– Шістдесят фунтів, як домовлялися, – відповідає в задумі Джиммі. – І пригадуєте, пане, коли плямистий бугай вирвався із загороди, ви пообіцяли мені два фунти, і ще один – за купання овець. І ще фунт я заробив, коли вівці Міллара перемішалися з нашими…
Джиммі ще якийсь час продовжує перелічувати: пастухи рідко коли вміють писати, але пам’ять мають добру. Господар виписує і вручає йому чек.
– Не зловживай міцним, Джиммі, – щиро радить він.
– Не турбуйтеся, пане, – Джиммі ховає чек у шкіряний кисет, і не минає години, як він уже неквапливо їде на довгоногій своїй шкапині до міста, до якого сто з гаком миль.
Упродовж дня він має оминути шість або вісім зі згаданих уже придорожніх шинків, але з власного досвіду знає, що порушувати тривале утримання від міцних напоїв не можна в жодному разі, позаяк алкоголь, від якого він добряче вже відвик, негайно справить нищівний вплив на його розум. Джиммі розважливо хитає головою, зважуючи, що ні за жодні скарби не візьме до писка й краплі міцного, доки не вирішить усі свої справи в місті. Єдиний для нього спосіб реально здійснити своє рішення – уникати спокуси. Пам’ятаючи про те, що за півмилі стоїть перша придорожня корчма, Джиммі пускає свого коня лісовою стежкою, що оминає небезпечне місце.
Озброєний рішучістю дотримати дану собі обітницю, він їде вузькою стежиною й уже подумки вітає себе з тим, що уникнув небезпеки, аж раптом помічає засмаглого чорнобородого чоловіка, котрий ледаче притулився до стовбура дерева. Це не хто інший, як корчмар, котрий здалеку помітив обхідний маневр пастуха і встиг навпрошки крізь зарості вийти до стежки, щоб перехопити потенційного клієнта.
– Привіт, Джиммі! – гукає він вершнику, котрий порівнявся з ним.
– Вітаю, друже, вітаю!
– Далеко прямуєш?
– До міста, – відповідає сповнений гідності Джиммі.
– Невже? Ну що ж, бажаю тобі там повеселитися, як слід. Може, зайдімо до мене перехилити скляночку за удачу?
– Ні, – каже Джиммі, – я не хочу пити.
– Одну скляночку.
– Кажу, що не хочу, – сердито огризається пастух.
– Гаразд, не треба сердитись! Мені загалом байдуже, хочеш ти пити чи ні. Бувай здоровий.
– І тобі всіляких гараздів, – прощається Джиммі, але не встигає від’їхати і на двадцять кроків, як чує поклик шинкаря, котрий спонукає його зупинитися.
– Послухай, Джиммі, – каже корчмар, застаючи мандрівника зненацька. – Буду тобі дуже зобов’язаний, якщо виконаєш у місті одне моє прохання.
– Яке саме?
– Мені треба, Джиммі, послати листа. Це дуже важливе послання, тому не можу довірити його першому-ліпшому. Тебе я знаю, й, якщо візьмешся доправити його, мені просто камінь із серця звалиться.
– Давай листа, – лаконічно погоджується Джиммі.
– Не маю його при собі, залишився у хаті. Ходімо зі мною. Це зовсім близько, чверті милі навіть не буде.
Джиммі неохоче погоджується. Коли вони досягають хижі-розвалюхи, шинкар запрошує пастуха спішитися та зайти досередини.
– Давай сюди листа, – наполягає Джиммі.
– Розумієш, я його ще не до кінця дописав, але миттю закінчу, а ти наразі присядь на хвильку.
Так пастуха заманили в пастку. Нарешті лист готовий і вручений.
– Ну, а тепер, Джиммі, – каже корчмар, – хильни на коня моїм коштом.
– Жодної краплі, – відпирається Джиммі.
– То он воно як! – ображається шинкар. – Ти збіса гордий і не бажаєш випити з таким, як я! Якщо так, то давай листа назад. Хай йому грець, якщо прийму послугу від людини, котра гидує випити зі мною!
– Ну, гаразд, не сердься, – знічується Джиммі. – Згода, налий скляночку й я поїду.
Шинкар вручає пастуху олов’яний кухоль, до половини наповнений нерозбавленим ромом. Як тільки Джиммі відчув знайомий запах, до нього повертається бажання хильнути, і він одним ковтком висушує посудину. В його очах з’являється блиск, а на щоках – рум’янець. Корчмар пильно споглядає на відвідувача.
– Можеш тепер їхати, Джиммі, – дозволяє він.
– Тихо, друже, спокійно, – відповідає на це пастух. – Я анітрохи не гірший за тебе. Якщо вже ти пригощаєш, можу й я пригостити.
Кухлик знову повний, а очі Джиммі починають блистіти ще яскравіше.
– Ну, а тепер, Джиммі, по останній за добробут цієї оселі, – закликає шинкар. – І тобі час їхати.
Пастух утретє випиває оковиту, і з цим третім ковтком у нього зникають будь-які застереження й усі добрі наміри.
– Послухай, – каже він трохи хрипким голосом, висмикуючи чек із кисета, – візьми ось це, друже, і будеш запрошувати всіх на дорозі випити за моє здоров’я, хто скільки забажає. Скажеш їм, коли все буде потрачено.
І Джиммі, розлучившись із думкою дістатися колись міста, впродовж трьох-чотирьох тижнів валяється в корчмі, п’яний, як чіп, і доводячи до аналогічної кондиції будь-якого подорожнього, котрому довелося опинитися в цих краях. Але ось приходить ранок, коли шинкар оголошує:
– Гроші скінчилися, Джиммі, тобі час знову вирушати на заробітки.
Після чого пастух, аби протверезіти, обливається льодяною водою, вішає за спину ковдру з казанком, сідає на коня і вирушає на пасовище, де його чекає черговий рік тверезості, що закінчується місяцем пиятики.
Все це, хоча і типове для безтурботного способу життя австралійців, не має прямого стосунку до цієї оповідки, а тому повернімося до нашої Аркадії[2]. Склад населення Джек- манз-Галча дуже рідко змінювався через приплив зі сторони; шукачі щастя, котрі прибували до нас у часи, про які тут згадується, виявлялися, мабуть, навіть ще лютішими та брутальнішими, ніж місцеві. Особливим норовом вирізнялися Філліпс і Моул – двійко запеклих гультяїв, котрі приїхали сюди одного чудового дня і застовпили ділянку на березі струмка. Витонченістю, злостивістю, блюзнірствами, нахабством у мові та вчинках, своїм зухвалим нехтуванням буквально всіх норм суспільної поведінки вони могли перевершити будь-кого з давніх мешканців Джекманз-Галча. Філліпс і Моул стверджували, що буцімто перебралися сюди з Бендіґо, в зв’язку з чим дехто з нас стали схилятися до думки, що, мабуть, не зле б Джиму-носачу знову з’явитися в наших краях і перекрити до Джекманз-Галча дорогу таким гультіпакам, як ці двоє.
Після їхнього прибуття атмосфера щоденних збіговиськ у салуні «Британія» та в гральному кублі, що тулиться до нього з тилу, стала ще розгульнішою, ніж раніше. Запеклі суперечки, які часто закінчувалися кривавими бійками, перетворилися в звичне явище. Наймиролюбніше налаштовані завсідники салуну почали всерйоз задумуватися про те, що непогано було б лінчувати цих двох прибульців, котрі стали основними призвідниками порушень громадського спокою.
Такою була невесела ситуація в таборі, коли в ньому, накульгуючи, з’явився наш євангеліст Елаєс Б. Гопкінс, запилюжений, із натрудженими від довгого шляху ногами, з лопатою, закинутою за спиною, і Біблією в кишені молескінової[3] маринарки.
Цей чоловік був настільки непримітний, що спершу на його присутність мало хто з нас звернув увагу. Він поводився скромно, тихо, його обличчя вирізнялося блідістю, а статура – хирлявістю. Гладенько виголене підборіддя, однак, свідчило про твердість духу, а широко вибалушені голубі очі підказували про розум їхнього власника, тому навіть коротке знайомство виказувало в ньому особистість із сильним характером. Прибулець спорудив собі крихітну халупу та застовпив ділянку, розташовану неподалік від розробки, на якій раніше влаштувалися Філліпс і Моул. Його вибір порушував практично всі правила гірничої справи, він був показово безглуздий і відразу ж створив новоприбулому репутацію зеленого новака. Щоранку, розходячись по своїх ділянках, ми з жалем спостерігали за неймовірною ретельністю, з якою той копав і довбав землю без найменшого, як ми точно знали, шансу на успіх. Бувало, що помітивши перехожих, він зупинявся на хвильку, щоб обтерти ситцевою у горошок хустинкою своє бліде обличчя, гучно та душевно побажати нам доброго ранку, після чого відновлював роботу з подвоєною енергією. Тишком-нишком у нас з’явилася звичка доброзичливо питати про те, якими є його успіхи в пошуках золота.