Ми з Медж поховали їх на березі пустельного Північного моря. Глибоко в жовтому піску лежать вони у спільній могилі. У світі навколо них відбуватимуться різні події. Імперії будуть створюватися та зникати, будуть спалахувати та закінчуватися великі війни, валитися династії, але ці двоє, байдужі до всього, вічно обіймаючи одне одного, лежатимуть у своїй самотній могилі на березі гамірного океану. Інколи мені здається, що їхні душі, наче примарні чайки, пролинають над бурхливими водами затоки. Над їхньою могилою немає хреста або якось іншого знаку, але іноді стара Медж приносить сюди дикі квіти. І коли під час своїх щоденних прогулянок я проходжу повз могилу та бачу розсипані на піску свіжі квіти, то пригадую дивну пару, яка з’явилася сюди здалеку і на короткий час порушила нудну одноманітність мого безрадісного життя.
Видатний експеримент у Кайнплятці[6]
З усіх наук, які займають голови представників людства, професора фон Баумґартена найбільше вабили ті, що пов’язані з психологією та важкими для визначення питаннями взаємозв’язку розуму і тіла. Знаменитий анатом, видатний хімік, один із найперших фізіологів Європи, професор відчув справжнє полегшення, коли облишив роботу в цих галузях і кинув всі свої якнайширші знання на вивчення внутрішнього безтілесного світу людини та загадкових взаємин духовного стержня. Замолоду він захопився таємницями месмеризму[7], його розум немов блукав у незнайомому світі, який, як здавалося вченому, був занурений у хаос і пітьму, і лише іноді його погляду відкривалися розрізнені факти, які не піддаються поясненню. Тим часом роки минали, запас знань професора збільшувався, бо знання породжують нові знання, так само, як прибуток дають гроші, і те, що раніше здавалося науковцю дивним і незбагненним, стало набувати в його свідомості іншого вигляду. Нові логічні ланцюжки стали складатися у нього в голові, і дослідник бачив нові зв’язки в тому, що раніше було незрозумілим і вражаючим.
Досвід, накопичений упродовж двадцяти років найрозмаїтіших експериментів, дав йому ту фактичну базу, на якій намірявся будувати нову точну науку, що містить у собі месмеризм, спіритизм і всі споріднені з ними галузі знань. Ученому значною мірою допомагали його якнайширші знання в таких тонких царинах фізіології тварин, які мають стосунок до нервових потоків і роботи головного мозку, оскільки Алексис фон Баумґартен працював професором на кафедрі фізіології в Університеті Кайнплятца і для своїх ретельних досліджень мав усе необхідне, що тільки й могли надати його лабораторії.
Професор фон Баумґартен був високий і худий, на його довгастому обличчі з різкими рисами палали надзвичайно яскраві та проникливі очі сталевого кольору. Багаторічна розумова діяльність зборознила його чоло глибокими зморшками та звела над переніссям важкі брови, через що здавалося, що він весь час супиться. Часто це призводило до того, що люди неправильно оцінювали його характер, оскільки насправді чоловік був суворий, але серце мав добре та чуйне. Студенти любили професора. Після лекції вони часто оточували свого викладача і захоплено слухали його теорії. Іноді він викликав із них добровольців для демонстрації якогось експерименту, тому врешті-решт у класі не залишилося нікого, хто хоча б раз не був занурений професором у месмеричний транс.
Серед усіх цих молодих адептів науки не було жодного, хто міг би зрівнятися з Фріцем фон Хартманном за ступенем захопленості. Його друзі-студенти часто дивувалися, чому цей зухвалий і відчайдушний Фріц, справжній красень і веселун, можна сказати, цвіт Рейнланду[8], стільки часу і сил витрачає на вивчення малозрозумілої вченої праці та допомогу професору в його дивних експериментах. Насправді все пояснювалося дуже просто: Фріц був розумним і завбачливим хлопцем, і ось уже кілька місяців його серце належало юній Елізі, доньці лектора, неземному створінню з блакитними очима та пшеничним волоссям. Хоча юнак уже домігся від неї підтвердження того, що його увага не залишає її байдужою, сім’ї обраниці він ще не наважився оголосити про свій статус шанувальника. Парубку було б досить складно зустрічатися з юною леді так часто, як йому хотілося, якби він не збагнув, що для цього потрібно лише стати корисною людиною для професора. В результаті його почали часто запрошувати до професорського будинку, де юнак із радістю дозволяв провадити над собою будь-які досліди, якщо це обіцяло йому зайвий раз побачити погляд небесних очей Елізи або відчути дотик її ніжної руки.
Юний Фріц фон Хартманн був вродливий. До того ж зі смертю батечка йому мали перейти великі маєтки. Багато хто був би радий бачити в своїй оселі такого нареченого, але матір Елізи його часті візити дратували, і вона не раз вичитувала старого професора за те, що той дозволяє такому вовку витися навколо їхньої овечки. Правду кажучи, Фріц у Кайнплятці мав недобру славу. Якщо ставалася якась колотнеча, дуель чи інша неприємність, незмінно призвідником виявлявся молодий рейнландець. Ніхто не лихословив більше за нього, ніхто не пив більше і не грав у карти частіше, ніж цей фертик, ніхто не вдавався до більших лінощів у всьому, крім одного-єдиного заняття.
Тому зовсім не дивно, що добра пані професорова сховала юну панну під своє крильце та відкидала будь-які спроби цього mauvais sujet[9] зблизитися з донькою. Щодо поважного викладача, то він був занадто захоплений своїми дивними дослідами, щоб мати якусь думку з цього приводу.
Ось уже багато років йому не давало спокою одне і те саме питання. Всі його експерименти та теорії врешті-решт завертали в один бік. По сто разів на день професор питав себе, чи може душа людини якийсь час проіснувати за межами тіла, а потім повернутися в нього? Коли таке вперше спало йому на гадку, вчений розум повстав проти крамольної думки, адже це повністю суперечило всім усталеним теоріям і непорушним принципам, які втовкмачували йому ще з того часу, коли він сам лише осягав ази свого фаху. Однак поступово, поки продовжував досліджувати цю царину, допитливий розум скинув із себе ці пута і став відкритим для будь-яких висновків, які могли б виникнути на основі фактів. Занадто багато вказувало на те, що розум людини таки може існувати поза тілом. Нарешті вченому стало ясно, що лише сміливий та оригінальний експеримент остаточно розвіє це питання.
«Можна не сумніватися, – зазначав науковець у своїй знаменитій статті про невидимі сутності, яка приблизно в цей час була опублікована в «Медичному тижневику Кайнплятца» і здивувала весь науковий світ, – що за певних умов душа та розум справді відділяються від тіла. У людини, зануреної в месмеричний транс, тіло перебуває в стані заціпеніння, але душа виходить за його межі. Можливо, ви заперечите, що душа залишається всередині, але переходить в так би мовити сонний стан. На це відповім: це не так, бо як інакше пояснити явище ясновидіння, яке отримало лиху славу в результаті шахрайства та прямого одурення з боку декотрих шарлатанів, але яке дуже легко довести? Мені особисто вдавалося вводити чутливого піддослідного в транс та отримувати від нього точний опис того, що тієї миті відбувалося в сусідній кімнаті і навіть в іншому будинку. Чи можна пояснити це чимось, крім такої гіпотези: душа суб’єкта здатна відокремлюватися від тіла та переміщатися в просторі? На якийсь час вона повертається на заклик оператора, розповідає, що бачила, після чого продовжує мандрівку. Оскільки дух за своєю природою невидимий, ми не маємо можливості бачити, як він виходить із тіла або повертається в нього, але бачимо, який вплив це справляє на самого суб’єкта. То він нерухомий та інертний, то явно через силу намагається розповісти про те, що жодним природним чином дізнатися не міг. Бачу лише один спосіб довести справедливість цього факту. Хоча ці безтілесні субстанції залишаються невидимими для наших очей, наші власні душі, відокремлені від тіл, змогли б відчути присутність інших. Тому незабаром я маю намір ввести в месмеричний транс одного зі своїх учнів, після чого занурити в месмеричний транс самого себе (спосіб добитися цього знаю давно, це зовсім не важко). Після цього, якщо моя теорія правильна, моїй душі буде нескладно зустрітися і вступити в контакт із душею мого учня, коли вони обоє опиняться за межами своїх тіл. Сподіваюся, що зможу опублікувати результати цього цікавого експерименту в одному з найближчих номерів «Медичного тижневика Кайнплятца».