За словами мого співрозмовника, немає жодного сенсу розпитувати самих аборигенів про все, що пов’язане з цим місцем. Єдиний, хто іноді встрявав у такі балачки, був старий (хоча і виглядав цілком нормально) дідуган, котрий жив у халупі на північній околиці міста і гаяв свій час, швендяючи неподалік від пожежної станції. Цьому сивому стариганю, котрого звали Зедок Аллен, було дев’яносто шість років, і крім того, що розум його, схоже, з роками помітно ослаб, раніше він мав славу відчайдушного гультяя. Це був напрочуд дивний і дуже обережний індивід, котрий до того ж постійно озирався, наче чогось або когось боявся, і в тверезому стані категорично відмовлявся балакати з будь-яким чужинцем. Однак він був майже не в силах встояти перед частуванням на дурняк, а коли напивався, бувало, пускався в спогади і свистячим шепотом описував деякі фантастичні історії зі свого життя. Втім, з подібних балачок можна було вицідити хіба дещицю інформації, що заслуговує на увагу, позаяк усі його історії дуже скидалися на марення причинного, що буяє загадковими й уривчастими натяками на неймовірні дива та жахи, які могли бути народжені лише його власною нездоровою уявою. Пиякові ніхто не вірив, і до того ж місцевим жителям дуже не подобалося, що захмелілий часто теревенить із чужинцями, а тому з’являтися з ним на людях, і тим більше – в присутності сторонніх, вдаватися до якихось розпитувань було вельми небезпечно. Можливо, саме від нього і походили всі ці дикі чутки та плітки, які ось уже багато років бентежили люд, котрий заселяв Інсмут.
Окремі «прийшлі» мешканці міста час від часу також кидали розрізнені, малозрозумілі та двозначні фрази подібного змісту, немов натякаючи на те, що насправді знають набагато більше, ніж кажуть. А тому було цілком імовірно, що між розповідями старого Зедока та потворними аборигенами Інсмута існував якийсь цілком реальний зв’язок. Решта мешканців міста ніколи не виходили з дому після настання темряви просто тому, що такі були правила. На додачу тутешні вулиці були настільки брудними та запущеними, що навряд чи котрійсь нормальній людині спаде на гадку думка волочитися по них нічної години.
Щодо ділової активності, то краще прямо визнати: та кількість риби, з якою поверталися рибалки, була просто вражаючою, хоча їм самим це з кожним роком ставало все менш вигідно, оскільки ціни продовжували падати і зростала конкуренція з боку великих підприємств-постачальників. Головним же бізнесом міста залишалася, природно, золотоочисна фабрика, комерційний офіс якої розмістився всього за кілька десятків метрів від того місця, де ми з молодим бакалійником підтримували нашу бесіду. Самого старого Марша теперішнє покоління містян ніколи не бачило, хоча він і виїжджав часом на виробництво, сидячи в закритій і щільно заштореній машині.
Поширювалася ціла купа чуток щодо того, як виглядає Марш тепер. Колись він мав славу мало не чепуруна, і люди стверджували, що він і зараз носить допотопний едвардіанський костюм, достатньо вдало підігнаний до його теперішньої, вкрай потворної фігури. Багато років в офісі всім порядкували його сини, але останнім часом і вони воліли не з’являтися на людях, залишивши провадити справи представникам молодшого покоління родини. Зовні сини та доньки Марша помітно змінилися, особливо старші, і казали, що їхнє здоров’я з кожним роком підупадає.
Одна з доньок Марша була вкрай огидна, схожа на рептилію жінка, котра в надлишку чіпляла на себе всілякі химерні коштовності, виготовлені явно в тих же традиціях, що і загадкова тіара з музею в Ньюберіпорті. Моєму співрозмовнику також не раз доводилося бачити на ній такі прикраси, які, на думку оточуючих, були частиною якогось старовинного скарбу – чи то піратського, чи й зовсім пекельного. Священики й інші церковні служителі (або як вони там себе називали) в особливих випадках натягали собі на голови подібні прикраси, хоча рідко кому вдавалося зустріти такі речі в щоденному житті. Взірців таких коштовностей молодий бакалійник особисто не бачив, хоча, за словами інших людей, їх аборигенам не бракувало.
Марші, так само як і троє старовинних місцевих родів – Вейти, Джілмени й Еліоти, – вели підкреслено відокремлений спосіб життя. Мешкали вони в величезних будинках на Вашинґтон-стрит, причому дехто з них – ті, хто були зовні найпотворніші та найогидніші, – ніколи не з’являлися на людях і постійно перебували в прихованих від сторонніх очей притулках. Час від часу надходили повідомлення про смерть того чи іншого члена якоїсь із цих старовинних династій.
Попередивши мене щодо того, що багато міських покажчиків і написів уже зовсім непридатні, а то і зовсім кудись поділися, молодик люб’язно погодився накреслити мені якусь подобу плану міста, вказавши на ньому основні пункти, які могли б привернути мою увагу. Ледве глипнувши на це, я відразу ж уторопав, наскільки неоціненну допомогу може надати мені навіть така імпровізована мапа, і тут же зі словами щирої вдячності сховав її до кишені. Із сумнівом поставившись до кулінарних смаколиків тутешнього ресторану, я обмежився тим, що купив побільше сирних крекерів та імбирних пряників, аби трохи пізніше замінити ними традиційний ленч. Мій план полягав у тому, щоб, потинявшись головними вулицями міста, спробувати погомоніти з кожним, хто ще не належить до числа аборигенів, кого зустріну по шляху, і встигнути на восьмигодинний автобус до Архема.
Саме по собі місто, як я вже встиг переконатися, було типовим взірцем загального занепаду та розпаду громади, однак, не вникаючи в соціологічні проблеми Інсмута, я вирішив обмежитися оглядом його архітектурних пам’яток. Так я і почав свою осмислену, хоча багато в чому і заплутану мандрівку вузькими похмурими нетрями та вулицями. Пройшовши мостом і повернувши в бік одного з бурхливих потоків води, я опинився майже поруч із фабрикою Марша, яка здалася мені на диво тихою як для промислового підприємства такою штибу. Її будівля стояла біля самого краю крутого урвища поруч із мостом і досить недалеко від місця сполучення кількох вулиць (колись, мабуть, була центром суспільного життя міста, але після революції ним стала теперішня міська площа).
Пройшовши вузьким мостом, я потрапив у цілковито безлюдну дільницю, сама атмосфера якої змусила мене мимоволі знітитися. Просіли, а подекуди й обвалилися, притиснулися один до одного двосхилі дахи, відтак утворюючи химерний зубчастий візерунок, над яким височів доволі непрезентабельний обезголовлений шпиль старовинної церкви. У деяких будинках уздовж Мейн-стрит явно хтось жив, хоча основна частина обійсть була давно покинутою. Спускаючись немощеними бічними вуличками, я бачив численні чорні, зяючі віконні діри занедбаних халуп, деякі з яких схилилися набік, загрозливо нависаючи над напівзруйнованими фундаментами. Сам по собі вигляд цих віконних очниць був настільки неприродний і лякливий, що мені вартувало неабиякої хоробрості завернути в східному напрямку та рушити ще далі в бік океанського узбережжя. Моторошні відчуття при вигляді спорожнілих будинків наростали навіть не в арифметичній, а швидше в геометричній прогресії в міру того, як збільшувалася кількість разюче старих споруд, що оточували мене, від чого створювалося враження, ніби я опинився в якомусь містечку цілковитого занепаду. Один лише вигляд цих нескінченних вулиць, просочених пусткою та смертю, в поєднанні з масою спорожнілих, гнилих, чорних кімнат, відданих на поталу всюдисущим павукам і завійним хробакам, мимоволі породжував атмосферу первісного, тваринного страху та відрази, розігнати яку навряд чи змогла б навіть найжиттєдайніша оптимістична філософія.