Дехто вважав, що пацієнт пішов у підпілля і зачаївся, примирившись із найскромнішим становищем, поки не зрівняється знаннями зі своїми сучасниками.
Лікарі сперечалися про те, коли проявилася недуга Варда. Доктор Ліман, бостонське світило, стверджує, що це сталося 1919-го або 1920 року, коли юнак закінчив школу Мозеса Брауна і раптово перейшов від вивчення давнини до захоплення окультними науками, відмовившись здавати випускні іспити на тій підставі, що займається дослідженнями, які для нього набагато важливіші. Це підтверджувала й зміна звичок Варда на той час, особливо те, що він невтомно висиджував у міському архіві та шукав на старих кладовищах могилу одного зі своїх пращурів, котрого звали Джозеф Карвен, похованого 1771-го. Частину його особистого архіву Вард, як сам зізнався, випадково виявив у старій дільниці Стемперс-гілл, за облицюванням стіни старезного будинку в Олні-корт, в якому, як було відомо, колись жив Карвен.
Коротко кажучи, взимку 1919—1920 рр. у характері Чарльза Варда сталася безперечна зміна; він раптом припинив свої дослідження з історії колоніального періоду і з усією пристрастю занурився в таємниці містичних наук як на батьківщині, так і за кордоном, час від часу відновлюючи пошуки могили свого віддаленого пращура.
Однак доктор Віллетт жодною мірою не поділяв думку колеги Лімана, ґрунтуючи своє рішення на близькому та тривалому знайомстві з пацієнтом, певних ризикованих дослідженнях і жахливих відкриттях, які вдалося здійснити останнім часом. Вони залишили в душі медика глибокий слід; Віллетт вагався, коли розповідав про них, а рука тремтіла, коли намагався їх записати. Він вважав, що зміни, які відбулися в 1919—1920 рр., ознаменували початок прогресуючого погіршення, що завершився 1928 року страшною та неприродною мутацією, а на основі власних спостережень вважав, що стала помітною і тонша різниця. Відверто визнаючи, що Чарльз завжди вирізнявся неврівноваженим характером і був схильний занадто бурхливо реагувати на навколишні події, лікар відмовлявся погодитися з тим, що зміна, яка сталася раніше, означала реальний перехід від здоров’я до хвороби; замість цього він схильний був повірити словам самого Варда, що той відкрив або відтворив щось, що має глибокий і дивний вплив на людську природу.
Доктор Віллетт був упевнений, що справжнє божевілля почалося пізніше, коли Вард знайшов портрет Карвена та старовинні документи після подорожі за кордон, в далекі таємничі закутки світу, де під час здійснення невідомих таємних ритуалів були промовлені жахливі закляття, на які відгукнулися страшні сили; після того, як за невідомих обставин змучений і сповнений страху юнак написав свого відчайдушного листа. Справжнє шаленство Варда, вважав медик, почалося після епідемії вампіризму та серії незрозумілих подій, про які торочили в Потуксеті, коли з пам’яті пацієнта стали випадати знання, пов’язані із сучасністю, коли він втратив голос, а його організм зазнав на перший погляд незначних змін, пізніше, однак, помічених багатьма.
Віллетт із властивою йому проникливістю вказував, що саме з того часу Вард, без сумніву, набув деяких ознак, які можуть з’явитися лише в жаскому сні; він визнав з мимовільним тремтінням, що існують вельми солідні свідчення, які підтверджують слова юнака про знахідку, якій було призначено зіграти фатальну роль у його житті. Насамперед, два майстри, надійні та спостережливі люди, бачили, як знайшли старі папери, що належали Джозефу Карвену. Відтак Вард, тоді ще зовсім юний, якось показав медику ці документи, в тому числі сторінку зі щоденника Карвена, і справжність цих паперів не викликала жодного сумніву. Зберігся й отвір у стіні, де Вард, за його словами, знайшов документи, і доктор Віллетт назавжди запам’ятав ту мить, коли кинув на них прощальний погляд, оточений речами, реальність яких важко усвідомити та неможливо довести. До цього варто додати дивні та сповнені прихованого змісту збіги в листах Орна та Гатчинсона, почерк Карвена, повідомлення про такого собі доктора Аллена, здобуте детективами, а також жахливе послання, написане середньовічним незграбним почерком, яке доктор Віллетт знайшов у своїй кишені, коли очуняв від забуття після однієї смертельно небезпечної пригоди.
Але найпереконливішим є результат, якого досягнув лікар, котрий застосував формулу, про яку дізнався під час своїх останніх досліджень; результат, який неспростовно довів автентичність паперів та їхнє жахливе значення, хоча самі документи стали назавжди недоступними людям.
Своє отроцтво Чарльз провів в атмосфері старовини, яку так ніжно любив. Восени 1913 року він вступив на перший курс школи Мозеса Брауна, що розташувалася неподалік від його будинку, виявляючи зразкову старанність у військовій підготовці, особливо популярній у той час. Старовинний головний будинок школи, зведений 1819 року, завжди приваблював юного історика; йому подобався мальовничий і великий парк, що оточував школу. Мало буваючи в товаристві, більшу частину свого часу він марнував удома, часто здійснював довгі прогулянки, старанно вчився і не пропускав військового вишколу. Підліток не облишив своїх історичних і генеалогічних досліджень у міському архіві, мерії, ратуші, публічній бібліотеці, Атенеумі, Історичному товаристві, Бібліотеці Джона Картера Брауна та Джона Гея в Університеті Брауна, і в нещодавно відкритій бібліотеці Шеплі на Бенефіт-стрит. Він був високим, худорлявим і білявим юнаком, із серйозними очима, трохи сутулим. Одягався з легкою недбалістю та справляв враження не надто привабливого, незграбного, але цілком невинного хлопця.
Його прогулянки завжди здавалися чимось на кшталт мандрівки в минуле, й юнаку вдавалося з безлічі реліквій, що залишилися від колишнього блиску, відтворювати картину минулих століть. Варди жили у великому будинку в ґеорґіанському стилі, який стояв на доволі крутому пагорбі, на схід від річки. Із задніх вікон свого флігеля Вард міг із запаморочливої висоти милуватися тісно скупченими шпилями, куполами, загостреними дахами та горішніми поверхами високих будівель Нижнього міста, що розкинулося на тлі багряних пагорбів і полів. У цьому будинку він народився, і нянька вперше вивезла його у візочку з гарного класичного портика цегляного фасаду з подвійним рядом колон.
Вона везла його повз маленьку білу ферму, збудовану два століття тому, яку місто давно вже поглинуло, до солідних будівель коледжів, що вишикувалися уздовж респектабельної багатої вулиці, де квадратні цегляні обійстя і не настільки великі дерев’яні будинки з вузькими портиками, обрамленими колонами в дорійському ордері2, дрімали, відмежувавшись від світу щедро відміряними просторами садів і квітників.
Його гойдали у візку уздовж сонної Конґдон-стрит, що розляглася нижче на крутому схилі пагорба, на східному боці якої стояли будинки на високих палях. Тут стояли старовинні маленькі дерев’яні будиночки, адже зростаюче місто дерлося вгору пагорбом. Під час цих прогулянок маленький Вард, здавалося, збагнув колорит старого поселення часів колонізації. Нянька зазвичай любила посидіти на лавці на Террас-проспект і потеревенити з поліціянтом. Одним із перших дитячих спогадів Варда було величезне, вкрите легкою паволокою порожнього простору море дахів, куполів і шпилів, що тягнуться на схід, і далекі пагорби, які він побачив одного зимового дня з цього величезного, оточеного огорожею насипу, пофарбованого в містичний бузковий колір на тлі полум’яного апокаліптичного заходу сонця, що палав червоним, золотим, пурпуровим і був підсвічений дивними зеленими променями. Високий мармуровий купол ратуші виділявся суцільною темною масою, а скульптура, що увінчувала його, й на яку впав випадковий сонячний промінчик із роздертих темних хмар, що вкривали палаюче небо, була оточена фантастичним ореолом.