Був час, коли людство не знало логіки. В «Іліяді» та «Одисеї» відсутні згадки про правила мислення. Та все ж герої й героїні Гомера мислили, а мислячи, вони інколи помилялися, а інколи були праві. А селянин з XIX ст. та навіть семирічна дитина хоча б і найактивнішого сучасного філософа знають про логіку стільки ж, як і син Гектора чи сам Гектор. Але прецінь і селянин, і дитина філософа, і Гектор мислили та мислять, і не завжди їхні думки є хибними. Тільки що вони не вміють ані собі, ані іншим пояснити, чому ж інколи їхня думка влучна та правдива, а інколи помилкова і з істиною незгодна. А ми сьогодні знаємо, що і Гектор, і селянин, і дитина, коли, роздумуючи, доходять правильних висновків, повинні мислити відповідно до логічних норм, відповідно до загальнообов’язкових принципів логіки, але що мислять вони так несвідомо, не знаючи цих норм і принципів. Адже тільки відносно невелика кількість людей володіє знаннями з логіки; а чи хто-небудь стверджує на підставі цього факту, що немає принципів, яким кожен, хто прагне дійти до істини, повинен і мусить підпорядкувати своє мислення?
Отже, незнання загальнообов’язкових принципів чи відсутність згоди стосовно цих принципів не є доказом, що таких принципів зовсім немає. Коли хтось вважає правильною таку норму, а інший – іншу, це лише означає, що та галузь людського знання, яка займається виявленням і формулюванням цих норм, ще недостатньо розвинена для того, аби мати всебічно обґрунтовані та остаточно встановлені висновки. Це стосується як логіки, так і етики. Якщо певні принципи поведінки не визнаються усіма, то причини цього, на підставі продемонстрованої подібності, слід шукати в тих самих обставинах, котрі спричинилися та спричиняються до такого стану справ у царині логіки. Якщо відсутність загальновизнаних принципів мислення зумовлена не тим, що вони не існують, а тим, що наука, яка займається створенням тих принципів, тобто логіка, ще недостатньо розвинена для того, аби їх надавати, тоді відсутність загальновизнаних моральних принципів найвірогідніше можна пояснити тим, що етика, метою якої є формулювання таких принципів, ще не настільки розвинена, щоби справлятися зі своїм завданням.
Отже, висновки, котрих еволюціоністи доходять, відштовхуючись від змінності та різниці в моральному оцінюванні, є хибними; бо коли б вони були правильними, то стосувалися б також логічного оцінювання, яке відрізняє істину від хиби, а тоді б вели до цілковитої зневіри, позбавляючи людство здатності розпізнавати те, що дійсно істинне, й те, що справді хибне. Не бракує, щоправда, послідовників еволюційної теорії, котрі у схожий спосіб, як і до поглядів етичних, пристосовують цю теорію до теоретичних поглядів, пропагуючи вчення про «відносну» істину. Але через такий підхід втрачають ґрунт під ногами. Адже, якщо всі істини є відносними, тоді відносною є й істина, що всі істини є відносними. І в такому разі важко категорично стверджувати, що істина є відносною, та не залишається нічого іншого, як повернутися до абсолютної істини або відмовитися від будь-якого твердження. Але що ж має означати, наприклад, твердження: тільки відносною є істина, що два помножити на два було чотири? Чи може коли-небудь настати такий час, коли людство прийде до переконання, що останнє твердження не є абсолютно істинним? Чи можуть існувати, припустимо, на Юпітері інші істоти, які б вважали, що два помножити на два буде п’ять? А коли б такі істоти існували, чи ми тоді слушно не стверджували б, що їхня думка хибна? Справді, важко з цього зрозуміти, чим є ці «відносні» істини.
До цього часу еволюціоністи ще не могли довести, що немає загальнообов’язкових моральних принципів; а факти, до яких вони звертаються, тільки показують, що наукова етика досі не була спроможною проголошувати та встановлювати безсумнівні моральні принципи.
Але еволюціоністи не здаються. Побачивши, що наведений ними аргумент щодо змінності та різниці моральних норм не веде до мети, наводять інший аргумент, і то цілком поважний, завдяки якому вони мають чимало послідовників. А саме вказують на той факт, що у сфері теоретичних переконань існують так звані аксіоми, думки, котрі кожен, кому вони відомі, визнає слушними. Такою аксіомою є, наприклад, твердження про те, що частина менша від цілого. Вони кажуть, що в царині прийняття рішень морального змісту бракує таких аксіом; у сфері етики нічого подібного немає. У те, що частина є меншою за цілість, повірить і найбільш дика та найменш цивілізована людина; в цьому питанні нам можна розраховувати на загальну згоду представників найрізноманітніших народів усіх часів. Але в тому, що потрібно любити ближнього, як самого себе, чи, що не треба іншим робити того, чого не хочеш, щоб робили тобі, переконана тільки невелика частина людства, і цей принцип своєю переконливістю не може рівнятися з аксіомами.
Це аргумент, яким неможливо легковажити. Він ґрунтується на факті, схожому до того, котрий був підставою першого аргументу. Цей перший аргумент покликався на відсутність згоди щодо моральних принципів; другий же вказує на відсутність загальної згоди щодо основних етичних тверджень, протиставляючи цій незгоді згоду, яка панує щодо визнавання теоретичних аксіом. У такий спосіб сам по собі цей аргумент не є загрозою для можливого існування абсолютної етики, але він руйнує подібність між логікою та етикою, яка слугувала нам для спростування першого аргументу. І що тоді нам потрібно робити?
Передусім потрібно, як ми це вчинили стосовно попереднього аргументу, усвідомити собі сам факт і пояснити його. Еволюціоністи покликаються на той факт, згідно з яким кожна без винятку людина визнає істинним твердження, що частина є менша від цілого. Отож, нам належить звернути увагу на те, що цей факт не є цілком з’ясований у зазначений спосіб. Якщо я звернуся до негра з Центральної Африки чи до дитини й скажу зрозумілою для них мовою, що частина є менша від цілого, ні дитина, ні негр мене не зрозуміють. Бо вони не звикли мислити за допомогою абстрактних понять. Для того, щоби негр і дитина визнали істиною те, що я їм кажу, спершу потрібно усунути перешкоди, які не дають їхньому мисленню зрозуміти те, що вони чують. Для дорослого негра це не є важке завдання. За допомогою кількох прикладів я навчу його тому, що слід розуміти під частиною, а що – під цілим, і негр, сформувавши для себе відповідні поняття, скоро визнає мою правоту і повірить, що частина, безумовно, менша від цілого. Однак значно важча справа з дитиною, наприклад, п’ятирічною. Немає способу пояснити їй абстрактне поняття цілого, і після кількох таких безплідних спроб залишимо її в спокої, втішаючись хіба тим, що коли подорослішає та розвинеться розумово, тоді легко переконається в істинності висловленої аксіоми. Тому в дитині ми не маємо можливості усунути перешкоди, які не дають їй змоги зрозуміти, що частина менша від цілого.
Отже, той факт, яким еволюціоністи намагаються обґрунтувати свій другий аргумент, після детального вивчення виявляється таким, що не кожна людина беззастережно визнає істинами аксіоми, а тільки та, в інтелекті якої не має перешкод для здійснення такого визнання. Тому не усі визнають, що частина є меншою за цілість, а тільки ті, розум яких знаходиться на певному щаблі розвитку. Це зауваження, яке, можливо, виглядає дріб’язковим, а привертання уваги до умови, за якої настає визнання аксіом, більшість може назвати схоластичним педантизмом – але якщо де-небудь педантизм не тільки дозволено, а й рекомендовано, то це у філософії, адже «minimus error in principio, maximus in fine»7.