Всего за 349 руб. Купить полную версию
VIII
Зовсім інакше говорять учені-природники, особливо ті, що займаються дослідом життя і розвою в природі. В природі, особливо в так званій живій природі, т. є. в царстві ростин і звірів, бачимо також певний поступ. Знаходимо там насамперед дрібнесенькі сотворіння, невидні для голого людського ока, зложені всього з одної або кількох живих клітинок. Жиє таке сотворіння, насисаючися поживи зі свого окруження, не гине, але розпадається на дві або більше частинок і ті починають знов жити так само, як їх батько, і знов не гинуть, лише розпадаються і множаться без кінця. І не знати, куди зачислити таке сотворіння, чи воно звірик, чи ростина. На вищих ступенях стоять сотворіння, подібні до тих найнижчих, але такі, що в їх тілі починає робитися деякий поділ праці: з їх клітинок виходять живі ниточки, що служать або до порушування, або до хапання поживи. У інших сотворінь із таких клітинок та ниточок робляться малесенькі ротики, ссавки, ніжки, із них стаються звірики; у інших повстають корінці, гіллячки, шапочки, із них виходять ростини. І знов бачимо довгий ряд ступенів, ніби сходів; на кождім вищім ступені в тілі такого сотворіння поділ праці більший, праця виконується докладніше, членів і суставів більше, вони різнородніші та ліпше припасовані до своєї роботи.
Покладіть лише обік себе на одній дошці кільканадцять ростин: такий зелений водоріст, що виглядає як один волос, такого гриба, що його називають пістряком, земним серцем або труфлею і який виглядає мов бараболя, а далі правдивого гриба, у якім, окрім кореня, розпізнаєте шапку, зложену з верхньої шкірки, білого м’яса під нею і рурковатої верстви внизу; положіть далі грубошкірого лопуха, стебло трави, корч папороті, а нарешті жолудь і молодого дубчака, яблуко і цвітучу яблуневу галузку, цвіт рожі та фіалки. Побачите самі, яка величезна різниця в будові тих ростин, як у одних усі сустави прості та нечисленні, нема ні цвіту, ні овочів, ні різнородних барв ані запаху, а як інші розвивають у собі чимраз більше суставів, чимраз кращі прикмети.
Коли ті ростини лежать перед нами на одній дошці, то можна би думати, що вся та різнородність виросла разом рівночасно, так як виростає тепер щовесни. Але досліди над історією природи показали, що не так воно було, що ся теперішня різнородність – то здобуток довгого розвою, який тривав мільйони літ; що зразу на землі були справді лише найпростіші, зовсім безбарвні ростини, що вони звільна розвивалися, набирали чимраз більше членів та суставів, пристосовувалися до різнородних обставин та різнородної поживи, набирали барви, смаку та запаху, вандрували з моря на сушу, із краю до краю – одним словом, що й тут маємо розвій та поступ, дуже подібний до того, який ми бачили між людьми.
Ще виразніше можна се бачити на звірах. Досить порівняти такого червака (глисту), рибу, хруща, паука, мотиля, жабу, миш, лилика з конем, журавлем та мавпою, щоб переконатися, яка тут величезна різнородність та який розвій від простих, мов згруба обтесаних форм аж до найбагатших та найскладніших у мавпи. Досить сказати, що червак жиє без очей, без рук, без ніг, без голови, що весь він властиво є тільки один живіт з ротом напереді, а відходом іззаду, щоб пізнати, як дуже упрощене тут звіряче життя. А не забуваймо, що той червак зі своїм тілом зложений з великого числа м’ясистих обручечок, а кожда така обручечка має в собі много мільйонів живих клітинок і то уложених не як-будь, а в певнім сталім порядку, і ми зрозуміємо, що та проста будова червакового тіла відбігла вже дуже далеко від тої найпростішої животини, що складається всього-на-всього із одної клітинки. Розуміється, що й тут ступені, які відділюють досконаліше збудовані тіла від менше досконалих, – се також сліди розвою звірячого світу на протязі многих мільйонів літ.
До половини минулого віку учені-природники не вміли вияснити, яким то способом і для чого із найпростіших одноклітинних животин з часом мусила витворитися ота величезна сила та різнородність ростин і звірів, яку бачимо нині. Аж 1859 року англійський учений Дарвін виступив з думкою, що головною силою, яка перла і досі пре всі животвори до ненастанного розвою, була – боротьба за єствування.
Ті слова «боротьба за єствування» розумів Дарвін дуже широко. Він доказував тисячами прикладів, що ростини і звірі, не знаходячи собі в якімсь місці досить поживи, або вигибають, окрім певного числа таких, що вспіли запевнити собі поживу, або переносяться на інше місце, або перемінюються потроху, припасовуючи себе поневолі до іншого способу життя і до іншої поживи. Як-то у нас кажуть: голод вовка з лісу гонить. Сей голод вигонить деяких риб і раків на береги, на сушу і загонить деяких звірів у воду. Він вигонить омелу рости на вершках дерев і змушує картофлю робити собі цілі магазини поживи в своїх бульбах, прирослих до кореня. Додаймо до того, що кожда животина має непереможний наліг не лише вдержувати своє життя, доки можна і якнайліпше можна, але надто лишати по собі якнайчисленніше і якнайсильніше потомство, приспособлено до дальшої боротьби за єствування. В тій ненастанній боротьбі, що ведеться на землі мільйони літ, клітина пожирає клітину, ростина ростину, звір ростину або звіра, вищі роди нижчих, а самі найнижчі раз у раз пожирають всіх інших. Очевидно, – твердить Дарвін, – у тій ненастанній боротьбі перемагають ті осібники і ті роди, що покажуться сяк чи так найсильнішими. Отже, у одних перемога здобувається величезною плодючістю, у інших кремезною будовою тіла, у інших витривалістю на студінь, на спеку, на мокроту, на сухість, на голод, нарешті, ще у інших прикметами розуму, хитрістю та оглядністю, відвагою або боязливістю. Чоловік, найвище зорганізований з усіх, зробився паном усіх животворів власне завдяки величезному розвоєві своїх духових здібностей.
Дарвінова наука, з якої тут подано найзагальніший нарис, мала величезний вплив на людське розуміння живого світу. Хоч вона не витворила поняття розвою і поступу, але подала нам ключ для його зрозуміння. Не диво, що деякі вчені-природники дарвіністи (прихильники Дарвіна) пробували тим ключем, здобутим із вивчення живої природи, відімкнути також велику загадку людського поступу, відповісти на докучливі питання, відки взялася та страшна нерівність між людьми, чи вона потрібна, чи мусить бути вічно або чи з неї можливий який вихід? Їх відповідь – маю тут на гадці головно великого німецького природника Ернста Геккеля – була дуже проста. Чоловік, щодо свойого тілесного устрою, такий сам твір природи, як і всі інші, і так само підлягає законам природи, а особливо великому, всесильному законові боротьби за єствування. Вся людська історія – се ненастанна боротьба, ведена різними способами, а все для єдної цілі, аби удержати себе і своє потомство. В тій боротьбі раз у раз гинуть мільйони людей, в ній на протягу звісної нам історії погибли тисячі і мільйони громад, племен і народів, лишаючи місце іншим, сильнішим, здібнішим, щасливішим. Власне в тім, що в тій боротьбі удержуються сильніші, здібніші та тривкіші, лежить джерело людського поступу. Теперішній стан людей є витвором тої віковічної боротьби; він так само конечний і природний, як конечна і природна сама боротьба. Нерівність людей між собою – се неминучий витвір боротьби; вона не є нещастям для людей, але власне основою дальшого розвою і дальшого поступу. Навпаки, рівність, коли б яким чудом далося її зробити між людьми, була би для них найбільшим нещастям, бо довела би їх до цілковитої байдужності і закостенілості. Але сього нема чого боятися, бо сама природа дбає за те, аби між людьми не було рівності. Дарвіністи, як у природі, так і в відносинах між людьми, завсігди стоять на тім, що хто дужчий, то й ліпший; хто переміг у боротьбі, той і має право за собою; і що, значить, та невеличка меншість людей, що в теперішніх часах держить в своїх руках мільйонові маєтки, мільйонові армії, багатства, власть і силу і знання, здобуті працею незліченних поколінь, має право уживати всього того по своїй уподобі, дбаючи про величезну більшість робучої та поневоленої людськості лише настільки, щоб і будучі покоління щасливих панів і переможців мали ким послугуватися та з кого збагачуватися. Природа, говорять дарвіністи, не знає жалю ані чутливості. Вона посвячує мільйони осібників на те, аби удержати при житті якусь вищу форму. Милосердіє для слабих, покривджених та поневолених, яке проповідується між людьми, – се властиво фальшиве чуття, противне природі і шкідливе для природного розвою. Свобода боротьби – то повинна бути основа людської політики. Нехай сильний показує свою силу, нехай слабий борониться або гине, суспільність не повинна в те мішатися, а з того свобідного змагання витвориться дальший, чимраз кращий поступ.