* * *
Місце і справді виявилося незвичне. Не дійшовши до груші ще добрий десяток кроків, Куниця відчув, як все тіло наповнюється хвацьким, молодецьким завзяттям. Ніби ківш хмільного меду перевернув. Здавалося, за що б не взявся, усе вдасться. Все буде під силу… А потім настало розуміння, що в такому разі йому і робити нічого не треба. Усе само собою влаштується. Відьмак сів на траву, притулився потилицею до шорсткого стовбура і блаженно заплющив очі, насолоджуючись незвичайним відчуттям тиші і спокою.
Добре тут було, надійно. І не тому, що раптом зникли бажання, і все зробилося байдужим, нецікавим, а саме через міцніючу з кожною хвилиною впевненістю: що немає в цьому світі небезпеки, з якою Куниця не зміг би впоратися… Якби не тривога за товаришів, він із задоволенням згорнувся б калачиком, просто тут, під деревом і задав такого хропака, що з гілок не тільки листя, а й нестиглі груші посипалися б.
– Цікаво, що там, у Степана з Василем діється? – пробурмотів, закриваючи очі. – Чи впораються самі? От би поглянути на них, хоч здалеку… А вже потім, з чистим сумлінням, і подрімати можна.
Тарас позіхнув, уткнувся підборіддям у груди, моргнув і раптом зрозумів, що бачить не власний живіт і коліна, а дивиться на свою ж виголену потилицю. Як людина, котра стоїть поруч і трохи збоку, за плечима.
Оторопіло похитав головою, моргнув, але не помогло. Потер кулаками очі, але нічого не змінилося. Він продовжував бачити себе зі спини.
– Ну, нічого собі! – вигукнув у захваті. – Значить, я тепер ще й так можу? Помилуватися на себе збоку… Як у казках називаються істоти, що мають на потилиці третє око? Шкода, забув…
Але, надивившись вдосталь на власну потилицю, Тарас знизав плечима і поцікавився, знову-таки у самого себе:
– І на якого біса воно мені знадобилося? Я ж не красна дівиця, щоб на всі боки крутитися, коли нову сукню примірятиму?
І немов зрозумівши невдоволення господаря, «третє око» стало неспішно підніматися, але при цьому все, що бачив ним Куниця, не втрачало чіткості, а просто зменшувалося в розмірах.
Ось він разом підскочив на кілька сажнів, і вже на густу крону груші поглядає. А у наступну мить і всі Висілки у нього, як на долоні. Хоч у жменю збирай. Стодоли та хати маленькі, не більше тесаного будівельного каменю, а люди, що копошаться навколо них – як мурахи. Але, при бажанні, Куниця міг до найдрібніших подробиць розглянути кожну тріщину в стіні, або – перерахувати зморшки на заклопотаному і радісно збудженому обличчі старости.
Бобрик повинен був щось відчути, бо невдоволено сіпнув куточком рота і покосився в бік дрімаючого під грушкою козака. Тільки пальцем не пригрозив, як бешкетникові.
А Куниця вже швидким вітром летів у степ. Туди, де його товариші повинні були стати приманкою для ординців…
* * *
Першим наближення ворога відчув Примара. А так як на ньому тепер сидів не Куниця, а всього лише побратим відьмака, він вирішив, що цілком достатньо роздути ніздрі і голосно фиркнути. Правда, повернувши при цьому морду в той бік, звідки доносився запах ординців. Покійного отамана і справді все менше і менше цікавили мирські проблеми, але бусурманів колишній запорожець, і лише пізніше харциз-розбійник, все ще ненавидів, як і за життя. Але обійшлося і без його попередження, Степан Небаба якось дивно підскочив і провів долонею по обличчю.
Його раптом наче хтось легкою пір’їнкою по чолі мазнув. Немов гарячим вітерцем обдуло. Звичайна людина й уваги не звернула би на подібне, але той, хто хоч трохи навчався чародійським штукам, не міг не впізнати магічну спробу бусурманського шамана зважити Степанову силу. Досвідчений ворог не хотів ризикувати і розпочинати бій, не знаючи з чарівником якого рівня звела його доля. І судячи з того, що спроба ворога розгледіти вміння Небаби незабаром повторилася, але вже значно безцеремонніше – ординський шаман зробив висновок, що недовчений чарівник, яким і справді був Степан, – йому не суперник. Таку нахабність можна було розцінювати і як попередження, що опиратися марно.
– Вони вже зовсім поруч, Василю, – тихо промовив Небаба. – Я відчуваю їх шамана. Сильна, зараза… Якщо доведеться з нею у двобою зійтися – боюся, що навіть удвох не здужаємо.
– Чому ти кажеш «сильна», а не «сильний»?
– Тому, що зараза! – намагаючись за жартом приховати тривогу, буркнув Степан. Потім, наморщивши чоло, і додав не надто впевнено: – Баба… здається… Щось таке привиджується.
– Коли молодому козакові усюди баба ввижається, то це не найгірше, що може з ним статися… – засміявся опричник. – То що: по конях? Шкода стільки хорошого вина бусурманам залишати – не оцінять. Але, час рухатися. Як би в кільце не взяли…
Степан мовчки скочив у сідло і повернув Примару на північний захід, у напрямку села упирів.
– Давай, друже… Не підведи, – попросив тихо. – На тебе вся надія…
Кінь здивовано повернув до нього морду і запитально фиркнув.
– Слухай мене уважно, отамане! Скачи так, щоб вороги ні на крок не відставали і думали, що ось-ось наздоженуть, але і підстрелити нас не змогли. Щоб бусурманам весь час здавалося, ніби ще мить і зможуть метнути аркан, а дотягнутися – ніяк не вдавалося. Дуже нам треба мисливський азарт в ординських воїнах розбудити. Та такий, щоб вони, кляті, про все на світі, окрім нас з Василем забули. Щоб втратили будь-яку обережність! І, коли побачать перед собою сільські дахи, вже ні про що інше, крім легкої здобичі, навіть думати не могли.
Примара хитнув головою і легкою риссю вилетів на пагорб, з якого побратими, незадовго перед цим, спустилися до вичарованої Тарасом криниці.
Оглянувшись, Небаба тут же заклично махнув опричникові. Чималий чамбул ординців уже був зовсім поруч.
Бусурмани теж помітили здобич. Темний силует вершника чітко вимальовувався на тлі літнього неба.
Десяток дозорців, що їхали трохи попереду решти загону, голосно заулюлюкали і засвистіли. Потім дружно махнули нагайками і пустили коней галопом. А ще через коротку мить і решта бусурман зірвалася з місця. Татари радо розпочали свою улюблену забаву – полювання на людину.
* * *
Куниці зверху було чудово видно, як шаманка, що їхала посеред бусурманського загону, закутана з головою в потерті овечі шкури, швидко висмикнула з кінської гриви кілька волосин. Потім прошепотіла над ними щось і кинула в бік його товаришів. У ту ж мить кінь, на якому сидів Василь, збився з кроку, незграбно спіткнувся і мало не впав. На щастя, опричник зумів утриматися в сідлі, проте кінь не вирівняв ходи, а став якось боком підстрибувати, немов його стриножили.
– Що трапилося?! – закричав Небаба. – Не відставай!
– Кінь не йде! Наче врік хто!
– Це шаманка чаклує! – вилаявся Степан. – Я відчуваю її силу… нема ради, брате. Кидай свою шкапу та пересідай до мене… Примару шаманці не зачаклувати! Мало каші їла.
У цей час бусурманка знову забурмотіла закляття над звитим у колечко кінським волосом, роблячи над ним хитромудрі паси. При цьому вона бурмотіла все голосніше, а крики, що вилітали з її горлянки, ставали все більш різкішими, більше схожими на гарчання звірини, ніж на людський голос. Але марно – на дух розбійницького отамана всі її закляття не діяли. Більш того, Куниця був цілковито певен, що якби Терн-Кобилецький так поспішно не зрікся всього земного, то впорався б з набридливою шаманкою одним лівим копитом.
Ваги ще одного вершника Примара і не відчув. Він все так же біг рівною, ходкою риссю, точно витримуючи відстань не набагато більшу за постріл з доброго лука. Мушкети через дорожнечу і складність у використанні були рідкістю у напівдиких кочівників. Чим татарська орда істотно відрізнялася від добре вишколених орд султанських яничарів чи сейменів.