[12] Мова моя була, як стверджували, ясна і переконлива; хоч мені вона видавалася слабкою і туманною. Зрештою, у повсякденних розмовах з друзями та знайомими я ніколи не дбав про красномовство, і, по щирості, мені дивно, що кесар Август виявляв у цьому педантизм. Але в разі, коли я відчував, що суть справи, або конкретне місце, або співрозмовники потребують іншого ставлення, я докладав зусиль, щоб домогтись виразності; а чи справляв належне враження, про те судити тим, перед ким тримав слово. Також гідно прожите життя я ставив вище за красне слово, бо марною є слава, зажита самою пишномовністю.
[13] Я походив з родини чесних флорентійців, скромного достатку, чи – як сказати вже по правді – майже нужденних, вигнаних з вітчизни, через що й народився в Ареццо, на світанку в понеділок першого серпня в рік 1304-й від народження Христа.
[14] Відтак, почасти за велінням долі, почасти за моєю власною волею, моє життя дотеперішнє розподілилось у такий спосіб: перший рік свого життя, не до кінця, я згаяв у Ареццо, де природа привела мене на світ, наступні шість років в Інчізі, у батьковому маєтку, заледве у чотирнадцяти милях від Флоренції20. По поверненні моєї матері з вигнання восьмий рік я згаяв у Пізі, а дев’ятий і подальші – у Заальпійській Галлії, на лівому березі Рони, в місті, що зветься Авіньйон, де римський первосвященик Церкву Христову тримає – і тривалий уже час тримає – у ганебному вигнанні, хоч трохи років тому Урбан V начебто намірявся повернути її на законне місце21.
[15] Задум цей його, як відомо, звівся на ніщо, та мені особливо прикро, що папа ще за життя не розкаявся у цій добрій справі. Проживи він трішечки довше22, він, неодмінно дізнався б, якої я думки про його від’їзд. Я вже тримав у руці перо, коли він раптово полишив свій славний намір, а разом з ним також і життя. Нещасний! Наскільки щасливішою була б його смерть перед вівтарем Петра і у власному домі! Оскільки якби його наступники залишилися в Римі, то йому належав би почин благої справи, а якби вони пішли відти, його заслуга представлялась би тим блискучішою, що наочніше бачилась би їхня провина. Втім, дальші мої нарікання тут недоречні.
[16] Отже, там, на вітряних берегах річки, минало моє дитинство під наглядом батьків, а згодом і вся юність під владою моєї суєтності. Не без тривалих від’їздів, бо за цей час я повних чотири роки мешкав у Карпантра, невеличкому містечку, найближчому зі сходу до Авіньйона; і в тих двох містах я засвоїв підвалини граматики, діалектики і риторики, наскільки дозволяв мій вік або, точніше, наскільки заведено викладати у школах: тобі судити, любий читачу, чи ґрунтовними є такі знання.
[17] Звідти перебрався я у Монпельє, де чотири роки вивчав закони, а потому поїхав до Болоньї, де, зокрема, упродовж трьох років прослухав повний курс цивільного права: попри юний вік, мені передрікали великі успіхи в разі, якби я далі простував цією стежкою. Натомість я, щойно звільнився від батькової опіки, ці заняття геть покинув. Не тому, що мені не до вподоби влада закону, безперечно сповненого римської давнини, так мені милої, а тому, що ницість людська спотворює його в застосуванні. Прикро було мені заглиблюватися у вивчення того, з чого безчесно користуватися я не бажав, а чесно застосувати не міг би, а якби й спромігся, чистота моя сприймалась би як надмірна простодушність.
[18] Отож, двадцятидволітнім я повернувся додому. Домівкою тут називаю наше авіньйонське вигнання, в якому перебував з дитинства: звичне набирає силу притаманного. Там я зробився знаною особою, і можновладці почали шукати моєї дружби: сьогодні я й сам, щиро кажучи, не знаю, з якого дива, але тоді, з юнацькою самовпевненістю, вважав себе цілковито гідним такої шани.
[19] Найбільше горнули мене до себе славні й шляхетні Колонна – послідовні члени й, сказати б, окраса Римської курії. Вони дбали про мене і виявляли до мене таку шану, на яку хтозна чи навіть тепер заслуговую, а тоді й поготів. Зокрема, славетний і незрівнянний Джакомо Колонна, на той час єпископ Ломбезький, рівного якому я не зустрічав і навряд чи коли знов зустріну, запросив мене в Гасконь, де у передгір’ї Піренеїв, у чарівному товаристві господаря і його наближених, згаяв я літо в такому неземному блаженстві, що донині солодко зітхаю, згадуючи ті місяці23.
[20] По поверненні звідти я мешкав багато років у його брата, кардинала Джованні Колонни, що ставився до мене не як повелитель, а як отець, чи радше навіть як улюблений брат, тому й почувався я у нього так, наче в рідному домі.
[21] На той час охопила мене юнацька жага об’їздити Францію та Германію, і хоча я вигадував інші, вагомі приводи на виправдання своїх подорожей в очах моїх покровителів, справжня причина полягала в пристрасному потязі до пізнання всього нового. У тих подорожах я найперше відвідав Париж, і мені надзвичайно цікаво було з’ясовувати, що розповідають правдиво про це місто, а що є вимислом.
[22] Повернувшись звідти, я вирушив у Рим, побачити який мріяв з дитинства, і там заприязнився з великодушним Стефано Колонною, главою згаданої родини, рівного будь-кому з мужів минувшини, і так йому припав я до серця, що він не робив різниці між мною та своїми синами. І як любов і щира його прихильність до мене залишалися незмінними до кінця його днів, так моя любов до цієї виняткової людини живе в моєму серці донині і не згасне, аж доки я сам згасну.
[23] По поверненні, не здатний надалі витримувати притаманну душі моїй відразу до такого міста, як Авіньйон, настільки ж мерзенного, наскільки бундючного, став я шукати тихої пристані і знайшов невеличку, але чарівну і затишну долину, що зветься Замкненою24, в п’ятнадцяти милях від Авіньйона, де виноситься джерело Сорґа, король усіх джерел. Приваблений красою цього місця, я перебрався туди з милими моєму серцю книжками, коли мені вже минуло тридцять чотири роки.
[24] Моя розповідь затягнулась би надміру, якби став я послідовно змальовувати, що я робив там рік по року. Тож ось підсумок: там були написані, або розпочаті, або замислені майже всі мої твори; а їх так багато, що деякі з них ще й досі не дають мені спокою. Бо й дух мій, так само як тіло, відзначався радше удатністю, ніж могуттям; тому чимало творів, які у задумі видавалися мені легкими, а у виконанні виявлялись важкими, я полишив.
[25] Самий вигляд тутешніх місць схиляв до складання пастуших еколог «Буколічні пісні», а також до написання «Самітницького життя» у двох книгах, що я присвятив Філіпові25, чоловікові завжди великому, хоч і був він на той час малим єпископом Кавальйонським, а не високим кардиналом-єпископом Сабинським. Він єдиний з усіх моїх давніх друзів ще живий, і який любив і любить мене не як єпископ, подібно до Августинового Амвросія26, а як брат.
[26] Якось, блукаючи горами, в п’ятницю Святого тижня, мені спало на думку написати велику героїчну поему про старшого Сципіона Африканського, чиє ім’я було мені миле від самого дитинства. Поема ця, яку, відповідно до її теми, я назвав «Африка», багатьом, на моє щастя, полюбилася ще до того, як стала широковідомою; однак незабаром я мусив перервати роботу над нею через численні інші клопоти.
[27] Тим часом як провадив неквапливе життя в тих краях – неймовірна річ! – отримав я одного й того самого дня два листи: від Римського міського сенату й від наукового справникаря Паризького університету, які запрошували мене, один у Рим, інший у Париж на почесне вшанування мене як поета. Зважаючи скоріше на сторонні, аніж на власні судження про свої здобутки, в юнацькому марнославстві, я вважав себе гідним того, чого гідним визнали мене шановані мужі, тож вагався тільки певний час, кому віддати перевагу. Через що, листом, я попросив поради у вище згадуваного кардинала Джованні Колонни, який мешкав так близько, що, написавши йому надвечір, я міг отримати відповідь уже назавтра до третьої пополудні.