Тож можна сказати, що апріорні науки, або раціональні, саме тому слушно називаються також дедуктивними науками, що повинні послуговуватися дедукцією, коли хочуть остаточно обґрунтувати свої твердження, хоча доходити до своїх тверджень можуть як за допомогою дедукції, так і за допомогою індукції. А науки апостеріорні, або емпіричні, саме тому слушно називаються також індуктивними науками, що є єдиними науками, в яких індукція може слугувати для остаточного обґрунтування тверджень, попри те, що доходити до своїх тверджень індуктивні науки можуть як шляхом індукції, так і дедукції, попри те, що вони також послуговуються дедукцією як допоміжним засобом під час перевірки деяких своїх припущень.
Так само як точне визначення поняття «науки, яка спирається на розум, незалежно від досвіду» і «науки, яка спирається на досвід» дає змогу провести виразну межу між апріорними та апостеріорними науками, так і чітке розмежування понять «науки дедуктивної» та «науки індуктивної» виявляє неслушність наведених у вступі тверджень Міла, які затирають різницю між науками дедуктивними і науками індуктивними. І якщо той самий Міл разом із багатьма іншими висновує, що всі індуктивні науки мають тенденцію до того, аби стати дедуктивними, і якщо вбачає в цій зміні прояв поступу індуктивних наук35, він висловлюється не зовсім точно. Аджє ніколи індуктивна наука не може стати дедуктивною; натомість можна індуктивну науку, якщо вона досягла певного рівня розвитку, вбрати у дедуктивні шати, викласти її дедуктивним чином, систематизувати її за допомогою дедуктивного методу (у цьому разі цей метод також відомий як синтетичний). Так само можна дедуктивну науку вбрати в індуктивні шати, викласти її індуктивним чином, систематизувати за допомогою індуктивного методу (у цьому разі цей метод відомий як аналітичний). Але метод систематизації і викладення певної науки є для її справжнього характеру (дедуктивного чи індуктивного) так само неважливим, як і метод, за допомогою якого вона доходить до своїх тверджень. Адже саме цей характер є вирішальним для остаточного обґрунтування тверджень. І хоча ту чи іншу індуктивну науку цілковито перебирають у дедуктивні шати, ніколи в ній дедукція не слугуватиме методом остаточного обґрунтування, а лише тимчасово обґрунтовуватиме систематизовані у цьому вигляді твердження; і хоча ту чи іншу дедуктивну науку цілковито вбирають – наприклад, з дидактичних поглядів – в індуктивні шати, ніколи індукція не слугуватиме у ній методом остаточного обґрунтування, а лише тимчасово обґрунтовуватиме систематизовані у цьому вигляді твердження. Як тільки у дедуктивній науці, вбраній в шати індуктивної системи, з’явиться потреба остаточного обґрунтування того чи іншого твердження, цього ніколи не можна буде досягти за допомогою індукції; і як тільки в індуктивній науці, вбраній в шати дедуктивної системи, виникне спірне питання, почнеться боротьба різних поглядів і гіпотез, остаточного рішення ніколи не буде досягнуто через дедукцію. Саме в цьому проявляється, власне, дедуктивний характер наук першого виду та індуктивний – наук другого виду.
Отож, усі непорозуміння щодо розрізнення та розмежування наук, які «спираються на розум» і «незалежних від досвіду», тобто апріорних, чи раціональних, які також є дедуктивними науками, і наук, які «спираються на досвід», тобто апостеріорних, чи емпіричних, які водночас є індуктивними, беруть початок у тому, що підставу цього розрізнення шукають не там, де потрібно, деколи вбачаючи її в походженні понять, які входять до складу цих наук, деколи у способі, яким вони доходять до своїх тверджень, а деколи у способі, яким вони ці твердження систематизують, тоді як тут йдеться лише про спосіб, яким кожна наука свої твердження обґрунтовує остаточно і який для кожної науки є найсуттєвішою річчю. Тому у розрізненні обох видів наук, яке здійснюється на цій підставі, проявляються ще інші два моменти, які розмежовують науки, що «спираються на розум», і науки, що «спираються на досвід». Першим із цих моментів є та обставина, що апріорні науки можуть пишатися надійними твердженнями, тоді як апостеріорні науки не можуть вийти за межі правдоподібних тверджень; другим із цих моментів є та обставина, що апріорні науки ніколи не мають справи з фактами, тоді як апостеріорні науки оперують фактами. Отже, хто вважає, що, вбираючи індуктивну науку в шати дедуктивної системи, надає тим самим 'її твердженням певності, піддається омані, приймаючи форму за суть.
Переклад з польської Ігоря КарівцяПро філософію36
(Фрагмент)
Можна було б закинути нашому Товариству… що воно, хоча й називається філософським, та, все ж, надто мало, або радше, зовсім не займається проблемою поглядів на світ і життя. Адже це, як справедливо хтось би міг сказати, найважливіша сфера всякої, належним чином усвідомленої, філософської діяльності, позаяк формуванню такої думки слугували і слугують найвищі творчі зусилля найбільших філософів усіх часів. А хто ж заперечить, що потреба у філософському погляді на світ і на життя стає все нагальнішою в нашому суспільстві? Доказом цього є факт, що з’явилися також і в нас окремі об’єднання, які пропагують певні погляди на світ і на життя або які прагнуть полегшити для своїх учасників формування цих поглядів. Ці прагнення повинні шукати свого заспокоєння поза Польським філософським товариством, яке, можливо, в цей спосіб не виконує найважливішого з поставлених перед ним завдань.
Справа філософського погляду на світ і на життя, безперечно, є проблемою надважливою для кожного, кому недостатньо традиційного релігійного погляду, та хто, разом із тим, не вміє дивитися на світ і жити бездумно. Але ж чи може займатися поширенням якого-небудь філософського, тобто метафізичного, погляду на світ і на життя організація, яка має та прагне зберегти характер наукового товариства, присвяченого лише методичній дослідницькій діяльності? Чи може бути громадою послідовників певної метафізичної системи товариство, котре, засноване в 100-ту річницю смерті І. Канта, обрало своїм чільним принципом науковий критицизм, як я мав честь про це наголосити 25 років тому на урочистому відкритті Польського філософського товариства37. Чи не виключає науковий критицизм прийняття та поширення поглядів, претендуючи на те, що вони дають остаточну відповідь на найважчі питання, які постають перед людиною? На питання, що торкаються сутності, початку і мети всякого буття, а також призначення людини? Чи можна яку-небудь відповідь на такі питання обґрунтувати науковими методами, зробити її правдоподібною за допомогою логічної аргументації? Видається, що між філософським, тобто метафізичним, поглядом на світ і наукою лежить нездоланна прірва, як це ще перед Кантом і значно чіткіше за нього відзначив Девід Г’юм. Отже, бажаючи дотримуватися наукового погляду, наше Товариство дійсно не може задовольнити потреби тих осіб, у яких на серці лежить, головно, формування в себе або обґрунтування філософського, тобто метафізичного, погляду на світ.
Але з такого стану справ не можна ні робити Товариству закид, ані доходити також висновків стосовно позиції, яку окремі його члени займають щодо проблеми філософського погляду на світ. Бо, як видається, відношення філософського погляду на світ до науки не таке просте, як інколи вважають його противники, котрі від імені методичної точності виступають проти того, що вважають надмірною претензією людського розуму, який виходить за визначені для нього межі пізнання. Ті, що просто розпалюють ворожнечу поміж філософським поглядом на світ і наукою, лишень прислухаються до одного із застережень Іммануїла Канта, а саме застереження, щоб не потрапити в пастку догматизму; однак вони забувають про друге застереження: уникаючи догматизму, не дати себе штовхнути в обійми скептицизму. Відомо, в який спосіб Кант намагався уникнути скептицизму, який загрожує кожному, хто не хоче бути догматиком: відмовивши розуму, у звичному значенні цього слова, у здатності знаходити відповіді на питання про світ і життя, він визнав поряд із тим розумом, котрий назвав теоретичним, якийсь інший розум, назвавши його практичним розумом. І власне з цього практичного «розуму» людина, згідно з Кантом, формує свій погляд на світ і життя, зосереджуючись на прийнятті існування Бога, безсмертя душі та свободи волі. Метод Канта не є унікальним. Ще задовго до нього деякі філософи визнавали, окрім раціонального шляху, деякі інші шляхи, котрі ведуть до переконань, які вони вважали знаннями; Платон говорив про споглядання ідей, а Плотин – про екстаз; після Канта теж не забракло прихильників «інтелектуального споглядання», «інтуїції» тощо. Але як би ми не назвали ті нерозумні джерела переконань, це завжди будуть джерела, що знаходяться поза розумом, а отже, й переконання, отримані з цих джерел, завжди будуть нераціональні, тобто ірраціональні, а тим самим ті переконання, якби навіть і формували знання, не матимуть ані наукового характеру, ані те знання не буде наукою. Тут не буде місця для аргументування – можна тільки сказати тому, хто не переконаний, «дивись» або «слухай» – а хто, дивлячись, не бачить або не чує, за нього можна тільки уболівати, але переконати його неможливо.