Всего за 105 руб. Купить полную версию
Представниця роду Гулаків О. Шляхова розповідає, що біля церкви було не лише приміщення школи, в якій вона вчилася в початкових класах, а й невеличке кладовище, на якому ховали священиків та служителів церкви. Але через радянський вандалізм та безбожність у Городищі від нього не залишилося й сліду.
Із розповідей місцевих жителів, зокрема П. Шляхового, відомо про руйнування, паплюження могил священиків та самого кладовища. Так, за його словами, у 50-х рр. ХХ ст. при будівництві мосту через р. Вільшанку землю для насипу набирали з місця, де була церква. У той час П. Шляховий працював шофером і на власні очі бачив руйнування склепу, як «у ньому падали й ламалися дерев’яні домовини священнослужителів». Вочевидь, у склепі покоїлися останки як служителів церкви, так і священиків роду Гулаків-Артемовських: отців Патрикія, Петра, Степана, Василя. На жаль, через безбожність та манкуртство частини жителів міста їх так і не перепоховали, як належить, а розбиті домовини відвезли на Курган Слави, де, скинувши в яму, засипали землею з того ж кладовища.
В. Гулак, житель міста й нащадок роду Гулаків-Артемовських, своєю розповіддю підтверджує слова П. Шляхового.
За його словами, у 1953 р., коли ще юнаком відвідував За-греблянську школу, він став свідком того, «як під час будівельних робіт на р. Вільшанці грейдером було розрите поховання: вузеньке приміщення під землею, куди вели сходинки, немов до льоху, в якому по обидва боки стояли дерев’яні домовини, що були не дощаті, а довбанки в дереві».
Уродженець містечка А. Журавель розповідає, що змалку разом із друзями-однолітками гуляв на цвинтарі, що був нижче Покровської церкви. Він добре пам’ятає, що серед поховань там були й могили радянських та німецьких солдатів, «оскільки бабуся частенько його сварила, щоб не підходили до німецької». Уже в дорослому віці, коли він працював водієм вантажівки на будівництві мосту через р. Вільшанка, на власні очі бачив, як було розрите кладовище. Запали йому в пам’ять жахливі картини паплюження кладовища: «Бульдозер горнув землю на купу, а екскаватор черпав звідти землю разом з останками, уламками домовин та піском». Усю ту землю відвозили на місце, що було відведене для спорудження Кургану Слави. «Там змішалися останки і з нашої солдатської могили, і з німецької, і священиків церкви. Щоб робили перепоховання – такого не пам’ятаю», – згадує А. Журавель.
Н. Очковська розповідає, як із мамою ходили до церкви святити вербу. Біля церкви був дерев’яний будиночок – початкова школа, яку Н. Очковська відвідувала, а батьки їй розповідали, що в ній споконвіку жили священики та їхні сім’ї. Поруч зі школою була попівська криниця, а нижче – кладовище.
Чоловік Н. Очковської В. Очковський у 50-х рр. ХХ ст. працював на грейдері під час будівництва мосту через річку. Землю брали біля Покровської церкви, й коли В. Очковський натрапив на склеп, то вирішив із колегою його оглянути. З цікавості вони відкрили одну з домовин: витягли протрухлу труну й відкрили – там лежав чоловік із великим хрестом на грудях. Згодом цеглу зі склепу почали розбирати мешканці міста для власних потреб, а домовини, останки священиків та шматки зітлілого одягу лежали просто неба. Потім усі останки закопали на цьому ж місці, а землю для насипу мосту брали вже з верхніх шарів. Пізніше, наприкінці 60-х рр. ХХ ст., коли споруджували Курган Слави, землю брали з того ж таки кладовища й разом з останками людей відвозили на насип.
Про те, як дзвони Покровської церкви скликали людей на службу, пам’ятає уродженка міста В. Лисак (Короп). Вона пригадує, як у 1934 р. пішла до церковнопарафіяльної школи, що розміщувалася в колишній попівській хаті й до якої ходив ще її батько. Жінка розповідає, що «коли одного разу поверталася зі школи, то бачила, як знімали дзвони з церкви. Останнім священиком церкви Покрови Пресвятої Богородиці був отець Каламацький, якого репресували. До кінця Великої Вітчизняної війни приміщення церкви використовували як комору для зерна, а після війни – розібрали. Були розриті могили, й людські рештки валялися по всьому кладовищу, а учні й навіть дорослі грали ними у футбол».
У пам’яті народній збереглися й інші місця, пов’язані з родом священиків Гулаків-Артемовських. Жителі міста пам’ятають і стару дорогу, що вела від церкви до хутора Піщаного, де стояла родинна садиба Гулаків-Артемовських і були попівські луки зі ставочком, де випасалася худоба й стояв млин, і височили гори Кучугури. Нині на місці колишньої садиби Артемовських лише стара криниця. Як свідчать старожили, це те саме джерело, з якого малий Петро пив колись воду. Про місце ж самої родинної Покровської церкви нагадує збудована зовсім недавно каплиця.
Розділ четвертий. Дитинство. Юність. Бурса. Академія
Петро Гулак-Артемовський, український прозаїк, поет, вчений, перекладач, народився 16 січня (27 січня за ст. ст.) 1790 р. у родині священика Покровської церкви Петра Патрикійовича та його дружини Уляни в м. Городище, що на Черкащині. Батько майбутнього письменника походив зі шляхетсько-козацького роду та володів невеликим хутором із 60 десятинами землі (згодом у народі його називатимуть Гулаківщина). У родині зберігся переказ про те, що батька, який відзначався палким патріотизмом, під час Коліївщини (1768 р.) жорстоко покарали різками польські пани. Як розповідав історик М. Костомаров, «поет зберігав ці різки й охоче показував їх гостям».
Коротке мужнє ім’я Петро походить із Стародавньої Греції, у перекладі означає «скеля», «камінь». То якими рисами характеру наділені чоловіки, котрих так нарекли при народженні?
Апостол Петро єдиний з усіх дванадцяти апостолів весь час намагався поєднати християнську покору з войовничістю, а то й люттю. Це притаманно й іншим людям з цим ім’ям.
З дитячих років Петро зростає вельми самолюбною, нерідко хворобливою людиною. Він досить рухливий і добродушний, але на образи реагує украй важко. його зменшувальне ім’я – Петрик – говорить про його довірливість, м’якість, можливо, навіть надмірну дитячу ніжність, і тим болючіше йому буває при зіткненні з грубістю й образою. У цьому імені відсутня пластичність, тож західний варіант його – Пітер – у цьому сенсі набагато виграшніший.
Петро – допитливий хлопчик. З раннього віку він засипає батьків питаннями. Його цікавить усе: навіщо будують гнізда пташки, де вночі перебувають трамваї, як улаштований будильник. Маленький Петро музично обдарований, у нього може бути співучий голос. Батькам було б непогано влаштувати сина в музичну школу. Петро вчиться легко і не заважає вчителям. Юнаком колекціонує фотографії артистів і музичні записи.
Після школи Петро прагне продовжити освіту. Працюючи, бореться за лідерство і тому дуже ретельно ставиться до своєї професійної підготовки. У нього є схильність до аналізу й систематизації, тому він може стати слідчим, математиком, інженером.
Одним словом, Петро не вельми пристосований пом’якшувати конфлікти, швидше за все він намагатиметься приховати свою вразливу душу за якою-небудь маскою. Нерідко такою маскою стає цинізм, у більш пом’якшеному вигляді це проявляється в іронічності й глузливості, може бути, що Петро перетвориться на замкнуту людину, знаходячи віддушину в книгах, музиці, творчості або в спілкуванні зі справді близькими йому людьми, яких у нього буде не так уже й багато.
Цікаво, що при всій своїй вразливості Петро часто вважає за потрібне говорити людям в очі те, що він про них думає, не помічаючи, що аналогічні дії оточення щодо нього є джерелом його власних трагедій. Якщо Петро навчиться розуміти людей, то звільнить себе від безлічі тяжких переживань і прекрасно зможе проявити світлі сторони свого характеру, які забезпечать йому вдалу долю, щасливу родину і безліч справжніх друзів.