– Заради вас я піду на все!
– Лише заради мене? Ні, так не годиться! Ви мусите піти на подвиг тому, що інакше не можете, бо така ваша природа, бо чоловічий стрижень вимагає від вас свого вираження. Ось, наприклад, ви писали про вибух на вугільній копальні у Віґані. А чому вам було не спуститися туди самому і не допомогти людям, котрі задихалися від задушливого газу?
– Я спускався.
– Ви нічого про це не розповідали.
– А що тут особливого?
– Я цього не знала, – панночка з цікавістю глипнула на мене. – Сміливий учинок!
– Мені нічого іншого не залишалося. Якщо хочеш написати хороший нарис, треба самому побувати на місці події.
– Який прозаїчний мотив! Це зводить нанівець усю романтику. Але все одно я дуже рада, що ви спускалися в штольню.
Я не міг не поцілувати простягнутої мені руки – стільки грації та гідності було в цьому русі.
– Ви, вочевидь, вважаєте мене навіженою, котра не розлучається зі своїми дівоцькими мріями. Але вони такі реальні для мене! Не можу не зважати на них – це увійшло в мою плоть і кров. Якщо колись вийду заміж, то лише за знаменитість.
– Як же може бути інакше! – вигукнув я. – Кому ж надихати чоловіків, як не таким жінкам? Нехай мені лише випаде нагода, тоді побачимо, чи зумію я скористатися нею. Кажете, що людина має сама творити свою славу, а не чекати, коли вона прийде їй до рук. Та от хоча б Клайв – скромний клерк, а підкорив Індію! Ні, присягаюся, світ іще дізнається, на що я здатен!
Ґледіс розреготалася над спалахом мого ірландського темпераменту.
– Що ж, дійте. У вас є для цього все – молодість, здоров’я, сили, освіта й енергія. Мені стало дуже сумно, коли ви почали цю бесіду. А тепер я радію, що вона пробудила у вас такі думки.
– А якщо я…
Її рука, немов м’який оксамит, торкнулася моїх губ.
– Ні слова більше, сер! Ви і так уже на півгодини запізнилися до редакції. Мені просто забракло духу нагадати вам про це. Але з часом, якщо завоюєте собі місце під сонцем, ми, можливо, поновимо нашу сьогоднішню бесіду.
Ось чому я такий щасливий наздоганяв того туманного листопадового вечора кембервелльський трамвай, твердо вирішивши не гаяти марно жодного дня в пошуках великої справи, яка буде гідною моєї прекрасної леді. Але хто міг передбачити, яких химерних форм набуде ця справа й якими дивними шляхами я дійду до неї!
Читач, либонь, скаже, що цей вступний розділ не має жодного зв’язку з моєю оповідкою, але без нього не було б і її самої, бо хто, як не чоловік, натхнений думкою, що він – творець своєї слави, і готовий на будь-який подвиг, здатен рішуче порвати зі звичним трибом життя і податися навмання в оповиту таємничим мороком країну, де його чекають неймовірні пригоди та видатна нагорода за них!
Уявіть собі, як я, п’яте колесо до воза «Дейлі ґазетт», згаяв цей вечір у редакції, коли в моїй голові визріло непохитне рішення: якщо вдасться, сьогодні ж знайти можливість вчинити подвиг, який буде гідний моєї Ґледіс. Що керувало цією дівчиною, яка змусила мене ризикувати життям заради її прославляння, – бездушність чи егоїзм? Такі думки можуть бентежити в зрілому віці, але ніяк не у двадцять три роки, коли людина пізнає запал першого кохання.
Розділ 2. Спробуйте щастя з професором Челленджером
Я завжди любив нашого редактора відділу «Останні новини», рудого буркотуна МакАрдла, і сподіваюся, що й він також непогано до мене ставився. Нашим справжнім власником був, певна річ, Бомонт, але він зазвичай жив у розрідженій атмосфері олімпійських висот, звідки його погляду відкривалися лише такі події, як міжнародні кризи або крах кабінету міністрів. Іноді ми бачили, як він величаво пливе в своє святилище, спрямувавши погляд кудись у далечінь, подумки блукаючи десь на Балканах або в Перській затоці. Для нас Бомонт залишався недосяжним, і ми зазвичай мали справу з МакАрдлом, котрий був його правою рукою.
Коли я увійшов до редакції, старигань кивнув мені та зсунув окуляри на лисину.
– Отже, пане Мелоун, звідусіль про вас чую. Ви робите успіхи, – привітався він.
Я подякував.
– Ваш нарис про вибух на шахті просто чудовий. Те саме можу сказати і про пожежі в Саутворку. Маєте все необхідне, щоб стати хорошим журналістом. Ви прийшли в якійсь справі?
– Хочу попросити вас про послугу.
Погляд МакАрдла злякано забігав по кімнаті:
– Гм! Гм! А що таке?
– Чи не могли б ви, сер, послати мене з якимось дорученням від нашої газети? Я зроблю все, що в моїх силах, і привезу вам цікавий матеріал.
– А яке доручення маєте на увазі, пане Мелоун?
– Будь-яке, сер, аби воно було пов’язане з пригодами та небезпеками. Я не зраджу сподівань, сер. І чим важче мені буде, тим краще.
– Ви, здається, не проти попрощатися з життям?
– Ні, просто не хочу, щоб воно минуло даремно, сер.
– Любий мій пане Мелоун, ви вже занадто… занадто перейнялися. Часи не ті. Витрати на спеціальних кореспондентів перестали себе виправдовувати. І, в будь-якому разі, такі доручення даються репортеру з ім’ям, котрий уже завоював довіру публіки. Білі плями на мапі давно заповнені, а ви ні сіло ні впало розмріялися про романтичні пригоди! Втім, стривайте, – додав він і раптом усміхнувся. – До речі, про білі плями. А що, коли ми розвінчаємо одного шарлатана, сучасного Мюнхґаузена, і підіймемо його на кпини? Чому б вам не викрити його брехню? Це буде непогано. Погоджуєтеся?
– Що завгодно, куди завгодно – я готовий на все!
МакАрдл занурився в роздуми.
– Є один чоловік… – озвався він нарешті. – Тільки не знаю, чи вдасться вам налагодити з ним стосунки або хоча б домогтися інтерв’ю. Втім, у вас, здається, є дар викликати прихильність людей до себе. Не збагну, в чому тут суть, – чи ви такий уже симпатичний юнак, чи це тваринний магнетизм, чи ваша життєрадісність, але я на собі це відчув.
– Ви дуже добрі до мене, сер.
– Так от, чому б вам не спробувати щастя з професором Челленджером? Він живе в Енмор-парку.
Мушу зізнатися, що був дещо спантеличений такою пропозицією.
– Челленджер? Знаменитий зоолог професор Челленджер? Це не той, котрий проломив голову Бланделлу з «Телеграфу»?
Редактор відділу новин похмуро всміхнувся:
– Що, не до шмиги? Ви ж були готові на будь-який подвиг!
– Ні, чому ж? У нашій справі всіляке буває, сер, – відповів я.
– Саме так. Утім, не думаю, щоб він завжди перебував у такому лютому настрої. Бланделл, вочевидь, потрапив під гарячу руку або не так із ним обійшовся. Сподіваюся, що вам пощастить більше. Сподіваюся також на властивий вам такт. Це якраз ви вмієте, а газета охоче помістить такий матеріал.
– Я зовсім нічого не знаю про цього Челленджера. Пригадую лише його ім’я в зв’язку із судовим процесом про побиття Бланделла, – розгубився я.
– Якусь інформацію я маю, пане Мелоун. Свого часу й я цікавився цим індивідом. – Редактор витягнув із шухляди аркуш паперу. – Ось коротка довідка: «Челленджер Джордж Едвард. Народився в шотландському Ларґсі 1863 року. Освіта: середня школа в Ларґсі, Единбурзький університет. 1892-го – асистент у Британському музеї. З 1893 року – помічник хранителя Музею порівняльної антропології. Того ж року покинув цю посаду, обмінявшись їдкими листами з директором музею. Удостоєний медалі за наукові досягнення в галузі зоології. Член іноземних товариств». Ну, тут поданий довгий перелік, рядків на десять петитом: Бельгійське товариство, Американська академія, Ля-Плата тощо, екс-президент Палеонтологічного товариства, Британська асоціація тощо. «Друковані праці: «До питання про будову черепа калмиків», «Нариси еволюції хребетних» і безліч статей, у тому числі «Хибна теорія Вейсмана», яка викликала гарячі суперечки на Віденському зоологічному конґресі. Улюблені розваги: пішохідні прогулянки й альпінізм. Адреса: Енмор-парк, Кенсинґтон». Ось, візьміть це собі. Сьогодні вам більше нічим не можу зарадити.