Слід сказати, що такі союзи замінювали їх членам общинну і громадянську спільність, що руйнувалася. Але вони не давали надії на порятунок, а скоріше сприяли відходу від труднощів життя. Такі союзи нічого не могли протиставити політичному і духовному гнобленню з боку імперії. Ані гаряча релігійна віра, ані складні релігійно-філософські вчення численних філософів і теологів з їх розгалуженими обрядами, недоступними для непосвячених, не могли вказати людям шлях до спасіння.
Становлення і поширення християнства
До цього йшлося про язичництво, тобто багатобожжя. Але до цього періоду вже існувала релігія, яка визнавала єдиного Бога-Творця, – іудаїзм. Її сповідував народ, що жив у Палестині. головним святилищем Бога юдеїв був Єрусалимський храм.
У 6 р. н. е. Юдея і Самарія (нині селище Себастія в йорданії) стали імператорською провінцією, тобто провінцією, яка управлялася намісниками, що їх безпосередньо призначав імператор. Щоправда, у жрецтва Єрусалимського храму і синедріону – ради, до якої входили жерці і представники світської знаті, деякі права збереглися. На чолі синедріону стояв первосвященик Єрусалимського храму. До компетенції синедріону входили питання внутрішнього управління, він мав деякі судові та політичні повноваження. Водночас, уся діяльність синедріону контролювалася римлянами.
Ситуація в країні залишалася напруженою протягом усього I століття. Римські власті далеко не завжди брали до уваги місцеві звичаї. Так, прокуратор і префект Понтій Пілат при своєму вступі на посаду наказав військам увійти в Єрусалим і нести зображення імператора, що образило релігійні почуття ортодоксальних іудеїв; той же прокуратор використав гроші з храмової скарбниці на будівництво водопроводу. Дії Пілата посилювали антиримські настрої в Юдеї. Однак всередині палестинської громади не було єдності: існували різні угруповання і течії, які сперечалися одне з одним з політичних питань (ставлення до римлян) і з питань віровчення. Наприклад, до суспільної верхівки належали так звані садукеї. Вони вимагали суворого дотримання настанов, записаних у священній книзі іудеїв Торі, не визнавали ніяких усних учень і доповнень. При цьому садукеї сприймали греко-римську культуру й до певної міри підтримували римлян. Значний вплив в іудейському суспільстві мали також фарисеї. Вони займалися тлумаченням священних книг, витягуючи з них і формулюючи норми, придатні для умов тогочасного громадського життя. Фарисеї визнавали воскресіння мертвих, загробну відплату, що відкидали садукеї. Однак серед фарисеїв також не було єдності. Деякі з них виступали за скрупульозне дотримання всіх зовнішніх норм поведінки, за що в християнській і талмудичної літературі отримали закиди в лицемірстві й святотатстві. Прихильниками віровчення фарисеїв були середні верстви населення (торговці, ремісники, шкільні вчителі).
У цей же час тут склався вкрай радикальний рух зелотів і си-каріїв (кинджальників), які виступали за непримиренну боротьбу з Римом. Зелоти й сикарії взяли найбільш активну участь у Першій іудейській війні – потужному антиримському повстанні 66—70 рр. Вони складалися головним чином із представників низів населення й декласованих елементів; під час Іудейської війни до них приєдналися й раби.
Крім перерахованих вище груп у Палестині в I ст. н. е. була велика кількість бродячих проповідників, які сповіщали швидкий прихід спасителя, месії – помазаника Божого, який звільнить народ і стане справжнім «царем іудейським».
Серед релігійних течій, груп, сект того часу осібно стояли єссеї (етимологія слова точно не відома). У науковій літературі громаду єссеїв часто називають кумранською (на ім’я місцевості Ваді-Кумран, де вперше арабські пастухи випадково знайшли заховані в печері арамейські рукописи). Як повідомляють сувої, члени цієї релігійної громади пішли в пустелю й створили замкнену релігійну організацію. Вони сповідували іудаїзм, але вважали, що жрецтво опоганило Єрусалимський храм нечестям і спотворило божественне вчення. Саме тому кумраніти розірвали стосунки з Храмом і почали називати себе «новим союзом» (або «Новим Заповітом»), оскільки старий союз з Богом, Старий Заповіт, був, на думку кумранітів, порушений прихильниками ортодоксального іудаїзму. Дві інші самоназви громади, що зустрічаються в кумранських рукописах, – «громада жебраків», або просто «жебраки», – свідчили про її соціальний склад і ставлення до багатства членів громади. Кумраніти називали себе «синами світла» – на противагу «синам темряви», до яких вони зараховували все інше людство, а також «простаками», «немудрими», на відміну від професійних законовчителів (фарисеїв), які брали на себе сміливість трактувати закони й приписи священних книг.
Кумраніти жили замкненою громадою, мали спільне майно. Для всіх членів громади були обов’язковими праця, спільні трапези, вивчення релігійних текстів. Щоб вступити до громади, бажаючі протягом двох років проходили випробувальний термін. Новий член передавав громаді «усі знання, працю й майно». Члени громади уникали контактів з навколишнім світом. Згідно зі статутом, вони мусили «відокремитися від людей кривди». Життя кумранітів було суворо регламентоване: більшу частину доби вони працювали, брали участь у загальних трапезах, а «третину ночі» присвячували вивченню священних текстів. У громаді існували ритуальні обмивання. Причому, перед цим член громади здійснював обряд покаяння. Кумраніти негативно ставилися до обряду жертвоприношення. Для них «дух святості» був важливішим за «м’ясо ціло-палення і жертовний лій», а «досконалість шляху» дорівнювалася «дарам благовоління».
Метою кумранітів і всіх 'їх установ, як вважає дослідник І. Д. Амусін, була підготовка до вирішальної боротьби «синів світла» з «синами темряви», яка має закінчитися перемогою «синів світла». Водночас вчений виділяє такі характерні риси їхнього релігійного вчення: дуалізм (уявлення про боротьбу в світі двох засад – зла й добра); обраність членів громади як «синів світла», передпризна-чених Богом; віра в кінець світу – есхатологізм (від грецького слова «есхатос» – кінець) і месіанізм – віра в прихід божественного Спасителя, помазаника Божого.
Люди, невдоволені своїм життям, йшли до кумранітів. Римський письменник Пліній Старший (І ст. н. е.) повідомляв: «День у день кількість 'їх [єсеїв] збільшується через появу маси стомлених життям прибульців, що їх хвилі фортуни притягають до звичаїв єсеїв».
Вчення єссеїв мало великий вплив на формування християнства. Уявлення про кінець світу, про боротьбу добра зі злом, месіанізм, різкі виступи проти багатства, своєрідне переплетення вчення про попереднє встановлення Богом усіх подій у світі й уявлення про свободу волі людини, яка може обрати шлях спасіння, – все це притаманно як єсейству, так і ранньому християнству.
Однак християнство, взявши багато чого у вченні єсеїв, вже на ранньому етапі свого становлення пішло іншим шляхом. Найголовнішою відмінністю була віра християн у вже звершений прихід месії – Ісуса, який постраждав за людей і по тому вознісся на небо. Саме це ставало головним у проповіді християнства. Крім того, для християнської проповіді головним була її відкритість, що з самого початку відрізняло групу послідовників проповідника Ісуса з Назарета від кумранської громади. Надалі ці відмінності посилювалися мірою розвитку християнського віровчення, мірою його перетворення на світову релігію.