Якщо ми пам’ятаємо про умову, котра повинна виконуватися з метою прокладання шляху до визнання аксіоми, тоді й другий аргумент еволюціоністів втрачає свою силу, якою завдячував тільки приховуванню такої дрібнички, котра, однак, є важливою частиною факту, про який ми говоримо. Адже ця умова знову відновлює цілковиту подібність між теоретичними судженнями та моральним оцінюванням, подібність, котра виглядала порушеною фактом, який еволюціоністи описали неточно. Важко не помітити, що й етичні за змістом аксіоми також можуть визнаватися, якщо в нас самих будуть усунені приховані перешкоди. А якщо у сфері відмінності істини від хиби цією перешкодою була відсутність відповідних абстрактних понять, то на ґрунті розрізнення зла і добра такою перешкодою є відсутність відповідних почуттів. Позаяк незрівнянно важче розбудити в комусь такі почуття, яких він не має, аніж схилити його до створення певних абстрактних понять, то з цього можна виснувати, що етичні аксіоми визнати складніше, аніж теоретичні аксіоми. Для визнання основних етичних вимог слушними необхідна певна інтелектуальна зрілість. Людина без освіти й дитина приймають твердження, котрих не можуть зрозуміти, на основі поваги до того, хто ці твердження висловлює; а моральні норми теж мають ґрунтуватися на повазі до того, хто їх виголошує доти, доки людина не буде готовою, на основі відповідних почуттів, визнати істинність виголошених аксіом, що становлять принципи моральної поведінки. Вишкіл розуму полягає у створенні понять, необхідних для усвідомлення певних засадничих істин і вивчення засобів виведення невідомих ще істин на основі засадничих істин; а формування характеру, надміру занедбуване, прагне до розвитку почуттів, необхідних для визнання моральних принципів і для виведення з цих принципів правил поведінки в повсякденних ситуаціях. Формування характеру є набагато складнішим за вишкіл розуму, з огляду на це більше людей усвідомлює теоретичні принципи, аніж етичні принципи, тому маємо більше людей розумних, аніж моральних, а вченість прославляють значно більше, аніж чесність – на жаль!
Алє що перешкоди, які унеможливлюють визнання етичних принципів, є справді більшими від перешкод, які протидіють визнанню теоретичних аксіом, доводить спосіб, у який розвивається кожна дитина. Немає потреби багато казати про те, що дитина значно раніше засвоює абстрактні поняття, аніж почуття, які ведуть її до визнання моральних принципів. Скільки ж то треба часу, щоб виховати в людини почуття вдячності, а скільки є людей, які за все своє життя не можуть виховати в собі це почуття. Отже, чи потрібно дивуватися тому, що такі люди не визнають найочевидніших етичних принципів? А оскільки, як навчають природничі науки, розвиток кожного індивіда є віддзеркаленням розвитку всього роду, до якого людина належить, то легко зрозуміти чому все людство, яке за рівнем розумового розвитку знаходиться відносно високо, з позиції розвитку моральних почуттів ще повинно досягти набагато вищого рівня. Інакше і не може бути, бо ж нам відомо, як у кожної окремої людини інтелектуальний розвиток значно випереджає її етичний розвиток.
* * *
Коротко повторимо наші міркування. Аби довести, що не існує загальних та завжди обов’язкових етичних принципів, еволюціоністи покликаються на два види фактів. По-перше, вони стверджують, що зовсім немає згоди щодо етичних принципів і правил, кожен народ має інший погляд на це питання. Але я показав, що відсутність згоди щодо відповіді, котру слід дати на яке-небудь питання, не є доказом того, що такої відповіді немає, а лишень показує, що правильна відповідь нам не відома або ми не вміємо переконати інших в її правильності. Якщо ми запитаємо вчених, скільки є зірок на небі чи якими були первісні оселі арійців, то почуємо найрізноманітніші відповіді, але не через те, що, ймовірно, кількість зірок не є визначена, чи, можливо, первісних осель наших пращурів не було ні тут, ні там, а тому, що наука та засоби дослідження ще недостатньо розвинені, щоб дати переконливі відповіді на ці питання. Відповідь існує, і правильною є тільки одна-однісінька відповідь; та ми тієї відповіді ще не знаємо. Тому відсутність загальної згоди щодо моральних істин зовсім не може бути доказом того, що такі істини не існують.
Другим фактом, на який покликаються етичні еволюціоністи, є та обставина, що в царині етики начебто немає визнаних усіма аксіом, які би могли слугувати основою для виведення загальних принципів поведінки. Проте ми переконалися, що навіть теоретичні аксіоми не бувають безумовно визнані, а тільки тоді, коли будуть усунені певні перешкоди, які унеможливлюють це визнання. У сфері теоретичних аксіом такою перешкодою є відсутність абстрактних понять, наслідком чого є недостатньо розвинений розум, а в сфері етичних аксіом перешкодою є брак певних почуттів, і як наслідок – недостатньо розвинене сумління. А позаяк почуття прищепити значно важче, ніж сформувати абстрактні поняття, позаяк розвиток людського сумління потребує більше часу, ніж розвиток інтелекту, тож легко зрозуміти, чому кількість визнаних аксіом і кількість тих, хто їх усвідомлює, є такою малою для тверджень морального змісту відносно теоретичних тверджень.
У такий спосіб усунена дилема між теорією еволюції та абсолютною етикою. Ніхто не народжується зі сформованою етичною системою, так само, як ніхто не приходить у світ зі сформованою системою логіки в голові. Алє кожна людина наділена первинними зародками розуму і сумління. а від оточення, від умов її життя, від найрізноманітніших обставин залежить, чи будуть і до якого рівня будуть розвинені ці зародки. Чим далі просувається шляхом цього розвитку людство та кожен його представник, тим більшим буде запас істин, як теоретичних, так і моральних, які пізнає.
Отож, між теорією еволюції та абсолютною етикою зовсім немає суперечності. Навпаки, теорія еволюції чудово пояснює, чому абсолютна етика, якщо вже існує, не завжди та не всюди буває визнаною. Помилка еволюційної етики полягає в тому, що вона наказує розвиватися моральним істинам, що є недоречно; адже істина завжди є та сама, вона не змінюється і не розвивається. якщо істиною є те, що Міцкевич народився в 1798 р., якщо є істиною те, що ближнього треба любити, якщо є істиною, що симфонії Бетговена прекрасні, тоді ці істини завжди й усюди є істинами. Не істини проходять різні ступені розвитку так, що сьогодні є істиною одне, а завтра – інше, а тільки людство змінюється, розвивається з погляду розуму, сумління та естетичного смаку, і зрештою щораз більше позбувається помилок і щоразу приходить до відкриття все нових, невідомих йому до цього віковічних істин. І до того самого рівня розвиваються науки, зайняті відкриттям, формулюванням і обґрунтуванням цих істин. Людство підлягає законам еволюції, його витвори підлягають їм також; але еволюцію ніколи не можна застосовувати до речей, які не залежні від людства. Бо коли б людство, або щось на нього подібне, не існувало, все-таки, окрім того, було б істиною, що два помножити на два – це чотири, що потрібно любити ближнього. Тільки ж тоді ці істини не висловлювалися б і не застосовувалися б на практиці.
Еволюційна етика доводить, що природознавці, які починають філософувати, роблять поспішні висновки. А якщо ще потрібний окремий аргумент на користь того, що філософія має право на існування навіть з огляду на величезний поступ природничих наук, якими дехто прагне замінити філософію, то таким аргументом можуть бути результати сьогоднішнього розмірковування. Аджє ніхто не заперечить ані важливості, ані високого рівня розвитку природничих наук, якого вони тепер досягли. Алє й з огляду на це, нам ще більше потрібна філософія, що не переставала б проголошувати давню істину: «Ne sutor ultra crepidam»8.