Дивні маневри суден таємничого купця не викликали якогось особливого подиву в ці бурхливі часи, коли, здавалося, кожен колоніст був сповнений рішучості ігнорувати умови Цукрового акта8, який перешкоджав жвавим морським перевезенням. Провезти контрабанду й утекти вважалося швидше геройством у Нарраґансеттській бухті, і нічне розвантаження заборонених товарів було цілком звичною справою. Однак, спостерігаючи щоночі, як ліхтер або невеликі шлюпи відчалюють від складів Карвена, що розташовані в доках Таун-стрит, Віден дуже скоро набув упевненості, що його зловісний ворог намагається уникнути не лише військових кораблів Його величності. Раніше, до 1766 року, коли поведінка Карвена різко змінилася, ці кораблі були завантажені здебільшого неграми, закутими в ланцюги. Живий вантаж переправляли через бухту та вивантажували на безлюдному клаптику берега на північ від Потуксету; потім їх відправляли суходолом, – крутосхилом на північ, на ферму Карвена, де замикали у величезній кам’яній прибудові з вузькими бійницями замість вікон. Але тепер усе було інакше. Несподівано припинилося ввезення рабів, і на якийсь час Карвен відмовився від своїх нічних вилазок.
Навесні 1767 року Карвен обрав новий спосіб діяльності. Ліхтери знову регулярно відпливали, залишаючи темні мовчазні доки, цього разу спускаючись уздовж бухти на певну відстань, либонь, не далі, ніж до Немквіт-Пойнту, де зустрічали великі кораблі різних типів і перевантажували звідти якісь товари. Після цього команда Карвена відвозила цей вантаж до звичного місця на березі бухти та переправляла його суходолом на ферму, складуючи в тій самій загадковій кам’яниці, яка спершу слугувала для утримання негрів. Вантаж здебільшого складався з великих пакунків і скринь (вони зазвичай мали подовгасту форму та викликали неприємні асоціації з трунами).
Віден із неослабним завзяттям продовжував наглядати за фермою, впродовж тривалого часу навідувався туди щоночі. Не минало й тижня, щоб він не побував там (за винятком тих ночей, коли щойно випадав сніг, щоб не полишати слідів). Але навіть тоді чоловік підбирався якомога ближче під’їзною дорогою або льодом річки, що протікала неподалік, аби переконатися, які сліди залишили інші відвідувачі ферми. Коли, вирушаючи в плавання, Віден мав перерватися у своїх спостереженнях, він винаймав свого давнього приятеля Елізара Сміта, котрий підміняв його на той час; обоє вони могли б розповісти купу дивних речей. Вони не робили цього винятково тому, що знали: зайві чутки можуть лише настрахати їхню жертву та унеможливити їхні подальші спостереження. Перш ніж щось зробити, вони хотіли добути точну інформацію. Отже, вдалося дізнатися чимало дивного (Чарльз Вард часто казав своїм батькам, як він шкодує, що Віден вирішив спалити свої нотатки). Все, що можна сказати про їхні відкриття, узяте з вельми туманного щоденника Елізара Сміта, а також заяв інших мемуаристів та авторів листів, котрі могли лише повторити почуте від інших. За їхніми словами, ферма була лише зовнішньою оболонкою, під якою ховалася небезпечна похмура безодня, безкраї глибини якої недоступні людському розуму.
Згодом стало відомо, що Віден і Сміт уже давно переконалися в тому, що під фермою пролягає ціла мережа тунелів і катакомб, в яких, крім старого індіанця та його дружини, перебуває й безліч іншого люду.
Сама будівля ферми зі старовинним гострим дахом, збудована в середині XVII століття, вціліла. Будинок мав високий димар і восьмикутні вікна з ажурними ґратами. Лабораторія розмістилася в північній прибудові, де дах накривав її майже до землі. Будинок стояв осторонь від інших споруд, і оскільки звідти в зовсім несподіваний час часто долинали дивні звуки, то мав би існувати доступ до оселі крізь підземні потаємні ходи. До 1766 року тут лунало невиразне бурмотіння та шепотіння, гарячкові вигуки, що їх супроводжували дивні пісні або закляття. Але, починаючи з 1766-го, людські голоси, що долинали звідти, злилися в огидну та страшну какофонію, в якій виділялися то монотонний монолог людини, котра покірно схилялася перед чужою волею, то вибухи скаженої люті, то діалог, що переривався загрозливим лементом, задихаючись благанням і протестним воланням. Здавалося, там зібралася купа люду, що балакає різними мовами, які знав Карвен, його різкий голос шпетив, дорікав або погрожував (його часто можна було розрізнити серед інших).
Складалося враження, що в будинку перебуває кілька людей: Карвен, його бранці й охорона, що їх стерегла. Часто Віден і Сміт чули звуки чужої мови, такої незвичної, що ні той, ні інший не могли визначити національність мовця (хоч обоє побували в багатьох різномовних гаванях світу). Але часто чоловіки, хоча і з труднощами, таки розбирали деякі слова. Підслухане ними завжди здавалося чимось на кшталт допиту (немовби Карвен будь-якими способами намагався видерти потрібні йому знання у переляканих або непокірних полонених).
Віден нотував розрізнені уривки цих балачок у свій записник, бо часто розмова відбувалася англійською, французькою й іспанською мовами, які він знав; але жодні з цих нотаток не збереглися. Однак він стверджував, що, крім кількох розмов, в яких ішлося про ганебні злочини, вчинені в минулому у шляхетних родинах міста, значна частина запитань і відповідей, які він зміг розібрати, дотичні до різних проблем з історії та інших наук, що стосувалися віддалених місць та епох. Якось, наприклад, чийсь голос то підіймався до оскаженілого лементу, то похмуро та покірно відповідав французькою на запитання щодо вбивства Чорного принца в Ліможі 1370 року9 (причому Карвен намагався допитатися до якоїсь таємної причини, яку мав знати відповідач). Карвен, приміром, допитував бранця, чи слугував наказом про вбивство Знак цапа, знайдений на вівтарі у давньоримській гробниці, що розташована неподалік від собору. Або який Чорний чоловік із Вищих зборів Відня виголосив три магічні слова? Так і не добившись відповіді, Карвен вочевидь вдався до крайніх заходів. Пролунав жахливий зойк, за яким – мовчання, потім тихий стогін і звук падіння чогось важкого…
Жоден із цих допитів їм не вдалося підгледіти, бо вікна були завжди щільно завішені. Але одного разу, після тиради чужою мовою, у вікні з’явилася тінь, що глибоко вразила Відена; вона нагадала йому одну з ляльок, яких він бачив 1764-го в Гечерз-холі. Там якийсь чоловік із Джерментайна (губернаторство Пенсільванія) демонстрував майстерно зроблені механічні фігурки у виставі, де були, як свідчила афіша: «Вигляд знаменитого міста Єрусалима, храм Соломона, царський престол, прославлені вежі та пагорби, а також Пристрасті Нашого Спасителя, яких Він зазнав у Гетсиман-ському саду до Хреста на горі Ґол/офі; майстерний взірець механічних ляльок, гідний уваги цікавих». Саме тоді старе індіанське подружжя, розбуджене звуками, які спричинив переляканий слухач, що відсахнувся від вікна, звідки лунав відгомін дивної мови, спустило на нього собак. Після цього випадку в будинку більше не чулося розмов, з чого Віден і Сміт виснували, що Карвен перемістив свої дослідження в підземелля.
Те, що таке підземелля справді існує, стало ясно з багатьох чинників. Слабкі зойки та стогони час від часу чулися, здавалося, із суцільної скелі в місцях, де не було жодних будівель; окрім цього, в кущах на узбережжі, там, де він круто спускався в долину Потуксету, виявили двері з міцного горіхового дерева, що мали вигляд низької арки з міцною кам’яною кладкою (вочевидь, вхід до підземелля всередині пагорба). Віден не міг сказати, коли й як були споруджені ці катакомби, але він не раз підкреслював, що робітників сюди легко доправити річкою. Джозеф Карвен знаходив найрізноманітніші застосування своєї зібраної з усього світу різношерстої команди! Під час затяжних злив навесні 1769 року обидва приятелі не відводили очей від крутого схилу на березі річки, сподіваючись, що на світ Божий вигулькнуть якісь таємниці підземелля. Вони були винагороджені, бо потоки дощової води винесли в глибокі вимоїни на скелях величезну кількість кісток, що належали як тваринам, так і людям. Звісно, можна було знайти природні пояснення цьому, адже вони перебували поблизу ферми, в місцях, де на кожному кроці зустрічалися занедбані індіанські кладовища. Але Віден і Сміт мали з цього приводу зовсім іншу думку.