– Тут дуже тяжке повітря, голова болить…
– Їдемо, вже їдемо.
Юрба на чолі з Міхалом Сухоровським підійшла до театру. Біля входу стояли два жандарми, спиняли людей, вигукували:
– Не буде вистави, театр закритий!
Такого ніхто не сподівався, ця новина була нісенітною і зовсім неймовірною: гроші ж заплачені, і неділя – раз на тиждень!
– Що за ґранда? – вийшов на східці Сухоровський. – Хто наказав закривати театр і чому?
– А ти мовчи! – гаркнув на Сухоровського поліцай. – Мовчи, бо й до тебе доберемося, фраєре клепарівський! Фіґлями театральними прикриваєшся!..
– Пане лямуре29, – аж обм’як плечистий Міхал, – ви трохи нечемно розмовляєте зі мною… Що такого поганого клепарівці або льоншанівці наробили? Я, добродію, хлопець клявий, і руки в мене чисті… Але бльочки продані… Продані! – впер у поліцая блудний погляд. – Чому театр закритий?
– То не ваша справа – чому, – враз подобрів поліцай. – Сказано: у місті холера, і всі людні заклади закриваються…
– Брехня! – заревів натовп і посунув на поліцаїв. – Усі ресторації і касино аж гудуть! І театр для панів відкриєте, то тільки для нас ніч мала, щоб на вас справжня холера напала!
Сухоровський зовсім не хотів, щоб так сталося, але на нього напирала юрба, він уперся обома руками за одвірки, захищаючи служителів порядку, та натиску стримати не міг і, підім’явши поліцаїв, відчинив собою двері. Він ще переступив нещасних, а натовп цього вже зробити не зумів: топчучи й масакруючи тіла, увалювався в темний зал театру…
Пан Курковський відтранспортовував холерного мерця на заміський цвинтар, що біля Пелчинського ставу. За возом підбігав Ясьо зі скрипкою під пахвою і зі сльозами докоряв понурому візникові:
– Пане Курковський, та що це за нова мода, сакрамент, ховати без музики? Де ж музика, пане Курковський?
Візник вряди-годи повертався і цвьохав батогом, щоб відігнати дурного Яся, бо ж заразиться і рознесе холеру по місту, його всюди повно. Та це не допомагало, Ясьо біг і квилив: похоронна музика, як і військова, була для нього великою розрадою. Пан Курковський, побачивши, що не зможе відігнати Яся, тпрукнув на коней, посадив його біля себе й поїхав далі.
Розділ третій
– Отак, мій колеґо, почалися в мене біди, а власне кажучи, життя, – закінчив свою розповідь Любимський і вичікувально дивився на Маркіяна. – Я потроху все вам розкажу, якраз для вас ця розповідь припасена, я не звірявся нікому. Думав уже – й не треба буде… Нікому нічого не треба… А бачу – не переривається ланцюг. І мав десь початок – до вас і до мене… Тягнеться він з безвістей у прийдешнє й закінчиться, коли молотом розіб’ють вериги… Буде так… Вас цікавить, як я втік із Соловецьких островів? Утік. Та про це колись. А може, й не потрібно… Розкажіть про страту Штоли. Я чув дещо про нього.
– Вам страшно було, коли карали Пугачова?
– Так.
– І бачили себе на його місці?
– Так.
…Він стояв посеред дороги – кремезний, плечистий, у розстебнутому засмальцьованому кептарі, з-під високої крисані, обведеної замість стяжки блискучою бляхою, спадало на плечі смоляне волосся, за широким ременем стирчали два пістолі; стояв, розставивши широко ноги, обома руками сперся на мосянжову бартку, притискаючи долонями до головки топірця держак гарапника, з якого звисало мало що не до землі переплетене дротом мотуззя, і, здавалось, принишкли перед цією зловісною постаттю: з лівого боку Черемоша пологі Устєріки і Красноїлля, яке поп’ялося направо угору понад Дідушковою річкою, і навіть Голови, що ген у далекій імлі досягали неба лисими кичерами.
«І це був Мирон Штола?» – нетерпляче перебив Маркіяна Михайло Базилевич, оглядаючись; у кімнаті не було нікого, хлопці сиділи на ліжках один навпроти одного, Маркіян упівголоса розповідав.
Він стояв надто впевнений у своїй силі, так не міг поводитися опришко, який мав за собою тільки полохливі далекі недеї30 і мовчазних бідарів, які хіба що свічку явно ставили в церкві перед угодником за здоров’я або ж за душу опришка – хто там знає, за кого бідний свічку ставить, а на людях навіть не згадували і тричі до перших півнів відрікалися від опришків, бо страх великий мали – стоїть он в Устєріках мандаторня Грдлічки, а під нею дванадцять пивниць-катуш, де придумано для людей таке пекло, до якого не міг би домислитися найкращий богомаз, що для притворів і бабинців малює Страшні суди.
Так не міг поводитися опришко, за цим чоловіком мусила стояти влада, може, навіть мандатор Грдлічка; віком чоловік був десь під сорок, обличчя мав пооране ритвинами і від вітрів синювате, очі важкі, але в цю мить допитливі і жваві – він з цікавістю і зверхньою лукавинкою дивився на двох паничів, що йшли дорогою, стомлені червневою спекою, з вузликами за спинами.
Маркіян та Іван мовчки зійшли на край дороги, на сам краєчок, вже й боком терлися об високий берег, а чоловік і гадки не мав їх пропускати, він ступив убік широким кроком і так стояв – дивився упритул на хлопців, спершись на бартку всією вагою тіла.
– Хто єсьте? – запитав чоловік.
– Ми академіки, – відказав Маркіян і глипнув на Івана: той зблід, стояв з опущеними руками, стривожений.
Чоловік голосно реготнув, аж луна вдарилась об скелю, та миттю згасла посмішка на борознуватому обличчі, воно спонурилось, чоловік пронизав темним поглядом хлопців і спитав:
– Чого ж ви сюди приплелись? Науку свою несете?
– Ні, самі вчимося, – спалахнув рум’янець на обличчі Маркіяна, а в Івана затремтіли губи.
– Вчитесь? – Чоловік розігнувся, опустив ліву руку з гарапником. – Чого ж ви вчитесь тут, у горах: палити, рубати, красти, а ци опришкувати?
– Ми пісень вчимося, – сказав, продираючи сухий хрип, Іван.
Чоловік знову коротко реготнув і змовк.
– А куди справилися? – спитав.
– До Вижниці.
– А-а, то інша справа. Ідіть, ідіть, туди ниньки багато з’їжджається всіляких, щоб на завтра встигнути. Там бу-у-уде на що дивитися, і таких пісень наслухаєтеся, що мой-мой!
Він відступився, а коли хлопці квапно проходили мимо нього, притримав цупкою рукою Маркіяна, що був крайній, і мовив:
– Лиш не пробуйте тутешнього хлопа дурного вчити, йому нині, опріч гарапника, нічого більше не треба. Ви зрозуміли мене? Це я вам сказав – Юріштан!
«А хто такий Юріштан?» – запитав Базилевич, ближче присуваючись до Маркіяна. «Я розкажу тобі… А тоді ми підтюпцем пішли, майже побігли, бо про Юріштана встигли вже всілякого наслухатися, а коли сховалися за поворотом, я сказав Іванові: «Скоро і в нас будуть свої Шафарики, Коллари, Міцкевичі і Пушкіни… Бачиш, як б’ють, і не лише чужі… А ти казав, що мало…»
Де тільки ночували – слухали страшні розповіді про Юріштана. В Устєріках камеральним мандатором був Грдлічка, а в Грдлічки отаманом пушкарів – Юріштан. Бо без мандатора нема ні панщини, ні шарварку, ані податку, без нього й рекрутів цісареві не доставлять, а мандатор без пушкарів не дасть собі ради з опришками. Пушкарів – гірських стрільців – знайти легко, бо за трьох спійманих опришків казна виплачує п’ятдесят дукатів золотом, дає мундир і по десять крейцарів на днину.
Грдлічка знайшов Юріштана аж у Кутах, де він панам груби розтоплював, а прославився тим, що доньку за дівочий гріх цілий рік тримав прив’язану у стайні до жолоба – такий не дасть попусту опришкам, а в Розтоках Волоських появився новий ватаг з тридцятьма леґенями – Мирон Штола, що серед білого дня забрав у пана Скарбка все золото, яке пан мав дома, спродав його на Волощині, гроші ж у Головах, Барвінковому і в Білоберізці бідним роздав, а на буковинській плоскій кичері Ігреці гульбища справляв, на яких опришки стріляли з пістолів, аж дими стелилися над горами. Тож Юріштан з ротою пушкарів шість років полював за Штолою, аж поки не впіймав.
Іван і Маркіян слухали й не записували цих розповідей. А гуцули вечорами пошепки розповідали про страшного Юріштана, який у Грдлічкових катушах людей, запідозрених у зв’язках з опришками, кує на останнє вогниво: зв’язує руки спереду, а лікті скручує ззаду, щоб зійшлися; задирає ноги поза шию і сковує; кожному, хто не поклониться Грдлічисі, дає двадцять п’ять буків; власну жінку за зраду водив, обтикану віниччям, на храми і ярмарки, а синів, які від нього втікали, покульчикував, мов телят.