– Прощаю, – сказала Олеся, – тільки найди мене.
– Найду, – сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними великими руками. – Коли ж так станеться, що не найду, може, уб’ють мене, Олесю, чи вибухну я десь, мо’, на фугасах у своєму танку і розлечуся шматтями по полю, так що й кісток моїх не найдуть для могили, я все одно вернусь до тебе. Я пам’ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось, за вікном! Я зрозумів, Олесю. Стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога. Олесю, – сказав Василь, подумавши трохи, – який же непотрібно млявий прийшов я вчора до твоєї хати!
– Я тебе простила.
– Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.
– Іди до мене, бідненький, іди…
Спали вони чи ні? Часом вони обоє впадали в щось подібне до сну, але то був не сон. Вони не переставали почувати одне одного і неначе летіли в обіймах над синім морем, і чули звучання далеких дзвонів і весняних потоків.
Вони розійшлися ранком, рано-рано до схід сонця, у холодній росі коло перелазу за садком.
Не побігла Олеся за Василем у далекі краї. Не було в неї ні фібрового ширпотребу, ні компаса, – нічого для дороги. У неї була хата, земля, квіти і дорогі могили батьків.
Василь скоро зник за горою у битих житах.
Він ішов швидко і легко, з ясною головою. Він немов летів, не чуючи під собою землі, готовий до подвигів велетенських. Він зрозумів, що треба поспішати до бойового товариства, треба забути про все на світі в ім’я життя і битися з ворогом смертним боєм.
А Олеся-Ярославна виплакала на перелазі свою многосотлітню пісню і спустошена пішла до хати. І стала вона кам’яною. Не чула вона, як громили гарматами село, як з боєм відходили останні бійці і вповзала в село німецька неволя.
– У мене, тітко, кам’яна душа. Зі мною тепер можна робити що завгодно, – сказала вона тітці Мотрі, що прибігала до неї потужити.
Олеся сиділа нерухома і дивилась на подушку, на слід Василевої голови.
Південно-Західний фронт, травень 1942 р.Роман Іванович Іваничук
Нар. 1929 р. (с. Трач, Івано-Франківська область)
Черлене вино[57]
Розділ тринадцятий. Мор
Уже позаду Кам’янець, а де Кафа, а де Тифліс і Ерівань, а де Венеція і Голландія – який великий світ, великий Боже! – та вже недалеко кінець Татарського шляху, а на тому кінці – чудова, найвищої похвали гідна християнська столиця Леополіс. Многолюдний город, подібного якому в усій Європі немає: там городяни живуть у розкошах, а крамниці повні товарів; у Львові знайдеш, чого тільки забажаєш. Різьбярі тешуть дивні різьби з дерева й руського мармуру[58], золотарі оздоблюють щити, мечі й булави химерними орнаментами, лимарі шиють пояси й сагайдаки, сідельникам за одне лише сідло треба віддати тисячу курушів, чинбарі виготовляють найкращий у світі сап’ян, у зброярів замовиш розмаїті обладунки, шоломи, лати, списи, сокири; навіть сто тисяч воїнів знайдуть у Львові все, що їм потрібно для війни. Недарма молодий і войовничий хан Криму Хаджі Гірей спорядив до Львова караван із п’ятдесяти возів з кавказькою селітрою, а теж із шовками й перськими килимами. Королеві Ляхистану потрібен порох, ханові – готова зброя.
Так думав караван-баша Богуш Ованесян, під’їжджаючи Татарським торговим шляхом до Теребовлі.
Знав, кого послати, солхатський хакан[59]: купець Богуш об’їздив усю Європу і у Львові вже раз бував, повертаючись з Амстердама. Яке то величне місто! Двома мурами обгороджене, а на мурах вежі, а на вежах гармати, а посередині міста височить ратуша з дзиґарями, які б’ють щогодини; і великий базар на ринковому плацу, а ще більший біля П’ятницької церкви; на базарах купці з Москви, Персії, Туреччини, Фландрії. Будинки в тому городі кам’яні й високі, під ними вриті глибоко в землю пивниці, в яких навіть літом напої холодні; повсюди зобачиш трояндові квітники й водограї, а за містом сади й виноградники…
Спасибі Хаджі Гірею, що довірив свій караван йому, Богушу Ованесяну, адже тут вірменська громада налічує близько ста сімей – у два рази більше, ніж в Амстердамі, а вірменських крамниць аж сорок, і ще мають вірмени суд, який судить за своїм власним правом, і собор не гірший, ніж лядські костьоли, і лазню…
Усе це бачив Богуш лише одним оком, а про решту див розповів йому земляк майстер Хочерис – карбувальник королівського монетного двору: зупинявся тоді в нього на одну ніч.
І ще думав караван-баша про розбійників, якими повен нині русинський край, молився щовечора Богові, щоб розминутися з ними, але й утішав себе думкою: якщо ті розбійники воюють з ляхами за свою волю, то мусять бути вони лицарями, а лицарі не нападають на торгових людей, які мають завжди при собі купецькі пайцзи[60].
Мав це саме на мислі суддя Давидович, який нетерпляче очікував каравану з Кафи. Не важився навіть з цілою хоругвою добиратися до Львова, а потреба була велика, доконечна. Михайло Бучацький переслав йому листа від Пйотра Одровонжа: руський староста зважив на просьбу Давидовича і жде його у своїй резиденції. І ще повідомив його Бучацький про караван, що йде до Львова.
Багато літ потому ходитиме в народі легенда про русина, який приніс на своїх плечах чуму в рідний край. Ось як переказуватимуть її:
Сидів русин під модриною, сонце пекло вогнем, аж дивиться – йде дівчина, високонога, білим простирадлом обгорнута. Хотів утекти, бо побачив у ній нечисту силу, але діва схопила його довгою рукою і сказала: «Ти будеш мати всі маєтки, якими володіє тепер багато люду. Візьми мене на плечі й обнеси по всій Русі. Не минай ні села, ні міста і не бійся: здоровий будеш серед мертвих». Полишивши сумління під зеленою модриною, узяв русин відьму на плечі й поніс по своєму краю. Він ходив по ярмарках, біла діва махала чорною хусткою, а тоді дзвонили дзвони і пливли на цвинтар домовини. Не минав поганець ні міст, ні сіл, всюди залишав по собі порожні доми, сідав з чумою на купецькі вози – розносив мор по світу. І може б, пропала Русь, та дійшов зрадник до рідної місцини, щоб виморити найближчих – усе буде його, вийшли парубки-сміливці, схопили бузувіра і втопили разом із чумою у гнилому болоті.
…Давидович дочекався каравана, який заночував під Теребовлею, вранці відшукав башу. З недовірою дивився Богуш Ованесян на червонопикого товстуна, ану ж це і є ватаг розбійницької шайки, проте кавказцеві розбійники уявлялися зовсім інакшими, він ще не знав лику польсько-литовсько-руських грабіжників; масні очі товстуна підкуплювали, а ще більше дві гривні – гроші немалі. Богуш кивнув головою на чотирьох кінних ратників, що стояли позаду Давидовича – один кінь був без вершника – і замахав рукою.
– Назад їх, назад! А ти сідай коло мене, – і поправив пояса з причепленим до нього ножем у піхвах.
З Теребовлі вирушили до сходу сонця – дай Бог дістатися до Львова ще сьогодні. Страшно було Давидовичу, коли проїжджали ліси й переліски, але ж у караван-баші є пайцза, вона і його прикриє у тяжкому випадку; дрімають на возах торгові люди, скрипуча валка довга-довга, аж губиться на закрутах, тягнуть важкі вози мули, воли, бахмати.
– Твоє? – запитав перегодом Давидович, показуючи пальцем на вози; він уже оговтався, пильно приглядався до чорнявого кавказця: років йому не більше сорока, та невже це все – його власне?
– Ханське, – скупо відказав караван-баша.
Очі в Давидовича заокруглилися.
– Ого! А ти теж ханський?
– Умгу…
– А що везеш?
– Ай джан, – пирхнув Богуш, – скажи спочатку сам, хто ти, а потім уже випитуй.
Давидович злодійкувато оглядався, і хоча на передньому возі нікого, крім них двох, не було, нахилився до Богуша і щось довго шептав йому на вухо.
Караван-баша уважно слухав, недовіра на його обличчі мінялася здивуванням, далі – подивом, врешті – захопленням; Богуш широко усміхнувся і, змахнувши рукою, вдарив по простягнутій долоні Давидовича.