Я був цілком упевнений у тому, що старигань не зможе розповісти мені нічого нового, хіба що зробить кілька туманних натяків із якихось диких, нелогічних і неймовірних леґенд. Більш того – мене чітко попередили, що зустріч та балачки з ним можуть бути вельми небезпечними. І все ж думка про цього давнього свідка гидкого міського занепаду, чиї спогади тягнулися від років колишнього процвітання мореплавства та бурхливої промислової активності, здавалася мені настільки спокусливою, що я просто не міг встояти перед перспективою, що несподівано постала переді мною. Зрештою, якими б дивними та божевільними не здавалися ті чи інші міфи, вони, здебільшого, при детальній перевірці виявляються всього лише символами або алегоріями всього того, що відбувалося насправді, а старий Зедок, без сумніву, був живим свідком усього того, що відбувалося в Інсмуті та навколо упродовж останніх дев’яноста років.
Коротко кажучи, цікавість здолала міркування безпеки та здорового глузду, і я з властивою молодим самовпевненістю вирішив, що мені вдасться-таки зібрати розрізнені зернята справжньої історії, відокремивши їх від тієї мішанки словесного сміття, який, як мені здалося, випаде з утроби цього дідугана під впливом добрячої порції віскі.
Я знав, що з ним не варто розпочинати бесіду безпосередньо тут і відразу, оскільки це, безумовно, не зможуть не помітити пожежники, і вони могли б якимось чином завадити реалізації моїх планів. Замість цього я вирішив заздалегідь прихопити пляшку відповідного напою (на щастя, юний бакалійник докладно описав мені місце, де такої продукції не бракувало). Після цього я намірився з підкреслено безтурботним виглядом походжати неподалік від пожежної станції в очікуванні того моменту, коли старий Зедок нарешті вирушить у своє чергове блукання містом без мети. Хлопець також сказав, що старигань вирізняється дивною для його віку невгамовністю та рідко сидить на одному місці більше години, ну, може, двох.
Кварта віскі і справді виявилася цілком легким, хоча і недешевим здобутком, який я знайшов в якійсь брудній крамничці на Елліот-стрит. Обличчя засмальцьованого продавця, котрий мене обслуговував, мало в собі невиразні ознаки горезвісної «інсмутської зовнішності», хоча його манери загалом були достатньо чемними та цілком пристойними. Мабуть, уплинуло довготривале спілкування з життєлюбними покупцями, до числа яких належали водії вантажівок, гендлярі золотом та їм подібні «чужинці», котрі подекуди бували в Інсмуті.
Знову повернувшись до пожежної станції, я побачив, що удача й справді всміхнулася мені: з-за рогу похмурого готелю, котрий стояв на Пейн-стрит і який, як я вже казав, називався «Джілмен-гауз», човгав довготелесий і виснажений Зедок Аллен. Відповідно до заздалегідь розробленого плану, я привернув увагу старого тим, що жваво розмахував тільки-но придбаною пляшкою, і незабаром виявив, що він змінив свій маршрут і тепер волочився вже десь за моєю спиною, з тугою поглядаючи на заповітну приманку. Я ж тим часом звернув на Вейт-стрит і неквапно попрямував до заздалегідь уподобаної глухої ділянки безлюдної вулиці.
Орієнтуючись по саморобній мапі, яку мені люб’язно накреслив юний бакалійник, я впевнено тримав курс на південну частину портових споруд, яку вже мав нещастя навідати цього дня. Єдині, кого помітив мій уважний погляд, були рибалки, що сиділи на віддаленому хвилерізі, а за кілька кварталів у південному напрямку я вже не бачив навіть їх. Там я розраховував знайти якусь ще збережену лавицю або щось придатне для сидіння, аби побалакати із Зедоком Алленом. Однак ще до того, як я досяг Мейн-стрит, за моєю спиною почулося хрипке, надтріснуте: «Гей, пане!» У відповідь я обернувся, дозволив дідугану нарешті нагнати мене і запропонував хильнути з відкоркованої пляшки.
Продовжуючи прошкувати занедбаною пусткою, я став обережно розпитувати свого співрозмовника. Проте незабаром виявив, що розв’язати йому язика було не так легко, як я сподівався. Нарешті я побачив достатньо широкий отвір між будинками, який провадив у напрямку причалів між напівзруйнованими цегляними стінами, що потопали в густих заростях будячиння та іншого бур’яну. Купи порослого мохом каміння біля самої води здалися мені цілком придатними для сидіння, на додачу ця місцина виявилася доволі надійно прихованою від сторонніх поглядів залишками солідного складу, який колись стояв тут. Отож я мав намір приступити до таємної задушевної бесіди зі старим Зедоком, а тому впевнено повів свого супутника до замшілих валунів. Запах тліну та розрухи був сам по собі вельми огидний, а в суміші з дурманом рибного смороду здавався і зовсім нестерпним. Проте я твердо вирішив усупереч будь-яким обставинам досягти наміченої мети. До відходу мого вечірнього автобуса на Архем ще залишалося близько чотирьох годин. Я підсовував старому жадану пляшку, а сам обмежився цілком мізерним сухим пайком, який мав замінити мені традиційний ленч. У своєму частуванні я, проте, намагався дотримуватися певної міри, бо не хотів, щоб хмільна балакучість Зедока переросла в тупе заціпеніння. Приблизно через годину його небалакучість стала поступово танути, хоча старий, як і раніше, на мій превеликий жаль, ухилявся від будь-яких спроб спрямувати балачку до тем, пов’язаних із Інсмутом і його вкритим мороком минулим. Він охоче теревенив на теми сучасного життя, продемонструвавши несподівано глибоку поінформованість у тому, про що писали газети, а також виявив явну схильність до філософських повчань, як на сільського мудрагеля.
Отак збігла друга година без мети, я став уже остерігатися, що придбаної мною кварти виявиться замало для досягнення бажаного результату, і поміркував: чи не залишити його тут, а самому збігати ще за однією пляшкою? Аж раптом цілком випадково (аж ніяк не через мої наполягання) свистячий, хрипкий голос старого п’янички змусив мене присунутися до нього майже впритул і напружено вслухатися буквально в кожне вимовлене ним слово. Моя спина була обернена до моря, що тхнуло рибою, тоді як старий сидів обличчям до нього, і, мабуть, щось привернуло до себе його блукливий погляд і змусило пильніше вдивлятися в темну смужку невисокого Рифу Диявола, який то ховався, то раптово знову чітко й навіть заворожливо вигулькував з-під хвиль. Побачене, схоже, викликало у п’янички якесь невдоволення, позаяк він раптом вибухнув потоком лайки, що завершився цілком осмисленим і розумним поглядом. Старигань трохи подався вперед, схопив мене за лацкани плаща і прошипів кілька слів, які я чітко розібрав і запам’ятав:
– Саме так усе й почалося в цьому проклятому місці. З глибокої води все й почалося… Брама пекла – в самій безодні, дна якої жодним лотом не дістати. Лише старому капітану Обеду вдалося це здійснити, бо зміг усе ж знайти щось таке, що виявилося навіть для нього занадто великим, чого на островах південних морів не було.
У той час все у нас тут робилося абияк. Торгівля занепадала, млини перестали давати прибуток, навіть нові. А найкращі наші хлопці полягли у війні 1812 року або загубилися разом із бригом «Еліза» чи баржею «Рейнджер», що Джілмену належали. В Обеда Марша було три кораблі – бригантина «Колумбія», бриг «Гетті» і барк «Королева Суматри». Він був єдиний, хто плавав Тихим океаном і гендлював із Ост-Індією, хоча Есдрас Мартін на своїй шхуні «Малайська наречена» ходив навіть довше – аж до самого двадцять восьмого року.
Ніхто тоді не міг тягатися з капітаном Обедом. О, старе сатанинське поріддя! Ха-ха! Я пам’ятаю ще ті часи, коли він проклинав наших хлопців за те, що ходять у християнську церкву й узагалі терпляче та покірно несуть свій хрест. Любив повторювати, що їм слід знайти собі кращих богів, як ті, котрі в Індії живуть. І тоді боги, нібито в обмін на поклоніння, принесуть багато риби і по-справжньому відгукнуться на наші благання.