Люди з інших місць часто розповідають про нас усілякі бздури – та й ви також, якщо послухаєш ваші запитання, либонь, їх чули. Подейкують про всілякі дивні речі, які їм начебто то там, то тут ввижаються, або про прикраси, які невідь-звідки взялися і неясно з чого зроблені. Але щоразу ніхто не каже нічого конкретного. Ніхто нічому не вірить. Усі ці золоті коштовності називають піратським скарбом, кажуть, що люди в Інсмуті хворі або взагалі не при собі. А ті, хто живе тут, також намагаються рідше зустрічатися з незнайомцями та чужинцями, хутко випровадити їх звідсіля, радять менше пхати носа куди не слід, особливо у вечірній час. Собаки завжди гавкали на них, коні відмовлялися везти, хоча коли машини з’явилися – все ніби знову стало нормально…
Сорок шостого капітан Обед узяв собі нову дружину, яку ніхто в місті жодного разу не бачив. Подейкували, що він начебто сам не хотів, та вони змусили, а потім прижив від неї трьох дітей: двоє ще молодими кудись зникли, а третя, дівчина, зовні зовсім нормальна, як усі, навіть до Європи їздила вчитися. Обед потім видав її за одного одуреного хлопця з Архема, котрий ні про що навіть не здогадався.
Але на великій землі з інсмутськими хлопцями ніхто не бажає тепер мати справу. Барнаба Марш, котрий зараз керує справами фабрики, онук Обеда і його першої дружини, а його батько Онесіфор, старший син Обеда, – також одружився з однією з них, причому відтоді її ніхто більше не бачив.
Зараз для Барнаби саме настав час перетворення. Повіки на очах зімкнути вже не може, та й весь змінюється. Кажуть, одяг він ще носить, але вже скоро спуститься під воду. Може, вже і пробував – вони так чинять для розминки, чи щось таке, а вже потім спускаються остаточно. На людях його не бачили вже вісім, а то й усі десять років. Не знаю, як із ним живе його бідна дружина, бо вона сама родом із Іпсвіча, а його років п’ятдесят тому мало не лінчували, коли намагався за нею упадати. Сам Обед помер сімдесят восьмого, та й від наступного за ним покоління також у живих нікого вже не залишилося – діти від першої дружини переселилися в кращий світ, а решта… Бозна-що…
Гуркіт приливних хвиль ставав усе гучнішим, і в міру посилення припливу настрій старого поступово змінювався із сентиментальної сльозливості до настороженості, ба навіть страху. Час від часу він робив паузи у розповіді й усе так само озирався або глипав у бік рифу, і, незважаючи на всю абсурдність його оповіді, я не міг позбутися відчуття, що також поділяю його неспокій.
Затим голос пияка зазвучав голосніше, якось пронизливіше, немов намагався за рахунок напруження голосових зв’язок хоч трохи себе підбадьорити.
– Ну, а ви самі чому немов води у рот набрали? Як вам особисто почувається в такому місті, де все гниє та розвалюється, за забитими дверима хтось шурхоче, крекче, свистить, повзає темними льохами та горищами, а вам раз по раз хочеться озирнутися? Га? Чи подобається щоночі чути якесь завивання, що долинає з боку зали Ордену Даґона, і здогадуватися, які звуки домішуються до цього виття? До душі чути всі ці співанки, що долинають напередодні травня і в День Усіх Святих із боку нашого жахливого мису? Як вам усе це? Чи вважаєте, що старий зовсім схибнувся, га? Так от, скажу вам, друже, що все це – ще не найгірше!
Зараз Зедок уже майже верещав, причому шалені інтонації його голосу починали всерйоз мене лякати.
– І не треба витріщатися на мене такими очима! Я сказав Обеду Маршу, що він потрапить до пекла і назавжди там залишиться! Хе-хе… У пеклі, та й по всьому! І до мене йому не дістатися, бо я нічого такого не зробив і нікому ні про що не розповів…
А ви, юначе?.. Гаразд, якщо раніше нікому не розповідав, то вам зараз повім! А ви сидіть спокійно і слухайте, атож, слухай мене, синку, бо я про це ще нікому не розповідав… Я сказав, що після тієї ночі ніколи більше за ними не підглядав, але я все одно дещо дізнався! Хочеш дізнатися, що таке справжнє жахіття, га? Так от, справжнісіньке жахіття – не те, що ці морські чорти вже зробили, а що вони лише мають намір зробити! Вони роками приводили до міста свої створіння, яких підіймали із самих морських глибин… Останнім часом, правда, стали трохи рідше це робити. Будинки, що стоять на північ від річки між Вотер і Мейн-стрит, просто кишать ними – лише чортами і тими, кого вони притягнули за собою. І коли вони будуть готові… точніше, коли вони підготуються… Чуєш мене?! Кажу тобі, я знаю, що це за почвари, я бачив їх однієї ночі, коли… Ег… агггг… аг! Е’аагггг…
Крик дідугана вирвався настільки несподівано і був наповнений таким нелюдським страхом, що я ледь не зомлів. Його очі, спрямовані повз мене в бік смердючого моря, були готові буквально вилізти з орбіт, тоді як на обличчі закарбувався жах, гідний персонажа грецької трагедії. Кістлява рука стариганя із жахливою силою вп’ялася мені в плече, але він сам навіть не ворухнувся, коли я також обернувся, щоб поглянути, що ж таке він там уздрів?
Мені здалося, що я не бачу нічого особливого. Хіба що смуга припливної хвилі в одному місці трохи оголилася і немов раптово затягнулася дрібними брижами, тоді як хвилі, що оточували її, були однаково рівними та гладенькими. Але тепер уже сам Зедок гарячково затряс мене, й я обернувся, щоб побачити, в яку маску трагічного жаху перетворилося його обличчя, і крізь тремтливе шепотіння нарешті прорвався справжній голос:
– Геть звідси! Забирайся швидше! Вони побачили нас, – утікай і рятуй своє життя! Не гай ні хвилини, бо тепер вони вже знають… Мерщій давай драла з цього міста…
Ще одна важка хвиля вихлюпнулася на остов існуючого колись причалу, що тепер обсипався, і негайно ж приглушене шепотіння дідугана переросло в новий нелюдський, що студить кров, зойк:
– Е… яагггг!.. Ігаааааа!..
Перш ніж я встиг хоча б трохи отямитися, він послабив хватку, відпустив моє плече й очманіло кинувся в бік вулиць, трохи забираючи на північ, щоб обігнути руїни стіни старого складу.
Я знову глипнув на море, але тепер там уже точно нічого не було. Відтак піднявся, вийшов на Вотер-стрит і поглянув уздовж неї в північному напрямку, хоча там, схоже, вже не залишилося й сліду Зедока Аллена.
IV
Чи вдасться мені описати той настрій, який справив на мене цей епізод – болісний, жалюгідний, але водночас божевільний, якийсь гротескний, що вселяв відчуття непередаваного жаху? Парубок з бакалійної крамниці попереджав мене, що може статися щось таке. І все ж реальність перевершила всі мої очікування, викликавши в душі почуття цілковитого сум’яття та глибокої тривоги. Якою б наївною не здавалася мені почута історія, явна щирість тону та непідробний страх Зедока передалися й мені, викликавши неспокій, що все більше посилювався, злившись воєдино з моєю колишньою відразою до цього міста і до похмурої тіні гріха та погибелі, що зависла над ним.
Можливо, пізніше мені вдасться ретельно просіяти всю отриману інформацію та відібрати з неї крихти істини, відокремивши їх від нашарувань історичних алегорій. Хоча тоді мені хотілося лише одного – принаймні на якийсь час викинути все це з голови. На щастя, час призначеного від’їзду наближався з втішною невідворотністю – мій годинник показував чверть по сьомій, тому я спробував налаштувати свої думки на цілком нейтральний і практичний лад, і хутко пошкандибав пустельними вулицями в напрямку готелю, щоб забрати свій багаж і сісти на довгоочікуваний автобус, який мав вирушати рівно о восьмій.
Незважаючи на те, що золотаве світло втомленого літнього сонця надавало стародавнім дахам із обсипаними коминами відтінку якоїсь романтичної принади і навіть умиротворення, я чомусь раз по раз боязко озирався. Що й казати, я палав бажанням якомога швидше покинути цей пропахлий смородом та оповитий страхом Інсмут і дуже сподівався на те, що в місті все ж знайдеться ще якийсь автобус, крім того, яким керував зловісний на вигляд чолов’яга з прізвищем Сарджент. Утім, незважаючи на весь свій поспіх, я все ж інколи озирався на всі боки і помічав, що буквально з кожного тихого закутка вулиць, що оточували мене, відкривався вид на якусь примітну архітектурну деталь, тим більше що за приблизними підрахунками мені цілком мало б вистачити півгодини, щоб подолати відстань, яка відділяла мене від готелю.