґрунтованності і яке накиду-ється людському розумові винятково, але й непохильно, силою агрументів. Об’єктивний характер наукового дослідження проявляється саме в тому, що воно не приймає наказів від жодних зовнішніх чинників і не хоче слугувати жодним стороннім обставинам, а своїми володарями визнає тільки досвід і розумування, і що воно має тільки одне завдання: досягнення належно обґрунтованих істинних або принаймні максимально наближених до істини суджень.
Слугуючи цій меті, Університет дійсно сяє достойністю, що сходить на нього від величезної важливості функції, яку він виконує. Адже він несе людству світло чистого знання, збагачує і поглиблює науку, здобуває щораз нові істини та припущення – творить, одним словом, найвищі інтелектуальні цінності, які можуть випасти на долю людини.
4. На жаль, іноді бракує належного розуміння тих інтелектуальних цінностей, якими нас обдаровують наукові дослідження у формі об’єктивної істини. Бо хто насправді зацікавлений у цій об’єктивній істині? Вона коле очі, стає на перешкоді безлічі прагнень, які можуть досягти своєї мети лише за тієї умови, що вони наполегливо оминатимуть істину. Як наслідок, істину сміливо фальсифікують, у кращому разі – замовчують. Утім, так само як результати наукових досліджень все ефективніше вивільняють нас від тілесних недуг, так і низка моральних терзань, які мучать людство, зникла б чи зазнала значного пом’якшення, якби з’явилося бажання ними зайнятися з погляду об’єктивної істини. Наскільки б менше стало ненависті, що розділяє людство на завзято ворогуючі табори, якби спробувати спірні питання, які є вогнищем цієї ненависті, вирішити науковими способами! Бо тоді або вдалося б ці питання вирішити об’єктивно, або переконатися, що різні суперечні погляди є однаковою мірою необґрун-тованими, а отже, жоден із них не може вважатися правильним. Звідси об’єктивна істина і навіть саме лише щире прагнення до неї вносять заспокоєння в дискусії і в боротьбу протилежних суджень та, усуваючи взаємну ворожнечу між людьми, дає їм те, що їх примирює і налаштовує одне до одного доброзичливо. У цей спосіб служіння об’єктивній істині набуває етичного значення і може ставати у щораз вищому ступені справжнім благословенням людству.