Потреба в єднанні, з одного боку, і поширення християнства – з іншого, породжували серед віруючих переконання, що якщо окремий християнин може бути слабким і нетвердим у вірі, якщо в окремих громадах можуть бути чвари й негаразди, то об’єднання християн в цілому наділене Духом Святим і Божою благодаттю. Відбуваються зміни в понятті екклесії. Екклесія – уже не просто конкретна громада християн певного міста, як це було в часи створення Об’явлення Івана Богослова, а всезагальна Церква, містично пов’язана з божеством (уперше вислів «всезагальна» – «католицька» церква було вжито в листах Ігнатія Антіохійського). Сприйняття церкви як певного абстрактного поняття, відмінного від людей, що її складають, зустрічається вже в деяких новозавітних творах, зокрема в найбільш пізньому з усіх послань Павла – Посланні до Ефесян. Там сказано, що Христос «полюбив Церкву, і віддав за неї Себе, щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого…»6
Наступним кроком у розвитку поняття містичної церкви стала ідея її непогрішимості: помилятися можуть окремі християни, Церква помилятися не може. Цю ідею висунув Тертулліан (християнський теолог і письменник II – початку III ст.), який обґрунтовував її тим, що Церква одержала Святий Дух від самого Христа через апостолів, які заснували християнські громади. Саме на межі II—III ст. починають посилено поширюватися перекази про заснування кожної великої християнської громади безпосередньо якимось учнем Ісуса; починають укладатися списки керівників цих громад, що сходять до апостолів. іриней, єпископ ліонський, у своїй книзі «Проти єресей» говорить про заснування християнської громади Риму Петром і Павлом. Так стала створюватися нова – церковна – традиція, що відрізнялася від давньої традиції перших християнських проповідників.
Паралельно з абстрагуванням поняття «церква» відбувалося посилення влади кліру всередині громад. Єпископ отримує одноосібне право здійснювати обряд причастя, висвячувати інших пресвітерів і дияконів, представляти свою громаду в зносинах з іншими християнськими громадами. Піднесення єпископа пояснюється необхідністю подолати розбрід, зосередити особливий авторитет у однієї особи, досягти єдності. Але єдності можна було досягти тільки за умови існування однієї віри, однієї церкви, одного порядку. Цей порядок, відповідно до містичного уявлення про Церкву, мав відповідати порядку небесному: один Бог – один єпископ. По суті, це відкривало можливість зосередити в руках єпископа функції вчителя віри, пророка, наглядача. істинність християнського вчення тепер визначалася не усною традицією і навіть не писанням апостолів, а словом і рішенням єпископа, на якого перейшла «апостольська благодать».
Поступово з поширенням християнства збільшується кількість єпископів. Єпископ з головного міста провінції зайняв нібито чільне положення над іншими. До початку IV ст. виділилися єпископи Риму, Александрії, Антіохії, а згодом і Константинополя. Вони отримали юрисдикцію над кліриками великих округів, могли скликати помісні собори. Таких єпископів стали називати митрополитами (від грец. «людина з головного міста», метрополії). Звичай називати римського єпископа папою поширюється з V століття. Паралельно з ускладненням ієрархії вищих служителів церкви збільшується й кількість різних нижчих її чинів: з’являються помічники дияконів, читці, різноманітні служки. Церква перетворюється на ієрархічну багатоступеневу організацію, де нижчі чини залежать від вищих.
Зовнішнім проявом змін, які відбулися в християнських громадах, була поява особливих будівель для богослужінь. Єпископальна церква прагнула до особливої урочистості богослужби, яка замінила б палке слово мандрівного пророка. Необхідно було створити обстановку, яка відрізнялася б від обставин повсякденного життя. Для зборів християн стали використовуватися спеціальні приміщення, де проходили богослужіння й здійснювалися обряди. Такі будівлі називалися «Господнім домом» (по-грец. «кіріакон», звідси пішло українське слово «церква» й німецьке «кірха»).
Здавалося б, що в Римській імперії вже були створені умови для визнання християнства офіційною релігією. Однак на практиці все було інакше: посилилися гоніння на християн. Що ж стало причиною цього? Християнство на початку III ст. починає поширюватися в середовищі солдатів; багато з них, прийнявши християнство, продовжували службу в армії, оскільки ця служба була єдиним джерелом їхнього існування, але сам факт появи таких солдатів, брати яких по вірі часто не бажали служити в армії, не міг не турбувати імператорів. Також іще однією причиною посилення негативного ставлення імператорів до християнської церкви в середині III ст. була економічна і політична криза, що настала в країні. Справа в тому, що ця криза збіглася зі зміцненням церковної організації християн і певною мірою чимсь сприяла їй (організовані християнські громади могли краще зберегтися і навіть ставати притулком для всіх постраждалих під час смут і міжусобних воєн); зростало й багатство Церкви. Ця організація почала видаватися небезпечною імператорам, які найчастіше приходили до влади за допомогою армії, не були впевнені в міцності своєї влади й побоювалися безперервних змов і виступів. У середині III століття починаються офіційні гоніння, спрямовані виключно проти християн. Однак ці репресії, незважаючи на всю свою масовість, не принесли бажаного результату.
У 311 році імператор Галерій, якого за часів імператора Діоклетіана вважали головним переслідувачем християн, змушений був ці переслідування скасувати. За два роки два правителя імперії – Костянтин і Ліциній підписали Міланський едикт, який, по суті, легалізував християнську церкву. Згідно з Міланським едиктом, християни отримували право відкрито правити свої богослужіння, церковні організації могли володіти будь-яким майном, у тому числі й нерухомим. Навіть раніше конфісковане майно повертали християнам. Таким чином, формально християнство ставало лише одним з численних дозволених культів імперії. Причому сам Костянтин, який став на той час одноосібним правителем імперії, християнином не був. При ньому, як і раніше, віддавалися божественні почесті статуям імператора. Можна припустити, що його союз з християнською церквою носив насамперед політичний характер. Саме з часу його правління християнство починає набувати вирішального значення в ідеологічному житті імперії, а християнська церква поступово перетворюється на церкву панівну. Костянтин явно протегував християнській церкві. Можливо, він зрозумів, що саме така релігійна організація може надати йому більш істотної підтримки, аніж не пов’язане між собою жрецтво численних античних божеств. При ньому сьомий день тижня був оголошений ринковим (тобто вільним від роботи). Цей день, за вченням астрологів, вважався днем Сонця. Християни ж присвятили його Христові. З IV ст. 25 грудня – свято народження Непереможного Сонця – почали відзначати як свято Різдва Христового.
У 325 р. в місті Нікея в Малій Азії було скликано собор єпископів. Учасники собору прийняли християнський символ віри (головні положення віровчення). Основним догматом у віровченні затверджувалася троїстість Бога – «єдиного в трьох особах». Константинопольський собор єпископів в 381 р. остаточно затвердив цей догмат. У рішенні собору записано: «Віра 318 батьків, що збиралися в Нікеї Віфінській, не буде скасованою, але нехай пробуває панівною».