Та враз стих содом, і розморені танцюристи, які ще не натішилися танцем, не дорозстібали усіх ґудзиків на дівочих блузочках, не доповзли долонями до тугих стегон, недочули згоди гайнути на часок у Винниківський ліс, у незмірній люті кинулися до дверей, залишаючи своїх партнерів, щоб побити морду тому, хто не дав добавитися у неділю аж до споду. Музики повернулися за свої занімілі інструменти, трубач зібрав жменями мідну патоку із східок і стояв тепер з лискучою трубою в опущеній руці, а знервовані шевці, кравці, слюсарі, гамарники, конвісари, ковалі, муляри, які були тільки-но ґалантними кавалерами льоншанівських дівчат, ішли фрунтом на незнайомого нахабу, який посмів зупинити музику в найвищому афекті.
Нахаба був сміховинно, як для Льоншанівки, вдягнутий – чи то по-камердинерськи, чи по-камерлакейськи: у розквітчаній свиті, накрохмаленій сорочці, застібнутій метеликом, у циліндрі, насунутому на брови. Ставши спиною до парубійків, він викаблучував перед музикантами вишукані «па» і кніксени, насвистуючи якусь циганщину, – певно, в такий спосіб просив заакомпанувати йому до співу, а що музики понуро мовчали, незнайомець, вимахуючи рукою, мов дириґент, сам затягнув популярний романс:
Один з парубійків, а був це коваль Йосип з Круп’ярської, схопив непоштивого приблуду за комір і чомусь на подив усім – бо ж на руках у нього репалася шкіра від кручених, переплетених, ґудзуватих м’язів, – полетів під кущі бузку так легко, немов вимолочений сніп з току, від одного лише поруху ліктя нахаби.
– Міхал! – скрикнув коваль, підводячись. – Міхал Сухоровський, щоб мене шляк трафив! Мосьціпанове, ви що, не впізнали? Та ходи ж сюди, дай писка, Міську францоватий!
– Сервус, Юзю! Господи, та я ж не знав, що це ти лоскочеш мене в потилицю, – обняв приблуда коваля.
Отаман клепарівських волоцюг Міхал Сухоровський, атлетичної будови бевзь, який мав надміру багато дивацтв, бо і ремісників велів не зачіпати, і жебрацькі пісні для якоїсь мари записував, ще й для театру склав віршами п’єсу «Ганнуся з Погулянки», скинув циліндра і розкланювався перед парубками, а з буфетної кімнати і з читальні висипалися на подвір’я дівчата, шахісти й картярі, обступаючи свого улюбленця, який розпродував льоншанівській публіці бльочки18 на гальорку – всього по дванадцять крейцерів, а насміятися там можна було на цілий ґульден.
Сухоровський витягнув з нагрудної кишені свити пачку проштемпльованих папірців і, тримаючи в руці перевернутого дном униз циліндра, затереферив:
– Ану швидше, мої любі, бо піду на Хорунщизну, там давно мене чекають, швидше, бо в музиків пальці закоцюбли! – Він обходив публіку з циліндром, в який падали, брязкаючи, мідяки, і приговорював: – Niech pan Fredro wiersze kleple, a my jego żonę…19, плюнь на аристократа, харкни на барона, най вони ходять на його вистави і хроплять у порожньому залі, а ми натішимося нашою Ганнусею з нашої Погулянки, ану розхапуйте бльочки, а як місць не стане, сідай на балюстраду, звішуй ноги вниз і стережися поліцая. А тепер най банда грає наш кавалок, щоб зафурчали накрохмалені спіднички і піт по морді скапував!
У той час, коли в «Пекелку» знову здиміли музики, а інструменти самі витинали шалену музику, з театру, що містився в колишньому костелі францішканців на вулиці Довгій, вийшов директор Ян Непомуцен-Камінський. Затримався на мить біля дверей службового входу, перевіряючи в пам’яті, чи всі дав розпорядження на нинішню виставу, потім подався на Гетьманські вали, заклавши руки в кишені сюртука. На ходу купив у галасливого кольпортера20 «Ґазету львовську» і, перейшовши на Сикстуську, попрямував у бік Єзуїтського городу, де полюбляв прогулюватися в післяобідній недільний час – між репетицією і початком вистави. Був задоволений касовим збором та й тільки: він ставив тричі на тиждень «Ганнусю з Погулянки» або «Сирену з Дністра», щоб за зібрані з цих водевілів гроші поставити трагедії Шиллера чи Шекспіра, які звичайно йшли при напівпорожньому залі. На Сикстуській Камінський сповільнив хід, розгорнув газету, пробіг очима заголовки статей і, як завжди, зупинив погляд на рубриці новинок. Якусь хвилину читав повідомлення, скривився враз, склав газету, а тоді побачив, як із брами шістнадцятого номера, поважно викидаючи вперед гнуту паличку, виходив певний свого маєстату й гідності, підтягнутий, елеґантний від капелюха до штиблет Олександр Фредро.
Камінський, простакуватий і у свої п’ятдесят три роки занадто рухливий, деколи й заздрив зовнішній маєстатичності завзятого богеміста, який до одруження з красунею Софією Яблоновською проводив цілісінькі ночі серед львівських марнотратників життя і сороміцькі вірші котрого не сходили з вуст вуличників, академіків і вихованців духовних семінарій.
Режисер і лицедій на сцені Ян Непомуцен-Камінський не вмів носити маски поза підмостками театру, і тому легке роздратування діймало його, коли стикався з особами, які, будучи за натурою гультіпаками, вміли лицедійствувати на людях у масках напудрених аристократів.
Проте Фредра любив. І не тільки за те, що його комедія «Дами і гусари» збирає майже стільки публіки, скільки водевіль Сухоровського; Камінський добре знав минуле свого молодшого колеґи: служба поручика в наполеонівській армії, орден «Virtuti militari», березинська переправа і російський полон, втеча з полону до Львова і пересит в аристократичних львівських льокалях; директор театру вірив, що знакомитий драматург створить-таки колись справжню мольєрівську річ, яка висміє пронаполеонівські захоплення і фальшивий патріотизм польської аристократії.
– Вітаю пана, – відповів Камінський на стриманий і ґалантний поклін Фредра. – Чи не зробите таку честь – пройтися разом?
– З приємністю, – ще раз кивнув головою Фредро. – Я теж у той бік.
Ішли мовчки. Фредро ніколи не розпочинав розмови перший.
– Я тільки-но прочитав у газеті сенсаційну новину, – заговорив Камінський, щоб зрушити мовчанку. – Минулого тижня писали про трупа, який танцює на катедральному цвинтарі, а нині дізнався, що у Львові живе відрубана голова, яка чихає. Цікаво, правда?
– Хіба це новина? – Фредро повісив паличку на зап’ястя. – Сьогодні у Львові повно танцюючих трупів по кав’ярнях, рестораціях і борделях, а голів, які ні до чого більш не придатні, лише для чихання, теж немало.
Знову запала мовчанка, її ще раз порушив Камінський.
– Ви чомусь не приходите до театру, пане Олександре, а ваші «Дами і гусари» йдуть вельми успішно. Одна лише Юля Залецька в ролі Малґосі – пальчики оближете.
– Мене, маестро, цікавить творчість, – відказав Фредро. – А творчість – це робота за столом, чи то пак, за конторкою… Я пишу стоячи. Не з поваги до себе, а зі страху: боюся стати сутулим, у мене ж молода дружина… А театр – то тільки вираження творчості, і мене воно менше цікавить.
– Помиляєтесь. На сцені ви, напевно, й не впізнали б ваших Зосю й поручика – їх по-своєму створили актори на підставі вашого тексту. А це вже творчість. Даремно не приходите…
– Пане Камінський, ви ліпше від мене знаєте, хто нині відвідує театр: плебей іде для забави, знавець – заради мистецтва, а люди так званого доброго тону самі не знають, чого йдуть. Я ж не плебей і не знавець штуки, а до доброго тону вдаюся, як бачите, лише тоді, коли виходжу з паличкою на прогулянку.
– Ви розмовляєте так само, як ваші персонажі, – похмурився Камінський. – Тільки в інтерпретації моїх акторів вони викликають регіт, а ви – смуток.
– Значить, погано грають ваші актори.
Звернули з Сикстуської на Палацову, попереду звелися голими кронами берести Єзуїтського городу, крізь них проглядали псевдодорійські колони касино Гехта.